Мій чоловік — пінгвін - Львова Ірина (электронная книга TXT) 📗
Дитячий садочок зустрів виховательку підозрілою тишею. Марія Петрівна вбігла до роздягальні, швиденько скинула плащ, перевзулася у капці і, кинувши погляд на годинника, що висів на стіні, з подивом зауважила, що не чує дитячого вередливого писку «Не хочу!», «Не буду!», яке мало б долинати з їдальні. Адже саме о цій порі маленькі мешканці «Сонечка» отримували сніданок у вигляді манної каші та компоту з сушки.
Так і є! Їдальня була порожньою. Нічого не розуміючи, Марія Петрівна відчинила двері ігрової кімнати, але й тут на неї чекала та сама картина.
— Мабуть, бавляться зі мною у хованки! — нарешті здогадалася вихователька і пішла до спальні. — Ну заждіть, пустуни! От я вам…
Ставши навколішки, Марія Петрівна заглядала під ліжка. Не полінувалася вона відчинити дверцята кожної шафки. Нікого! Залишалося єдине місце — кухня, куди й попрямувала спантеличена вихователька.
Найперше, що вразило її тут — повна відсутність кухарського персоналу. Відчуваючи серцем недобре, жінка потяглася до аптечки за валідолом, коли раптом почула стримане хихотіння десь у районі холодильника. Підійшовши ближче, вона помітила, що дверцята його не зачинено. Взялася за ручку, але вони різко відчинилися самі по собі. Прямо на неї вистрибнув малий хлопчисько у масці з прорізами для очей, яка щільно ховала обличчя, і пістолетом у руці, спрямованим на виховательку.
— Поросюк! — полегшено зітхнула вихователька. — Як ти мене налякав! А де усі решта?
На відповідь не довелося чекати. «Усі решта» — 14 хлопчаків та дівчаток, вихованців Марії Петрівни — нечутно, наче таргани, повислизали зі своїх схованок. На кожному була така сама злодійська маска з чорної панчохи, як на Поросюкові. Тільки Галочка Бобиляк зробила її з ажурного мережива, пов'язавши на маківці великого рожевого бантика.
«Молодець! Така маленька, а уже чепуруха. От що значить тато — масажист і мама — зубний технік. Інтелігенція!» — оцінила вихователька естетичні здібності маленької модниці. А вголос сказала:
— Не розумію, чому Сидоренко і Ганущак без змінного взуття? Негайно перевзутися! Баняковський, ти помив вуха? Ми з тобою вчора домовлялися! Гризлюк, покажи нігті!
Однак ніхто не зрушився з місця. Тоді вихователька продовжила трохи м'якіше:
— Ну гаразд. Погралися у злодіїв — і досить. Зніміть вже врешті ці гидкі реквізити. Шикуйтесь парами, підемо на прогулянку. Сподіваюсь, няня вас погодувала у мою відсутність.
Тут Марія Петрівна почула за спиною невиразне бурмотіння, схоже на слабеньке коров'яче «МУ» і озирнувшись, побачила таке, від чого у неї підігнулися ноги. Якби не вчасно підставлений Баняковським стілець, вона б загриміла усією своєю вагою, далекою від норм фотомоделі, прямо на підлогу. В кутку за буфетом стояв прихилений до стіни довгий пакунок, який при детальнішому вивченні виявився тією самою нянечкою, яка, на думку Марії Петрівни, повинна була нагодувати маленьких розбійників. Руки і ноги худорлявої і вже не молодої нянечки були міцно прив'язані мотузками до тіла. До рота їй запхали великого кляпа, зробленого, вочевидь, з її власної барвистої хустини.
— Це не пограбування, а терористичний акт, — діловито пояснив Поросюк і підніс залізну гранату до обличчя напівпритомної виховательки.
— Ми — телолисти! — захоплено підтвердив Баняковський.
— У разі невиконання умов вами і вашими колегами, смикну за кільце, і взірву усе до…
Тут Поросюк вимовив словосполучення, за яке у інших умовах його б неодмінно відправили в кут.
— Ага! За колецко — і бабах! Вели-и-икий салют! — захоплено зааплодував Баняковський. Уся група, крім Поросюка, розділила його радість стрибками й оплесками.
— Погляньте у вікно, — продовжував Поросюк, — опиратися марно. Або виконуєте наші умови, або…
За вікном, метрах в п'ятидесяти від будинку Марія Петрівна побачила людей у цивільному та військовому вбранні, трохи поодаль — кілька легкових автомобілів з «мигавками», «швидку» та пожежну машини. Хтось дуже знайомий розмахував білою хустинкою. Придивившись уважно, вихователька упізнала завідувача управлінням освіти та його тендітну заступницю у великих окулярах, яка тримала ще кілька таких хустинок.
