Теплі історії до шоколаду - Гербіш Надійка (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Ти зачитала ті листи до дірок. І, певно, знаєш вже їх напам’ять. Марія тільки засміялася, підвелася з крісла й пішла на кухню, витираючи рукавом сльозу зі щоки. Чайник тільки засвистів, як на порозі з’явився Матвій.
— Знаєш, що я подумав? А давай я понаписую тобі нових листів. Аби діти та внуки потім не казали, що тато так і не навчився писати, тільки до кіно запрошувати вмів. Ну й тобі буде якась різноманітність у читанні.
Вони сміялися, обійнявшись, а по щоці Марії знову збігла сльоза.
— Це теж називається «радість і вдячність», я так розумію? — запитав Матвій, вдивляючись у дружинині очі й зціловуючи сльозу їй зі щоки.
— А я тебе запрошу в кіно. Щоби діти й внуки не казали, що мама вміла лише листи писати.
За вікном посипав лапатий сніг, Марія вишмигнула з обіймів чоловіка й зайнялася приготуванням запашного чаю, завбачливо розгорнувши й поклавши шоколадку з журавлиною на стареньке й улюблене синє блюдце.
Музика кольорових снів
Якось серед моїх віртуальних друзів з’явився привітний, розумний і доброзичливий хлопець Денис. Йому добре вдається писати надихаючі нотатки й коментувати так, що інколи закрадається думка: він уміє заглядати поза слова, кудись у саму душу. Він пише, що в світі з нами трапляється дві речі: те, що робить нас щасливішими, й те, що робить нас сильнішими. Я додаю, що інколи трапляється щось, після чого ми стаємо сильнішими й щасливішими водночас. А, можливо, насправді всі події в нашому житті саме такі, але ми не вміємо того вчасно помітити.
Денис вірить у дива, і це окриляє.
Хлопець уміє розгадати настрій, не залишає непоміченою музику, про яку мені йшлося в котромусь записі, витлумачує цитати й буденні слова. Не коментує він лише одного: світлин. Раніше я не надавала тому жодного значення. А може, ніколи того й не помічала. А навіть якби помітила, це не могло б мене насторожити: у завжди такого уважного Дениса може існувати така собі чоловіча забаганка — не вдаватися в аналіз світу крізь призму жіночих очей. Ну й нехай собі. А ще, на щастя, я ніколи не переймалася тим, що скажуть чи подумають люди про мою творчість. Життя здавалося — і досі здається — мені надто коротким, аби розпорошувати себе на пошуки чийогось схвалення, вдячності чи підбадьорення. Дуже добре, коли є той, хто може сказати щось життєствердне, заохотити, окреслити велику ціль, запевнити, що все неодмінно вдасться. Подякувати за натхнення, зрештою. Це лікує й додає сил.
Добрі слова схожі на воду для спраглих. Але мені завжди хотілося мати власну криницю і бути вільною, аби вода не залежала від дощів чи вантажівок із прозоро-синіми бутлями, аби перехожі завжди могли забігти в гості на чай. Навіть тоді, коли в цілому місті водонапірні башти вперто не працюватимуть. Цінувати думку людей і вміти не залежати від неї — велике мистецтво. Я не мисткиня, ні. Але безумовної води на чай для друзів, як правило, вистачає.
Одного дня Денис написав мені теплого, відвертого листа. Я перечитувала його багато разів і довго не могла дібрати слів на відповідь. Це була мить, коли внутрішньої води не вистачило б не те що на чай, а навіть на наймізерніше рістретто.
Денис незрячий. Комп’ютерні програми зчитують слова з екрану й книжок і перетворюють їх на звуки. Він не може розглядати ні фотографій, ні казково красивого світу довкола, зате чує музику так, як не вміють її чути інші. Звуки є світом, у якому він живе. Хлопець щиро й гірко плаче від українських і грузинських народних пісень, відчуває політ і свободу на дотик, вслухаючись у атональні фуги й сюїти Мессіана, Шнітке, Лігеті, а коли слухає Баха, йому сняться кольорові сни. У його домі часто звучать короткі хвилі — «шорстке різномов’я» багатохвильового радіоприймача, як він це називає, що ураз виліковує його від усілякої нудьги.
Денис знає світ на дотик і смак. Щастя, казав він, схоже за смаком на молочний шоколад з мигдалем і на каштановий мед. А ще так само смакують добрі слова.
