Теплі історії до шоколаду - Гербіш Надійка (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Читаю її казки під пледом, зручно підібгавши ноги, або на гойдалці надворі; беру з собою в наплічник, коли їду на велопроїжджанку лісом чи замковим парком; у торохкотливому тролейбусі, що везе мене на роботу, а з роботи — додому; за кухонним столом, попиваючи ранкову сенчу з пелюстками квітів, або ж коли ставлю випікати шоколадні мафіни й не хочу нікуди йти з кухні, аби насолодитися їхнім, таким домашнім, ароматом і не проґавити тієї миті, коли чудеса трапляються самі собою.
Інколи мені здається, що слова в її казках закінчуються на найцікавішому місці — хочеться читати ще і ще, але на наступній сторінці уже починається інша, не менш казкова історія. Тоді заплющую очі й починаю уявляти, що трапилося з шоколадною феєю в червоних кедах, куди вона поїхала, кого зустріла, і якого кольору шарфиком були закутані її плечі. Якось я запитала в подруги, а що було далі з котроюсь із фей, що трапилося з нею, коли в казці закінчилися слова?
Моя подруга — з добрими й великими очима, та сама, у якої з-під чорнильної ручки у червоних та зелених зошитах народжуються феї і яка любить носити лілову шаль восени — усміхнулася й запитала: «А як ти думаєш?»
І я розповіла їй про зелений велосипед і смачні шоколадні мафіни, про те, що у феї з кишенями з’явилося троє кошенят — шоколадне, руде й бежеве, і що вона раптом поїхала в далеку Іспанію й закохалася в її сонце й будиночки, зроблені наче з пісочного печива, про світанки й новий кавовий млинок, про бельгійські вафлі й блакитну вечірку, і про красиву вазу, і про три яблучних пироги, і ще багато про що.
— Знаєш, — знову усміхнулася моя улюблена казкарка, — саме так усе й було. Точнісінько так, як ти оце розказала.
І з того часу я точно знаю, що слова в казках про фей не закінчуються — вони народжуються десь у іншому місці, навіть у іншій країні, навіть на інших сторінках, але тривають і тривають, вилуплюються, наче жовті курчатка перед Пасхою, випікаються, як шоколадні мафіни на моїй кухні, виписуються чорнильними ручками в малинових і мандаринових записниках, вив’язуються чиїмось дбайливими теплими руками, наче петельки в нових персикових шкарпетках до Різдва, заварюються, як ранкове какао з молоком… І ніколи-ніколи не зникають.
Ретро-ранок
Сьогодні будильник продзеленчав якось надто рано. Мілана прокинулася одразу — вона ще не встигла звикнути до його дзвінка: різкого й категоричного. Чоловік подарував їй це ретро-диво для того, аби вона таки навчилася прокидатися з будильником; бо ж приємні мелодії на телефонному «алярмі» розум жінки чомусь вперто вважав саундтреками й підлаштовував під них відеоряд із приємних сновидінь.
Мілана потягнулася до смішного, круглого й жовтого, наче курчатко, годинника й натиснула на кнопку, а тоді швидко сховала назад руку під теплу ковдру, зручно вмостилася й збиралася знову заснути… але раптом згадала про нинішні плани й швидко сіла на ліжку. Сьогодні був важливий день, і жінка, попри всю любов до спання, прагнула встигнути зробити заплановане.
Узагалі-то, це вже було її друге прокидання за сьогодні. Раніше вона намагалася розплющувати очі, коли чоловік цілував її перед виходом на роботу й говорив важливі слова благословення на день, але як тільки він тихо зачинив за собою двері, заснула знову. Тож тепер, коли будильник продзвенів, був саме час поспішати. Втім, яка провінційна принцеса, навіть у дуже важливий день, поспішатиме сонячного осіннього ранку? Мілана таких не знала. Тож граційно потяглася на ліжку, піднялася, на пальчиках обійшла кімнату, виконуючи прості й приємні рухи, аби лагідно розбудити сонне тіло, накинула на себе куценький махровий халатик у ведмедики та — що їй особливо подобалося — з капюшоном, і почимчикувала у ванну. А коли повернулася, вмита й зовсім пробуджена, стала на коліна й щиро попрохала Бога, щоби цей день був дуже щасливим; не лише для неї, але й для тих, кого вона так любила.
