Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій (лучшие книги txt) 📗

Блукаємо між будинками, проходимо квартал і опиняємося на проспекті Шевченка, від якого можна проїхати три зупинки тролейбусом до бару «Меридіан», де, мабуть, зараз висять мої друзі. З одного боку, хочу їх побачити, з іншого, — вони зацікавляться моїми відвідинами сім'ї Інги, а тоді почнуться всі оті підколки й насмішки, які їй можуть не сподобатися, або які вона просто не второпає — не знати що викине такий вузьколобий придурок, як Вася Булавка. Інга як тендітне створіння багато чого може сприйняти близько до серця, особливо мою дружбу з Циркулем чи Мишкою, коли перший буде ділитися своїми наркоманськими проблемами, а друга статевими. її бідолашні оченята тоді певно повискакують з орбіт: це ж так непристойно, це ж так невиховано!

Від легкого подуву вітру холоднішає. На плечі Інги накидаю піджак, і ми плентаємось, не знаючи куди. Вона запитує, чи сподобалося в неї вдома.

Чи сподобалося? Не знаю, що відповісти: брехати не личить, казати правду — також не варто, бо вона може образитись. Обмежуюсь зауваженням, що мало уваги було приділено Галинці, на що Інга кволо посміхається:

— Так у нас майже завжди, ми просто по-іншому жити не вміємо. Приходять друзі батька, і тоді починається конференція. Вони стають як діти, безперестанку говорять, сперечаються, навіть знаю все наперед, знаю чим все скінчиться. Мені це подобається.

Почуваю себе прикро, краще було промовчати, бо інга, мабуть, відчула мою незадоволеність цими балачками.

Хвилин п'ять ідемо мовчки. Усвідомлюю, що між нами виростає психологічна прірва. Інга хмурнішає, певно нудьгує і хоче додому. Справді, невдовзі в її поведінці та рухах проявляється нетерплячка. Очі майже не дивляться на мене, поглядають на ручний годинник, зиркають на затягнуте вечірнє небо. Вона каже, що незабаром йтиме дощ, а може й гроза. Раптом Інга затинається і кривиться від болю, ми сідаємо на першу лавку, яка трапляється по дорозі. Інга оглядає ногу, але невдовзі заспокоюється:

— Нічого серйозного, — прошу дозвіл оглянути її ногу, але вона відсторонюється. Ніби не помічаючи цього, легко торкаюся до неї, Інга здригається, починаю масажувати гомілку, запитуючи, чи не болить. Вона задумано дивиться мені в очі, паче прагне зрозуміти, до чого ці зусилля і що в мене на умі. Не хочу припиняти цього приємного заняття, але під її прискіпливим поглядом розумію, що краще зупинитися, бо вона сприйме це за нав'язливість.

— Ти хочеш додому?

— Ні, — сполохано відповідає вона. Помічаю на собі її стривожені оченята. — Просто батько був проти, щоб я йшла, адже в Галинки, як не як, день народження. А вона у нас капризна. Звикла, щоб їй завжди приділяли увагу.

— Вона ж v цей час вже лягає спати.

Інга нічого не відповідає. Дедалі більше почуваюся незграбно, повним бовдуром. Мені раптом здається, що я показав їй свою нетерплячість. Може, краще холодніше ставитися до неї? Холодніше, ате з повагою. Навіщо було її витягувати з конури, де б сиділа собі у колі старих бандерлогів і розмірковувала на глобальні і нікому не потрібні теми?

Перед моїм поглядом несподівано постає обличчя Роми. Вона радісна, освітлена, розпущене волосся тріпотить на вітрі. Заплющую очі і добре бачу привітне обличчя… бути біля неї, торкатися її долонь і… пррі найпершій можливості — несміливо цілувати її щоки, губи, очі. «Чому ти не з Ромою?» — згадую нинішнє запитання Мишки. Намагаюся хоча б для себе знайти відповідь, але наражаюся тільки на гнітючий страх. Господи, вона ж не моя! Вона належить Тюлі, з яким мене пов'язує частина прожитого життя, а це змушує триматися від Роми на відстані. Закриваю обличчя руками і зізнаюся собі, що я втратив відчуття цієї відстані, що більше не бачу тієї лінії, яка раніше розділяла моє життя і її.

— Що з тобою? — здригаюся від слів Інги.

Раптом приходить прояснення, що тут, на цій лавочці Інга — набридлива й нудна. Мене більше не цікавить ця кімнатна рослинка, від неї треба якомога швидше позбавитися. Але чому, разом із тим, є незрозуміле бажання бути поруч із нею? Навіщо? Хіба мало прекрасних сцикух, з якими можна один за одним спускати вечориу приємних розмовах і не тільки?