«Де ці бешкетники узяли зброю? — подумала Марія Петрівна, оглядаючи своїх захватників, „до зубів“ обвішаних пістолетами, балончиками, гачечками і дисками. — Ой, ну як же… У Поросюка тато прапорщик, на якомусь складі служить. А Сидоренко сам хвалився, що без зусиль відкриває татусевий сейф за допомогою ключика від заводної черепашки. Вочевидь, директор банку окрім ассигнацій тримає у ньому ще й інші цяцьки. Точніше, тримав…»
— Ну добре, — приречено погодилась вихователька. — Кажіть ваші умови. Але мушу вас розчарувати: управління за мою особу багато не заплатить. Звичайно, я маю значок відмінника народної освіти і кілька грамот — а це вже щось! От тільки не знаю, зацікавить це вас чи ні…
— Гроші нам не потрібні! — гаряче запевнив Сидоренко.
— Глосі нам Сидоленко сце плинесе. У пацках. Лозеві… — підтвердив Баняковський.
— Зелені, — виправила його Марія Петрівна. — Коли ти вже навчишся розрізняти кольори? Вчиш тебе, вчиш…
— А я хоцу, сцоб це називалося лозеві, — захнюпав Баняковський і дула чотирнадцяти пістолетів миттю зачорніли отворами перед очима виховательки.
— Домовились, — втомлено погодилась вона. — Що далі?
А далі натовп терористів з радісним свистом та гиканням повів Марію Петрівну до їдальні. Тут її (знову ж під дулами пістолетів) примусили з'істи три порції манної каші і запити все це теплим компотом, який вона ненавиділа з дитинства.
— Тепер розвиваючі заняття! — скомандував Поросюк і терористи потягли заручницю до ігрової кімнати.
Спочатку вона двічі співала пісню Лисички-сестрички у супроводі вкрай розладнаного фортепіано, в якому не вистачало чотирьох клавіш. Сьогодні це чомусь дратувало її як ніколи. Потім на вимогу мучителів — арію Кози-Дерези. Далі — щось сумне про журавликів, дзвіночки і врешті — тричі «Пісню про ялиночку».
— Може, я краще щось з репертуару Ірини Білик заспіваю? — заблагала нещасна через годину.
— І що саме? «Може дам, може — ні…»? — підозріло поцікавився Ганущак. — І хто вас навчив цієї брутальності, невже тато з мамою?
— Позавчора з такими словами ви поставили в кут Ковальського за виконання останнього хіту Славка Вакарчука, — нагадала Галочка. — Чому ви так не любите кицьок, Маріє Петрівно?
А Баняковський у відповідь заволав:
— «Кіска ти кіска! А ну лягай у ліско!!!»
І додав:
— Вакалцук класций. Зе бест!
Після музики були заняття з вивчення правил дорожнього руху.
— Який колір світлофора дозволяє пасажирові переходити проїзну частину вулиці? — допитувався Поросюк.
— Зеле… — впевнено почала вихователька, але зустрівшись поглядом з Баньковським, швидко виправилась:
— Рожевий!
Той схвально захитав головою і опустив зброю.
Читали буквар. Марія Петрівна, плутаючи незнайомі слова, запиналась:
— Мама мила раму. Торговий дім «Гофроєвродабл-експо плюс» — вікна і двері на всі смаки… У Тамари телефон. Джі-бі-уай-псі-севен-ейч. Гнучка система знижок.
«Клята реклама, — крутилося в голові. — У мої дитячі роки все було набагато простіше. Щоправда, тоді підручники видавалися не за спонсорські гроші.»
А потім виховательку повели на прогулянку, і вона мусила чемно обходити кілька кіл довкола клумби. Нечитайло і Сироїжко ретельно стежили, щоб Марія Петрівна не забруднила взуття. На обід зловмисники замовили чотири ящики кока-коли і мішок лизунів. Виховательку ж годували борщем, гречкою та малиновим кіселем. Знову теплим.
Але усі ці випробування були ніщо у порівнянні з обов'язковим денним сном. Перезбуджена нервова система ніяк не хотіла слухатися Марію Петрівну і дозволити бідолашній полинути в обійми Морфея. Їй і в жахливому сні не снилося, як важко лежати із заплющеними очима, вдаючи, ніби він тобі сниться.
До того ж, Марія Петрівна дуже хотіла кави. Натомість її напоїли незрозумілою рідиною, що на 98 відсотків складалася з ненависного молока. Але вихователька тішилася, що її взяли в заручники не у четвер, бо якби довелося ще й рибу їсти, то надії вийти живою з цих стін у неї б не залишилося.
