Заборонені ігри - Покальчук Юрко (читаем книги txt) 📗
Ми поїхали з Васильком в Карпати, так повідала нам циганська пошта, яка без усякої техніки миттєво передає всі відомості про циган по всій країні, що тільки треба комусь і про когось знати.
Мар’яна заслала питання — що робити далі, як бути Василькові, якому за місяць має виповнитись двадцять років. Все гаразд, все добре, ніби прокляття минуло, але страх перед ним лишився.
Передали, що десь у Карпатах під Раховом є циган-мольфар, який все знає. Він сказав, хай приїдуть обидва хлопці.
Я вже настільки звикся з родиною Вовків, що почував себе за цих кілька років властиво членом родини, і не так то й здивувався, хоч гадка виникла, а звідки той мольфар знає про мене, адже питали тільки про Василька.
Але циганські закони є суворі — сказали удвох, отже удвох, і отак ми одного разу вибралися в Карпати.
Знайти дорогу до мольфарової хати було і просто і непросто. Бо всі знали, що там живе старий дід, здається циган чи щось таке, і що, як біда, то може допомогти поважно, часом лікує людей, і передбачає погоду, але характер у нього суворий і неприязний, і до себе мольфар без попередження гостей не приймає, але — як хочете, йдіть от туди вгору і вгору, і там на узліссі здибаєте хату з колибою, то його, але вважайте на діда, він суворий...
Дід був високий і сутулий, із геть сивими вусами і клаптявою сивою бородою, не дуже довгою, але достатньою, щоби трохи приховати і без того суворий вираз наче різьбленого з обвітреного дерева обличчя.
— Чого так довго вибиралися? Я вас чекав учора, — пробурчав він у відповідь на наше привітання. — Але ще не вечір. Встигнемо. Голодні? Ходіть, щось з’їсте трохи, а тоді вже я вами займуся.
Хліб, сир, масло, молоко. I чудовий пахучий гірський чай, власне настоянка із гірських трав, якої, здавалося, можна пити до нескінченності, і не треба було ні цукру до неї, нічого — там було все, що означало здоров’я і життя.
В кожному разі така лірика мені тоді спала на думку.
— Це, тоб витримали, бо буде непросто! — раптом усміхнувся мольфар, і очі його виявились глибоко синіми і ніби на мить засвітились, і в хаті стало світло і погідно.
Але то лиш на мить.
Враз мольфар похмурнішав.
— Ходімо до колиби!
Вони вийшли з хати до колиби, яка була невеличка, і гейби примістилась зовсім поруч із хатою.
Вогнище в колибі ледь жевріло. Мольфар докинув сухих дров, і незабаром вогонь розгорівся добрячий, стало гаряче. Надворі був липень.
— От ти ще й досі не знаєш, чого ти тут. А мав би знати, аби ж добре подумав, бо і не дурний і старший за цього. Ти що думаєш, то все випадково сталося, що ти до них прийшов? Тебе послали, бо ти був теж на це визначений. Всі визначені на щось. I хто цим керує, ніхто не відає, одні лиш Ті, що все знають, знають правду, але ми її ніколи остаточно не відкриємо. I не треба.
— Ти вже позначений, ти не бійся. Дуже добре. Позначений давно, і зараз ти в переході. В тебе ще шерсть не росте на руках і тілі?
Я нервово і несамохіть глянув на свої руки, я був у сорочці з короткими рукавами і власне волосся на моїх руках було таке, як завжди, як давно, як у багатьох дорослих чоловіків.
— He бійся, добре і погане ходять разом, більше страху, більше відваги, щось втратиш, щось набудеш, ти не бійся!.. Але все це просто так вам не мине, так просто не пройде... I тобі, малий, також дещо далі буде...
Він зосереджено замовк і ніби вдивлявся в себе, минуло кілька хвилин. Панувала тиша. Мольфар ніби забув про нас.
— Ну то що далі буде, скажіть! — не витримав тиші Василько.
— Я говорю, коли вважаю за потрібне говорити, ти, щеня мале! Твоє діло сидіти, мовчати і чекати! Що то за виховання? He чуєш? Який з тебе Вовк? Ще кажуть, що ти особливий! Зараз прожену геть, і все тут!
Він перевів подих і потім звернувся до мене.