Мілана висипала жменю пахучих кавових зерен у ручний млинок, додала туди скибочку засушеної шкірки помаранчі та півцвяшка гвоздики й перемолола все це, щомиті зупиняючись, аби глибоко вдихнути аромат і солодко зітхнути. На плиті засвистів чайник, і жінка висипала ароматну суміш в улюблене горнятко, завбачливо поклавши туди ще й два шоколадних квадратики, і залила те все окропом — на відміну від чоловіка, вона не заварювала каву в глиняній джезві, бо вважала, що запарювання краще зберігає аромат і смак. Тоді швиденько спряжила собі молока, збила його в густу пінку мікро-міксером і вилила в каву, не забувши притрусити все це подрібненими звечора горішками.
А потім, зготувавши смачні канапки — з сиром, помідором і листям салату — увімкнула приємну музику, зручно вмостилася на високому стільці й розгорнула на столі улюблену книжку. Мілана постійно стверджувала, що смачний і приємний ранок не може перерости в ненатхненний день.
— Ой, та ж я запізнюся! — раптом вигукнула, відірвавшись від читання.
Мілана швидко одягла на себе старі, потерті й вицвілі джинси і теплий светр, червоні плетені мітенки й червоні плетені шкарпетки, старанно закутала горло червоною «арафаткою» й кулею вилетіла з дому, прихопивши ключі від гаража — сьогодні їй було просто не обійтися без велосипеда.
…Тепер уже можна й не турбуватися про час — адже навіть провінційні принцеси люблять їздити на своїх роверах швидко-швидко (правда, то аж ніяк не заважає їм скручувати в приватний сектор, аби проїхатися коло лісу й порозглядати осінні акварельки дерев). Вітер розвівав довге хвилясте волосся дівчини, вона сміялася легко й залюблено, а дорога під колесами її велосипеда котилася назад швидко-швидко.
Попереду, трохи на горі, була маленька залізнична ретро-станція. Декілька людей — переважно бабусі в елегантних хустках й дідусі в кашкетах і старомодних довгих коричневих пальтах — чекали ранкової електрички. Вокзал виглядав, наче іграшковий; усього-то шість колій і багато підсвіченого сонцем золота обабіч. Мілана поставила свій ровер коло лавки й подумки, але урочисто, виголосила мрію: нехай і у нас буде так багато вело-стоянок на кожній станції громадського транспорту, як, скажімо, в Угорщині!
Вони з чоловіком саме збиралися чкурнути в коротку європейську мандрівку: вештатися красивими вечірніми містами, тихо наспівувати пісні підсвіченим вогнями річкам, прокидатися задовго до світанку й дивитися, як заплутуються косі золотисті сонячні промінці за високі шпилі стародавніх церков. А ще заходити в тісні крамнички на вузьких вулицях, вибирати собі маленьких плюшевих ведмедів до колекції, пити каву з вершками в кав’ярнях і складати пакетики з цукром у маленьку плетену торбинку, щоб колись, повернувшись додому, розгорнути її і знайти там цілу купу різнокольорових солодких спогадів.
Мілана всміхнулася мріям і підійшла до віконечка.
— Два квитки до Чопу, будь ласка. Пані з підозрою зиркнула на неї.
— Вам студентські чи які?
Надворі стояла осінь, порядні громадяни в такий час не їздять у відпустки. А їм, як вічним студентам інституту Радості й Пригод, можна, подумала Мілана й знову всміхнулася тітоньці.
— Ні, два дорослих. З поміткою «пригодошукачі».
— З чим? — тітонька тепер дивилася на жінку з відвертою підозрілістю.
— А у вас хіба не ставлять таких відзнак? — не могла вгомонитися Мілана, ледь не пирскаючи від сміху.
— Не знаю, про що ви. Нічого такого я не знаю. Нема в нас ніяких приміток. Хіба з постіллю чи без. І де ви таке взяли?
Дівчині стало шкода тітоньку, яка аж ніяк не хотіла побавитися з нею у казку. Тож вона згорнула приготований діалог про мандри, пригоди й усе таке в трубочку — до кращих часів, чемно подякувала й побажала касирці радісного дня. Пані лише розгублено знизала плечима.
Мілана защібнула наплічник і відчепила свого велосипеда. Тепер її дорога вела вниз із пагорба, і молода пригодошукачка збиралася насолодитися цією перевагою сповна. Бо ж хіба ранкова велопроїжджанка маленьким ретро-містом, поки всі дорослі люди старанно працюють, — не чудесний привід тішитися, наче дитина? Мілана знову повернула у приватний сектор, на нерівні кам’яні вулиці, звідки добре було видно гори й різнобарвний листяний ліс.
