Листи з того світу - Бут Сергій (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Так буває: що ближче момент істини, то повільніше минає час. Мимоволі я раз у раз позирав на годинник, зосереджував увагу на роздумах, намагаючись дистанціюватися від оточення. І тільки надвечір відчуття тяглості розвіялося.
Сонце стрімко рухалося назустріч горизонту, коли я врешті-решт увійшов до під’їзду свого будинку. Не гаючи часу, піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері сьомої квартири. Відчинила баба Наталка.
— Проходь, Андрійку. Северин тут для тебе дещо залишив.
Із хвилюванням я спостерігав, як жінка несла в руках аркуш паперу.
— Ось, тримай.
— Дякую. А хіба ваш син не вдома?
— Та вже поїхав. Ще одне відрядження, — сказала баба Наталка, безсило махнувши рукою.
— Не переживайте. Він іще обов’язково до вас приїде цього літа, — підбадьорив я стареньку.
— Як Бог дасть, так і буде, — відповіла вона.
— Ну гаразд. Дякую. На все добре.
— Йди здоровий, Андрійку.
Баба Наталка зачинила за мною двері, а я подумав, що не завадило б і на четвертому поверсі вкрутити лампочку — світла тут бракувало. Ощасливлений я спустився нижче і, не доходячи до своїх дверей, розгорнув аркуш. На ньому дрібним, але твердим почерком було написано всього кілька рядків, що могли спричинити «революцію» в пошуках:
«Ісаєв Родіон Федорович, майор штабу Прикарпатського військового округу. Звільнений із лав Радянської армії у 1950 році. Проживав на вулиці Кузнєцова в гуртожитку для військовослужбовців. Сьогодні — вулиця Клепарівська, 39-А».
Внизу було дописано:
«Усе, що міг, — дізнався. Удачі».
Те, що зробив Северин, можна було вважати удачею. Хтозна, скільки часу і сил знадобилось б мені, щоб отримати адресу Ісаєва. З’явилася ще одна зачіпка, ще один шанс на правду. І поки в голові роїлися плани щодо того, як використати цю інформацію, відчинилися двері п’ятої квартири і в коридор вийшов чоловік віку моєї хазяйки. Ми глянули один на одного.
— Доброго вечора. Я ваш сусід. Винаймаю квартиру в Ельзи Олександрівни.
Дядько відверто розглядав мене.
— Я знаю, — коротко відповів він, — Любомир.
Ми потисли один одному руки, і сусід пішов униз.
Знайомство виявилося коротким і єдине, що залишилося по ньому, — хрипкий голос із певною прохолодою.
Цього вечора Ельза Олександрівна була в доброму гуморі. Коли я увійшов на кухню, вона пуцувала срібну джезву.
— Доброго вечора, — весело привітався я.
— Доброго, Андрію. Як ваші справи?
— Прекрасно, — не приховуючи задоволення відповів я.
— Добре, що у вас гарний настрій. У мене для вас теж є хороша звістка — завтра проводимо спіритичний сеанс.
Хорошою цю інформацію назвати було важко, адже вона допускала конфлікт, що завтра мав усі шанси спалахнути. Але клеїти дурня перед хазяйкою я не збирався — потойбічності не існує.
— Гаразд. Завтра, то завтра.
— Мені приємно, що ми порозумілися.
Ельза Олександрівна продовжила чистити свої турки, а я взявся за вечерю.
— Не готуйте нічого. У холодильнику є суп — поїжте. Тільки хліба треба купити.
— Зараз збігаю.
Я вже хотів було вийти з кухні, як жінка зупинила мене.
— Андрію, я помітила, що у вас назбиралося багато речей. Якщо маєте бажання, можете дещо винести в підвал.
Безсумнівно, йшлося про велосипед, і вона мала рацію.
— Непогана ідея. А як туди потрапити?
— Двері біля парадного входу, праворуч. Ключ висить у коридорі, мідний. Не мусите сьогодні те робити, коли матимете час.
— Дякую. Обов’язково скористаюся вашою порадою.
Виходячи з дому, я глипнув на ключ, згадуваний Ельзою Олександрівною, і подумки ще раз погодився з її пропозицією. «Пощастило мені з хазяйкою. Досить того, що людина адекватно сприйняла моє захоплення, допомагає всіляко, то ще й живе в центрі міста. Маю шанс зачепитися тут надовго».