15

— Ходімо в «Меридіан», — встаю з лавки.

— Куди? — недовірливо запитує вона. Мабуть, про це місце вона багато чула і знає, яка публіка там зависає, якщо так насторожується.

— В кабак, — дивлюся на неї і трохи цинічно регочу. — Ти що, ніколи не ходила в кабак, де бухають?

— А що ми будемо там робити? — ? Такі чисті та незворушні очі, що хочеться їй сказати: будемо слухати Бетховена, люба!

— А що там роблять? Бухають! — От буде хохма, коли Вася Булавка, в якого не все гаразд із головою, ляпне непристойне слівце, або ще гірше — розповідатиме, як трахав старшокласницю на випускному вечорі чи як переспав із рідною сестрою. Той приду-рок — неконтрольований, ніколи не відчуває межі.

Пауза.

— Ти зараз змінився, — каже Інга і несміливо скоса стежить за мною. — Тебе ніби щойно підмінили. Що трапилося?

Вона каже обережно: «Що трапилося?». А в нас кажуть трохи не так, посміхаюся про себе: «Чого вмираєш? Член в задниці гниє?»

Навіщо я її туди веду?

— Перестань. Усе нормально, — намагаюся говорити бездоганною мовою.

— Я не винна, що така…

— Не зрозумів… — насторожуюся, бо від неї такого повороту не чекав. Про що вона думає?

Інга просить цигарку. Мало не відкриваю рота, бо раніше ніколи не бачив, щоб вона курила. Вогонь запальнички освітлює її обличчя. Губки витягуються, щоб прикурити, у невеличке коло, з якого виростає фільтр і білий стрижень цигарки.

Буквально на моїх очах з тендітного, домашнього, роками пещеного й доглянутого створіння, вона перетворюється на досвідчену особу, яка вже встигла схавати життя і в погляді якої закарбувалася легка втома. Невже мої думки виникли від того, як вона прикурювала від запальнички? Сцикухи, які пробують цигарку вперше, так себе не поводять: вони незграбні, кумедні. Що ж мене насторожило в Інзі? Досвідченість, з якою вона здійснює ці рухи, що подібне швидше на відпрацьовану механіку? Дивуватися з цього відкриття, чи сприймати як належне? Але Інга — з першого погляду — до таких не належить. Дивлячись на неї, дійдеш до думки, що це дитя батька й матері, які крутяться біля неї щодня, щогодини, щомиті, не залежно від того, чи є для цього підстави, чи нема. Дивлячись на неї, може виникнути жаль: перед тобою бідна істота, що не знала радісної свободи дитинства, з усіма його таємницями й небезпеками, пригодами й мандрами, про що дорослі дуже рідко здогадуються, не знала отієї блаженної приналежності тільки собі — своїм вчинкам, думкам, бажанням. її бліде обличчя, ледь запалі оченята, злегка згорблена постава — все це, певно, результат, батьківського контролю, який проривався у її неспокійне життя, мабуть, фразами та настановами «Донечко, а ти зробила уроки?», «Інго, негайно одягни светрик, на вулиці вітер», «Ходи снідати», «Чому ти сьогодні на годину менше затратила на англійську?», «Не сиди довго біля телевізора, це порожня трата часу», «Ти написала листа бабусі?» Донечко, а ти змінила трусики? а висякала носика? а манну кашку з'їла? чи благополучно покакала? а зубки на ніч почистила? а татка перед сном поцілувала?

Яка нудота!

Такі діти, як правило, дуже швидко таємно ненавидять батьків і домашню обстановку, в якій почуваються, наче жайворонок у клітці, в котрій задихається їхня нерозкрита свобода і бажання казитися, радіти, поводитися природно, забуваючи про оту діловиту серйозність, яка з'являється значно пізніше, коли підсвідомо намагаєшся бути дорослим. Такі діти, як правило, виростають із почуттям внутрішньої образи, з почуттям постійного приниження з боку старших. Це особливо гостро дається взнаки в юності, коли всі ці комплекси, наче лайно, випливають на поверхню.

Раптом усвідомлюю, що в «Меридіані» Інзі, можливо, навпаки, сподобається, а дурнуваті базікання Мишки чи Васі сприймуться як прояв повної свободи й незалежності. Вона може цим захопитися і зробити це стилем подальшого життя! А може, їй треба просто забухати, або відсосати в мене?