Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Современная проза » Заборонені ігри - Покальчук Юрко (читаем книги txt) 📗

Заборонені ігри - Покальчук Юрко (читаем книги txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Заборонені ігри - Покальчук Юрко (читаем книги txt) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Як і мого Женьки, маленького, трохи загубленого серед однокласників, ніби непомітного, але з поглядом, спрямованим ніби у себе. Я його тепер зовсім не знаю, він багато розповідає мені про себе, ми загалом приятелюємо, але я його не знаю, він дорослий, чужий чоловік. Я отого малого знав і розумів, а цього, що зараз — ні! Того Женьки вже давно нема.

В дитинстві все розумілося краще, ні простіше, ні, ми лиш мали менше питань одне до одного, ми були простіші, і тому відповіді на питання були зрозуміліші і чіткіші, в них було менше кольорів, барви плутають виразність погляду.

А старші майже ніколи не розуміють до кінця одне одного, говорять приблизною мовою, кожен народжується окремо, вмирає окремо, голий приходить на світ сам і голий іде з нього.

Це не я вигадав, я це десь читав, але зараз воно вразило мене все водночас, я мінявся і не знав, як і куди, в який бік несе мене ріка Часу.

Нам не дано предугадать,

Как наше слово отзовстся,

И нам сочувствие дается,

Как нам дастся благодать...

Ми всі вмерли, як змії скидають шкіру в певний період, скинувши з себе обличчя дітей зі всією щирістю і відкритістю світові, і водночас і з дитячою підступністю і абсолютним егоцентризмом дитинства.

Ми є, але нас нема, Час це страшна річ. Це смерч, це смерть, це вихор, який змів у ніщо маркесівське Макондо, це Стікс, це Вельзевул, це ніщо і все, найвищий Бог Всесвіту.

Я зав’яз у цій сраній патетиці сам, коли мене просто як мокрим рядном вдарила думка, що мене отого, колишнього, вже давно нема. Отакий, як зараз, я буду довго, буду мінятись, старіти, потім здохну, потім мене закопають, як і всіх довкола, через сто років нікого тут із тих, що живуть нині, не буде. Час усе знищить, курва, треба жити зараз, сьогодні і в крайньому разі завтра.

А на потім собі щось лишати?

Я втрапив у питання, на яке не мав відповіді. Тупо кажучи, якщо зараз не трахатися, то в старості все одно багато не зможеш. Але якщо зараз тільки цим і займатися, то до старості не доживеш. Бо ще треба щось заробляти і якось жити і в старшому віці... От блядські питання. Всратися і не жити!

Як там у Гамлета з Подерев’янського — «питання блядські ці зайобують мене...»

Я зумисно, як завжди, приводив себе до тями від надмірної сентиментальності простим і жорстким внутрішнім матюканням, яке відразу усе приземлювало.

...Десь на тому боці... захотів я поці... — і одразу мій сентимент ставав правдивішим, бо я питав себе — а чого ти справді хочеш, і діставав сам для себе дуже приземлену, а я вже навчився хоч собі не брехати, відповідь.

Але приземлено навіть я відчув якийсь далекий сум за тими своїми сентиментами і тих дітей, якими колись були теперішні мої ровесники.

Але ще страшніше було дивитись на дитячі фотографії моєї мами і батька, їхніх шкільних приятелів і друзів, яких вже давно не було в живих, або які були доволі старі, ми були у них пізні діти. І ніколи б ніхто не вгадав у тому юному світлому, по-дитячому гарному і піднесеному обличчі старшого, лисого і товстого директора школи або ж головного інженера взуттєвої фабрики, або ж розповнілу маму кількох дітей, старшу касирку у великому супермаркеті.

Ці діти щезли, зникли у повітрі, у Часі, а з них народилися інші людські з’яви — з невгамованими сексуальними проблемами, з комплексами меншовартості у співвідношенні до світу, із заздрістю і ревнощами, з набуванням хвороб і відчуттям перемог — так само умовних, фальшивих і тимчасових, бо Час усе знищить в попіл, в порох, у ніщо, ніяк, нікому і ніколи.

Я думав про Василька і Любу і згадував, як я приїхав до колонії, де сидів Василько, яке в мене було тривожне і дивне відчуття, коли я їхав туди, і як все змінилося, коли я звідти виїжджав.

А пробув я там усього кілька годин.

Той, хто був під судом, хто «сидить» у «зоні» — мічений назавжди людським осудом, винний він був у скоєнні злочину чи ні.

Якщо хтось «сидів», його на роботу братимуть значно важче, хоч це може бути водій, який ненавмисне когось збив на дорозі, або ж, підставлений старшими, пацан, який здуру і дитячого гонору бере на себе всю провину, хоч десь там при цьому тільки й стояв, або ж звинувачений у зґвалтуванні ображеною дівчиною, або ж просто курвою, яка вимагала грошей, бо інакше посаджу, а він грошей не зміг дати... Про це я розмовляв з начальником колонії і до і після розмови з Васильком.

