Заборонені ігри - Покальчук Юрко (читаем книги txt) 📗

Василько не раз говорив про нього з Любою, він був нам потрібний, він мав з’явитися і він прийшов і став нашим, він вже частка нашої родини, друг, товариш і брат...

На те була Божа воля. Так мало статися. I так сталося.

Василько на весіллі пив дуже мало, свідомо уникав зайвої чарки, і зараз йому алкоголь вже зовсім вивітрився з голови.

А як ми будемо жити далі?

Де працювати, як заробляти, як складуться взаємини Люби зі всім циганським родом?

Чи їм жити з ними, чи окремо.

Все це поки що лишилось осторонь, зараз вони мусили одружитись, щоби змогти жити разом.

Я щасливий, думав Василько, — і нещасний водночас. Я все маю і не маю нічого, я молодий і дорослий водночас. В моєму віці багато хто тільки трахатись починає, а в мене двоє дітей і дружина.

Я ніс на собі родове прокляття, і вона допомогла мені його зняти своєю любов’ю, але як я можу це забути? Як я можу забути весь цей жах, що охоплював мене, підлітка, коли я відчував, що повинен тікати з хати і йти кудись у сад, у ліс, у поле, кудись... куди я й сам не знав... але геть від людей.

Я боявся, що ніколи жодної жінки не зможу мати і раптом закохався в неї, і врешті я, так, це я сам звабив її, вона не змогла відмовити моїм очам і моїм рукам, я знаю, це я все зробив, бо в мені була ТА сила, але ...я тепер так люблю її, я люблю її більше всього на світі, я обожнюю її і наших дітей, вона врятувала мене і весь рід, як я їй вдячний!..

Василько відчув, як тепло розливалось по всьому його тілу від цих думок, і раптом всі меланхолійні думки враз минули, він загасив цигарку і кинув недопалок у малинник, потягнувся, аж в плечах кістки хруснули, і відчув, що саме час вертатись до гулянки, бо зараз почнуться пересуди, куди це молодий пропав із весілля.

Він зітхнув із полегшенням, подивився на зоряне небо і сад довкруж і повернувся, щоби йти до хати.

I раптом десь здалеку долинуло сумно протяжне і довге вовче виття...

Виття не стихало довго і долинало, хоч і здалеку, але виразно і чітко, нагадуючи скорше плач, ніж загрозу, скорше жаль, ніж нагадування про іншу силу, але воно попри все викликало жах і страх у кожного, хто би це почув.

Василько здригнувся, як вдарений електрикою, розкрив свої чорні, як вугілля, або як оця ніч, очі максимально широко, і послав у глибину ночі важкий, енергійний і напружено сильний погляд. Він мить вдивлявся у ніч, ніби розмовляючи з нею, ніби в чомусь переконуючи ніч.

I враз виття припинилось.

Василько заплющив очі і ще мить стояв із заплющеними очима.

А тоді зітхнув, повернувся спиною до ночі, і пішов жорсткою, твердою ходою людини, яка щось вирішила напевне і готова відстоювати своє до кінця, до хати, назад до святкового столу.

Я відчув приплив якогось дивного стану що геть охопив моє єство... все було окутане якимось туманом і він лагідно і м’яко розтікався моїм тілом і наповнював мене спокоєм якого я ніколи не відчував досі... це була тиха радість єства тіла і духу разом... спокій і рівновага розуміння всіх проблем... легке їх вирішення і відчуття майже невагомості щасливої нічогості в тілі... це відчуття з’явилось спершу в руках... потім проходило далі вище і врешті окутало все тіло... і я ніби піднявся в повітрі у світлій радості і подумав — це і є певне відчуття благодаті... яка спустилась на мене з неба... я нічого не зробив я цього не заслужив напевне... алея нічого не зробив поганого... я намагався лиш допомогти людям... не просто бути з ними... а співчувати їм і просто бачити їх… вповні з їхніми проблемами ніби зсередини не стороннім чужим оком а доброзичливим запитливим і своїм... і в цьому благодатному стані до мене прийшла істина... це я був Дзеркалом про яке говорила Мар’яна і яке було потрібне обом... аби зазириувши в нього вони змогли побачити свою любов... я несамохіть або волею Неба або когось іншого був посланий як перехідник... як той образ в який можна дивитись... щоби побачити і почути кохану людину... коли ти не можеш її побачити зразу... просто треба ще подолати Час... one він не існує... коли є його передломлення в дзеркалі... яке трансформує його і розтягує деформує і перетягує минуле в майбутнє а майбутнє в минуле... і роки не мають рахунку і відстані не мають кінця або мають сто кінців і Час має мільярди вимірів... залежить лиш хто з ким на якому перетнеться і хто що почує... хто встигне щось почути... поки живе оцей маленький марний і куций час який може стати велетенським і прекрасним або маленьким і ніяким... і його може просто не існувати як не існувати людського життя яке біологічно ніби існує але насправді його нема в цьому Часі... воно не вмістилося... воно випало за рамки Часу і плаває у якомусь смердючому Стіксі... я напевне прожив певну частку Василькового часу... на якийсь період мій час злився з його часом і я почав жити його життям у Часі... мабуть я несамохіть украв у нього частку його часу, поки він перебував у колонії а я переймався його життям його пристрастями і поразками його коханням і сексом... так що вжився в його єство і став часткою його життя їхнього життя... але я не зумисно крав... я не забирав цей час... вони самі віддавали мені його... вони вочевидь хотіли мене бачити біля себе... от навіщо я був тут от хто я і що я... код був всередині мене... я насправді був задіяний в якійсь химерній позасвітній формулі розв’язання якої випало також і на мене... прокляття проходило також і через мене... я був тією маленькою зірочкою що є супутником Венери... я Меркурій — посланець від одного до іншого... маленький блиск Меркурія контрастує з блиском Венери... але він потрібний... інакше б її так гарно не сприймали... Кохання і Мистецтво, Венера і Меркурій... а хто ж таки mоді той маленький голий пацан... той Ерос зі стрілами — це таки був не я... той пацан вистрелив-таки ніби незграбно на перший погляд... а як подумати трішки, то вдало... і дуже вдало... так чи інакше кілька років тому випустив стрілу в них хтось інший... а мені була визначена інша роль... я мав стати зв’язком і Дзеркалом... в яке можна було подивитись і побанити віддзеркалення свого кохання...