— Ти вчи цього нечемного циганюру! Бо він там за своїм коханням не тільки голову, але й нюх втратив, а це не тільки зле, це небезпечно. Пора йому вертатись до життя! Баба є, діти е? Чудово! Ти її любиш, вона тебе любить — чудово! Але ж треба жити далі! Ти спитав у Бога, як жити далі? I чи справді все минуло? А цього старшого хлопця ти втягнув у себе і хочеш його отак от лишити?
— Та я не збираюсь його лишати по життю, ми назавжди разом, що ви кажете! — обурився Василько.
— Ти повинен сам про все подумати заздалегідь, і все собі самому сказати вчасно. Бо ріка життя стрімка і сувора, не встигнеш озирнутися, і людини поруч немає, якщо не беріг її. Тобі скоро двадцять років. Ти пам’ятаєш, що всі твої попередники вмирали у цьому віці. А ти не боїшся?
— Боюсь!
— От і правильно, що боїшся. Дуже добре. Ати, — він звернувся до мене, чоловіче добрий, знаєш щось про своїх дідів-прадідів?
— Трохи знаю, — здивувався я.
— А як було прізвище твоєї бабусі, матері твоєї мами, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Моя бабуся була донька німецьких колоністів, що мали тут хутор і господарство на ньому, і її батько мав тут кавалок лісу і фактично провадив невелике лісове господарство.
— Ну-ну! А як було прізвище цього німецького лісника, твого прадіда?
— Вольф, здається Вольф чи Вульф, щось такого.
— А що це значить по-німецьки, ти освічений рагулю?
Тут я таки справді розгубився.
— В-вовк.
— От бачиш, які зав’язочки бувають у світі. I останнє. Скажи як тебе звати — ім’я і прізвише.
— Любомир Сірий,
— Чудово. А тепер постав своє прізвише, яке старшого за віком спочатку, а потім свого молодшого циганчука і що буде разом.
Ми з Васильком вже не здивовано, а розгублено і якось безтямно глянули одне на одного.
— Сірий Вовк!
— Ха-ха-ха-ха! — засміявся мольфар. — Кілька років поряд і один одного не бачать! Друзі, майже родичі, а живуть як ті сліпі кошенята!!! Ви разом творите щось одне, таке, що вас може не тільки вирятувати, але надати вам багато більше ніж ви маєте! А зараз мовчіть і начувайтесь! Жодного зайвого слова! Бо буде справді зле!
Він устав і пішов кудись углиб колиби і коли повернувся до нас, на голові в нього була шапка-чучело, просто на ніс йому спускалась оскалена вовча голова з великими зубами, і вже не стільки було видно очі мольфара, скільки скляні очі вовка викликали увагу і вабили зосередитись на них.
— Знак Вовка! — прошепотів дід, голосним шепотом. — Знак Вовка! — повторив він, торкаючись рукою вовчої морди над головою. — Я спитаю, а ви тримайтесь, і не бійтесь! Знак Вовка! Знак Вовка! Далі він шепотів якісь закляття, ми нічого не розуміли, і якось мимохіть притиснулись один до одного, бо в повітрі запанував страх і небезпека, щось важке зависло в повітрі. Раптом стало зовсім темно, навіть світло пригаслого вогню ледве тьмяніло, і враз тишу роздер, просто розшматував на кавалки жахливий і могутній вовчий клич, і вдарила ніби блискавка просто в тліюче багаття, ніби вогненний стовп повстав із багаття, прямий і широкий і високий до стелі, і з цього палаючого стовпа поволі вирізнилась страшна, висока, до стелі, як отой стовп, постать велета, напіввовка-напівлюдини.
Велетень був, як голий чоловік з неймовірними м’язами no всьому тілі, але тіло його було ускрізь поросле густою короткою вовчою шерстю. Він розправив плечі і усміхнувся.
I це було найжахніше — обличчя людини і Вовка, змішані разом. Вовчі вуха і голова, трохи виставлена вперед щелепа, приплюснутий трохи ніс, величезні зуби, які засвітились в оскалі усмішки, і очі, немигаючі, які щомиті міняли колір, заворожували і жахали.
Я почув, як Василько тремтить від жаху, але й сам я був у стані такого афекту, в якому не соромно і не мало впісятись від побаченого.
На велетня було страшно дивитись, але й погляду від нього не можна було відірвати. В ньому було очевидне химерне поєднання добра і зла, сили і ніжності, любові і ненависті, всіх суперечностей світу і людської істоти, всього того, що в іншій людині вабить з усіх сил і водночас відштовхує через захист власного «я».
— Що? — спитав мольфар.
— Той, хто позбавиться Вовка назовсім, втратить силу життя і пропаде.