Хлопець уміє розпізнавати навіть невловимі запахи. Він знає, як пахне усміхнена дитина, який на запах сум у маминих очах. Денис особливо любить запах фарби на книжкових сторінках, аромат цинамону (він для нього завжди чомусь пахне несподіваною радістю) і травневого вечора поза містом.
Я зачудовуюся його силою, оптимізмом, його мудрістю, щирістю й світлом. Я таки написала йому відповідь, коли води набралося бодай на повні пригоршні. І згодом, коли мені ставало сумно, знову писала йому. А він розповідав історії.
«То був прохолодний вересневий день, і я йшов на свої перші у житті пари, — писав Денис. — Потрібний корпус університету знайшов не відразу: блукав, нервуючи, години чотири Києвом, а коли, врешті, дістався аудиторії, втома загорнула мене у важкий м’який ватяник. Пари нагадували подорож у загальному вагоні потяга: незвично тривалим сидінням, від якого терпли ноги, присутністю незнайомих людей, з якими мене поєднувала спільна мета й роз’єднувала незручність спілкування. Говорити чи знайомитись ні з ким не хотілося, бо що я міг їм запропонувати? Відчуття власної непотрібності й нецікавості? Нудні рефлексії про складність адаптації? Я гадав, що частина однолітків почувалася так само, а старші студенти давно це мали забути, бо кому воно треба?
Словом, усе мало закінчитися важким самотнім вечором. Але, знаєш, що трапилося тоді? Несподіване есемес перекреслило усе невеселе! Я довідався, що ввечері на мене чекатиме приємна розмова — і це подарувало невеличкого каганця радості. Написала дівчина, з якою познайомився за три місяці до того вечора. Вона була далекою приятелькою — відстороненою і близькою водночас. І того вечора теплі звуки її голосу розрадили мене. Знаєш, бути потрібним і бажаним завжди приємно. Але бути потрібним зненацька, а ще комусь, від кого цього не чекаєш, приємніше вдвічі!
Після тієї розмови я чомусь відчув, точніше, вкотре пересвідчився, що попереду — яскравий, різнобарвний світ, а не в’язка темна порожнеча зневіри і втоми. Так дивно — вона всього лише не поскупилася на добре слово й кілька хвилин часу. А всередині мене знову загорівся ліхтарик з тонким, але рівним і якимось упевненим світлом. Про одне шкодую — я досі їй за це не подякував. Забракло слів…»
Денисів такий безумовний і безстрашний оптимізм заворожує. Після розмов із ним муляє хіба одна думка: чи вартувало витрачати бодай кілька митей життя на безплідний жаль до себе, копирсання у власних помилках і пошуках шляхів утечі, якщо можна було заповнити їх радістю простих речей? Буденною, але кольоровою.
Підпільний романтик
Андрію К.
Він їхав кудись, щоразу ніби в надзвичайно важливих справах, але це було лише виправдання для подорожей і блукань світом. Він мав суворий вигляд давно посивілого чоловіка, але вартувало комусь розказати щирий жарт або увімкнути котрусь із сотні його улюблених рок-н-рольних мелодій, як його блакитні очі загорялися, а кутики завжди міцно стиснених губ здіймалися догори.
— Сьогодні ми їдемо гасати полями, — казав він працівникам редакції твердо.
І вони, вже звиклі до його дивних наказів, чемно виходили з видавництва — будівлі з довгими звивистими коридорами й загадковим шумом за деякими дверима на першому поверсі, де розміщувалася типографія, — милувалися завжди зеленим-зеленим рівно вистриженим газоном і п’ятдесятьма сортами садових троянд, за якими їхній трохи дивакуватий, а трохи неземний керівник дбайливо доглядав, і чекали його. Він виходив із термосом, фотоапаратом і мішком об’єктивів на додачу, відчиняв дверці майже завжди зателепаного автобуса, чекав, поки всі вмостяться, і сідав за кермо.
Коли йому хотілося вирватися з кабінету, забути про гори відтермінованих платежів і невиконаних обіцянок, про податки й вимріяні проекти, у яких так часто не вистачало якоїсь однієї, але такої важливої ланки, він просто виходив надвір, прогулювався навколо видавництва, зривав сухі листочки на кущах троянд; заглядав, як ростуть ялиці, які він колись привіз маленькими з мандрів; дивився, як дозріває виноград, годував собак, а потім раптом відчував, як йому бракує вільного простору, заходив назад у видавництво й оголошував усім, що пора їхати в поле.