Ось хто я і що тут, і ця благодать — дарунок за те, що я робив, хоч я нічого не робив зумисно, просто вони мені сподобались, і я трішки поміг, але їм треба було переломитись ще через когось, хто несподівано співчув їхній історії, і це був я, і спокій, який прийшов до мене, був справжній і суворий, і вернув мене до життя, і я відчув у собі якусь нову, може, вовчу силу. Я ніби теж став їхнім, одним з вовків, також вовком, і зрозумів що нічого не буває випадково, я вернувся в себе, ні, інакше, я прийшов до себе самого, якого досі не міг знайти. Може, це і є саме те, що називається дорослістю, бо ж дорослим може бути й підліток, і вічним незграбним підлітком сорокарічний недоросток, я відчув, що я є. Мене не було, а тепер я є, мене осяяло вовче світло, а вони ж, вовки, саме вовки, охороняли Аполлона, отже охороняли мистецтво, треба їх правильно бачити, вовків, і все буде добре, і з ними теж, треба лиш бачити...

Я обіймаю його заплющуючи очі... я прагну його я чекаю поки він увійде в мене аби відчути силу його пристрасті його чоловічу міць... я відчуваю його в собі... його могутній стрижень доводить мене до шалу... ми кінчаємо разом... і це щастя і забуття... в якому є краплина мого страху і навіть маленького відчаю... ми стали інші ні це він став інший... йому вже двадцять... в моєму віці жінка однак не міняється так швидко... але він став зовсім інший коли ми зустрілись після в’язниці після років розлуки віри і страшного невимовно болючого і причинного прекрасно-шаленого кохання... я не змогла пізнати його тіло... навіть його обличчя стало іншим... до мене прийшов дорослий чоловік... а забрали від мене мого коханого юного хлопчика... я шукаю в ньому хлопчика якого я так несамовито полюбила і своїм коханням несамохіть врятувала його від біди... але того хлопчика давно немає... він обріс волоссям на ногах і руках і на грудях і на животі і під пахвами... і стрижень його став більший і чужіший... я ласкаю його як раніше... я люблю його силу і його тремтіння в мене на губах і відчуття міці яке пашить з нього... коли я тримаю його спершу обома руками... і потім однією рукою сягаю до яєць і знаходжу сильні великі чоловічі ядра у волохатому пружньому мішечку і лякаюсь їх... лякаюсь усього нового в ньому прагну його прагну його пізнати впереміжки зі страхом і пристрастю... віддаюсь йому шукаючи забуття і повернення до того хлопчика який назавжди заснув у ньому... він став волохатий із неголеною бородою дорослий чоловік... мужчина якого я... боюсь я його не знаю... я його знаю і не знаю... він приходить до мене... він трахає мене як свою жінку яку любить і любив увесь час... і нічого в ньому до мене не змінилось... але в мені народжується страх перед чоловіком який мене трахає... від якого я кінчаю... всередині якого пробивається спогад про того хлопчика... який віддає мені всю свою підліткову пристрасть... але хлопчика немає... є чоловік який несе з собою до мене інший чоловічий світ... від якого я свого часу втекла до хлопчика... мені вкрали час переходу... треба навчитись любити цього чоловіка батька двох моїх дітей... юного але вже великого і сильного Вовка... я люблю його... я люблю його в ньому і я боюсь його нового... його нової сили... нової моці... нового Вовка... але я люблю його... я навчусь любити до самозабуття і його нового дорослого Вовка... я знайду в ньому свого хлопчика... я люблю його...