А що таке суд?

Затягли троє підлітків дівчину на квартиру (чого йшла з трьома пацанами на хату? — питається в задачі), взяли з собою випивки, скільки треба, набухалися і почали її трахати, один так упився, що заснув у сусідній кімнаті і нічого не мав і навіть не чув,

Дівчина на щось там образилась чи перехотіла, а вони не зупинились, і по її позову усім трьом дали по чотири роки і тому, що спав, теж — «за соучастіє в прєступлєнії». Це було ще за совєтської влади, до незалежності. Тепер ця стаття набагато м’якіша й уважніша до загальної ситуації і в ставленні й до чоловіка.

Але ж от Баришівський суд дає пацану за велосипед, який потім повернули, — чотири роки колонії. I навіть потерпілий просив, аби хлопця не судили, — але суддя мала якесь зло до малоліток — і от! Це вже зараз, в наші дні!

А Василько?

Та хто ж мав право його коханку за таке судити, коли він сам цього хотів, і дітей, і любов тут...

Але ж судили! От і він потрапив до нас!

Я слухав начальника колонії і думав, як ми нічого в цьому світі не розуміємо, поки не побачимо на власні очі. Як легко на комусь чи на чомусь поставити печатку — «сидів» або «злодій» чи «педік» чи ще щось і вже з отим ярликом, який ти людині вчепив, вона така, а ти ніби кращий і пухнастіший.

Я входив до колонії з пересторогою і напруженням, що побачу малолітніх злочинців, «зеків», «зону», злодіїв і вбивць, грабіжників і насильників.

Одні за одними клацали за моєю спиною четверо залізних дверей, і коли я опинився на території колонії всередині, то не міг одразу подолати якогось майже тваринного страху, що двері позаду тебе заклацнулись назавжди.

А потім я продивися територію колонії — школа, спортивний майданчик, гуртожитки, так званий штаб, де кімнати керівників колонії, бібліотека, музей із виробів вихованців, кабінет психологічного розвантаження...

А головне — ці підлітки, їхні обличчя з непідкупним інтересом до нової людини, з усмішками і жартами. Це була неділя і всі були вільні, і я з півгодини, після розмови з Васильком, просидів з ними на спортивному майданчику.

От тобі і «зеки» — думав я тоді на зворотньому шляху з Прилук додому, от тобі і зона, колонія, тюрма.

Я наслухався всякого там, надивився на них, і раптом збагнув, що візьми отак зграйку пацанів увечері з міста, з отих, що вештаються десь у центрі біля гральних автоматів, і поміняй, а тих, з колонії, сюди на вулицю — і ніякої різниці не буде. Ті просто втрапили в біду, а ці ще ні, просто пощастило, а все могло і може ще статися.

А ці наші дисиденти, політичні, в’язні совісті, адже вони сиділи в сталінських таборах, як і всі зеки, і на них це тавро не стоїть тепер, а на кожному іншому стоїть, хоч він міг бути не винний...

У Василька почалося нове життя. Він вже на волі, він став інший, але він є собою і був собою, який він дивний і сильний...

I мені стало сумно, бо життя моє досі не склалося, мама вже почала допікати мене, що я не одружуюсь наново, що вона не дочекається онуків, якщо я буду так марнувати час...

Час, марнувати Час, чи марнувати час...

...Суцільна тиша неймовірної щирості буття... моє «я» зливається з нею і ми одне ціле... я тебе люблю слова абсурд я твоє ціле абсурд... я хочу тебе я чую тебе я відчуваю тебе тебе нема я один сам я шукаючи навпомацки... Діоген ліхтар ніколи нікому прощення і вознесіння тільки тому що гріх спокутуваний піднесе стражденну душу до висот неба... блудний син сам перед собою наступне на ластівку... смерть зупинка упокорення Люцифера в самому собі,.. щоби він не вирвався в мені за межі мого прутня за межі мого малого егоїстичного... я майже карликовий у своїй малісності.. а де велике «я» з того боку дзеркала де нема тіні де нема звуку, а є лиш далі початок вчорашнього дня і знову ті самі дурні помилки... карма не вийшов і далі ніхто нікому ніщо, я любив так що всесвіт міг би здригнутися і на третій раз біль перестав бути єдиним і я перестав бути єдиним у вірі... зрада зрада зрада зневіра чому ми всі страждаємо порізно.., чому не можемо знайти спокій... у стражденному втомленому світі говоримо одне одному не me… чому... тому що...

Перейти на страницу:

Покальчук Юрко читать все книги автора по порядку

Покальчук Юрко - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Заборонені ігри отзывы

Отзывы читателей о книге Заборонені ігри, автор: Покальчук Юрко. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*