Коли я повернувся, господиня вже зачинилась у себе. Я також усамітнився, щоб пометикувати над отриманою від Северина інформацією й намітити план майбутніх дій. Сподіватися знайти Ісаєва за адресою, вказаною в записці, було марно, але виявити там хоч які-небудь сліди його перебування виглядало цілком реально. Можливо, у гуртожитку ще залишився хтось із його сусідів чи родичів. Але не варто забігати наперед. Я переключився на роздуми про завтрашній спіритичний сеанс — вистава обіцяла бути прецікавою.
10
Наша ціль — будинок на вулиці Дорошенка; мета — встановлення зв’язку з потойбічним світом; мої приховані наміри — довести Ельзі Олександрівні хибність її переконань щодо існування духів.
Конспіративна квартира магів вражала меблевим мінімалізмом. У кімнаті, куди завела мене ворожка, самотньо стовбичила старенька шафа, з якої вона дістала дві мантії. Одну з них жінка одягнула на себе, другу подала мені. По тому вона театрально розчахнула двері в сусідню кімнату, і світло, випромінюване десятками свічок, миттю облило її жовтогарячим сяйвом.
— Прошу.
Ми ступили в простору вітальню з круглим столом посередині. У кутку тулився невеличкий сервант. Його, як і решту меблів у цьому інтер’єрі, можна було зарахувати до музейних експонатів. Умиротворену довколишню тишу порушувало хіба що цокання годинника, маятник якого ліниво погойдувався в різні боки. Ліворуч у кімнаті, де блиск воскових світел втрачав свою силу, щось ворухнулося. Від побаченого перехопило подих — людині, яка шанує традиції минулого, без душевного трепету дивитися на те, що угледів я, було годі. Я завмер.
На старовинній канапі сиділа пара, одягнена у стилі часів Австрії-матінки. Голову жінки прикрашав чорний капелюшок із серпанком, що приховував її обличчя, плечі були сповиті чорною шаллю з мережива, що ніби переходила в сукню. Чоловік мав на собі елегантний костюм із камізелькою. Підстрижена борідка та закручені догори вуса додавали панові статечності. Позаду пари стояв юнак. Світле кучеряве волосся сповнювало риси його обличчя дитинністю, хоча він був старший за мене. Трійця виглядала як ретросвітлина — з ідеальною композицією традиційного сімейного портрета.
Я зі своїми кедами, що визирали з-під чорної накидки, аж ніяк не вписувався в цей бомонд. Довелося стягнути поділ виданого мені балахону на взуття, аби не порушувати стилізовану ідилію, створену присутніми.
Моя супутниця коротко привіталася з родиною. Без зайвого поспіху, немов справжні аристократи, вони кивнули їй у відповідь. Потім Ельза Олександрівна вказала жестом на мене.
— Це Андрій. Сьогодні ми доведемо йому існування потойбічного світу.
Сімейка зверхньо зміряла мене, але заперечень ніхто з них не висловив. Хазяйка заходилася розкладати на столі картонні картки з літерами та цифрами. Бракувало тільки справжнього чорнокнижника. Щойно я подумав про це — за спиною пролунав уже знайомий голос.
— Мої вітання, товариство.
Я озирнувся й побачив кремезну постать Альберта. Можна тільки уявити, як сміховинно я виглядав на тлі його величності. Побачивши мене, чоловік навіть знаку не подав, що знає мене. Я повівся аналогічно. Перш ніж сісти за стіл, велетень обвів поглядом присутніх.
— Із вашого дозволу, панове, — промовив спонукально.
— Так-так, починаймо, — підтримала його Ельза Олександрівна.
— Ще немає Канівлоцького, — озвалася жінка в капелюшку.
Її почет догідливо закивав головами, та поквапливий тупіт ніг обірвав ці монотонні рухи. Наступної миті до нас приєднався низькорослий чоловічок в окулярах.
— Усім доброго вечора! Здається, цього разу я не спізнився, — випалив він, маневруючи між мною та одвірком.
Канівлоцький справляв враження хитрого лиса й аж ніяк не вписувався в тутешню компанію. Різкість його рухів і зайва метушливість порушили спокій, що панував тут до його появи. Однак час було братися до справи. Аристократи підвелися з канапи й почали вмощуватися за круглим столом. Затріпотіло полум’я свічок, і кімнатою розстелився синій ароматизований дим.
