Жінки їхніх чоловіків - Андрухович Софія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
Дурень, думає вона. І каже: я не сумую.
Ти сумуєш, Мікі впертий, до комічного впертий, як іграшковий м'який віслюк з опуклим чолом. Ти сумуєш, а коли ти сумуєш, виглядаєш старшою. І зараз тобі це пасує. Ти виглядаєш так гарно. Але подумай сама — за двадцяті, років…
Їй чомусь уявляється, як вона бере Мікі пальцями і складає, наче аркуш паперу. Ретельно пригладжує згини і застромлює його кудись за кору дерева, де його незабаром згризуть деревні жучки чи хто там.
Я буду виглядати гарно за двадцять років, каже вона незворушно.
Це вперше на власні очі я бачу письменника. Мені його шкода, він якийсь ніби поранений, наче рани ще не позагоювалися до кінця і страшенно болять, коли шарпнешся надто різко. Але він справді подібний на чортика.
Вони майже не розмовляють. У неї з'являється дивне відчуття. Я могла б дуже добре порозмовляти з ним, думає вона. Я знаю, що могла б сказати йому багато важливих речей. І це знову дивує її. Ніколи досі їй не хотілося казати важливих речей. Я навіть не здогадувалася, що знаю якісь важливі речі, шепоче вона сама до себе.
Але вони рідко говорять, бо чужа мова залишає по собі глупий присмак у роті. Якщо вони розмовлятимуть, це заведе їх в оману, сплутає всі карти і стежки, краще нехай буде чисто, жодної історії, жодного повного речення — часом лише окремі слова.
Петер питає її, що робити з героями. Його очі лижуть її обличчя.
Вбивати, впевнено каже вона.
Він вражений. Вбивати! — вигукує він. — Ну ясно: вбивати! Як я сам до цього не дійшов? Це ж найкраще, що я можу зробити для них!..
Довгі в'язкі дні Липнуть до п'ят, стікають по склі.
Астрід, убрана в червону сукню з білими квітами, лежить на постеленій серед травника ковдрі Мікі. В Астрід засмаглі литки. У Мікі помаранчева ковдра з візерунками, які Ґабріель чомусь називає «попокатепетль» або «теночтитлан». Каштан махає над головою Астрід гілками, як віялами. Ми щільно обплутані павутиною ліні. Лише Тит майже весь час працює у своїй кімнаті. Він став якийсь різкий: рвучкі рухи, нервовий голос, хряскання дверима, пісні міни. Навіть не намагається більше втягнуги інших у поважні розмови. Вся поважність його кудись випарувалася. Залишилися нервозність і дитяча плаксива розгубленість.
Ґабріель кинув свої вправи. Він сидить тепер щодня з дев'ятої ранку до шостої вечора над грубезними книжками і нотує щось до великого зошита. Повторює постійно, що мусить задбати про свою кар'єру, а для цього треба не запускати навчання. Він навіть перестав червоніти, і я знаю, що Астрід більше не цілує його в щоку.
Мікі не покидає кімнати без фотографії, на якій дружина і троє дітей обіймають великого качура Дональда. Мікі раптом став настільки спокійним, що я починаю побоюватися за його психічне здоров'я. Ця його напівблаженна посмішка, цей приречений вираз в очах — щось перемкнулося у нього всередині, відколи він якось увечері побачив зі свого вікна неясні обриси Астрід та Петера на помаранчевій ковдрі «теночтитлан». Йому стало легше, йому стало все ясно. Світ знову виявився всього лише жорстоким та несправедливим.
Астрід і Петер говорять подумки.
Раджу тобі написати оповідання, каже, примружившись, Астрід, з двома героями. Він і вона. Але назви кожного з них сотнею імен. І жодного разу не повторюй одне ім'я двічі. Таким чином проста і струнка історія перетвориться на незрозуміле копошіння цілого натовпу примарних осіб.
Напишу, каже Петер. З його синіх очей визирає двійко лукавих чортиків.
Астрід бавиться з дітьми. Смажаться кури. На траву падають крихітні зелені каштанчики. Всі розмовляють. Астрід ховається з дітьми за пагорбом. Астрід запиває горілку пивом. Усі курять. У Мікі смикається ліва повіка. Тит блискає окулярами. Ґабріель зосереджений. Петер поглядає з-під лоба. Потилиці стають раптом надчуттєвими. Кожен намагається шкірою вловити присутність Астрід. Мікі приходить і питає про щось, але діти регочуть і Астрід регоче і Мікі теж починає реготати, але у нього продовжує смикатися ліва повіка. Всі їдять курей. Розмовляють. Петер повзе по траві аж до схованки і простягає Астрід сигарету і горілку. Тит приносить пиво. Мікі приносить пиво. Ґабріель приносить пиво. Астрід п'є, курить і регоче разом із дітьми. Дітей забирають спати. Астрід сідає поруч з усіма. її не помічають (але шкіра пульсує, пульсує, шкіра налаштована на високі температури рудого волосся і червоної сукні з білими квітами). Починається дощ. Столи переносять до круглої зали з опуклою стелею. Астрід іде танцювати. Тит блискає окулярами. Навколо Астрід танцюють Мікі, Ґабріель і Петер. Астрід танцює з Мікі. Не можна, каже він, не можна притулятися близько, шепоче, притуляючи її близько, давай просто будемо хорошими друзями, давай просто, просто не можна, ти ж знаєш, дихає він їй у вухо. Астрід танцює з Ґабріелем. Вона сміється. Він зосереджений і блідий. У тебе змучений вигляд, кричить вона. Я більше не п'ю, відповідає він. Ти гарно танцюєш, примружується вона. Треба якось повертатися до життя, додає він. У залі зовсім темно. Між Астрід і Петером натягнені тонкі блакитні жили, напівпрозорі, тремтливі — вони б'ють струмом, якщо доторкнутися. Тит блискає окулярами. Чути звук битого скла. Астрід танцює. Астрід танцює, а навколо неї збирають скло. Астрід танцює серед битого скла. Танцює і танцює. І танцює.
Я сиджу на терасі, чекаючи, коли вони прийдуть. Я дуже змучена й сумна. Я дуже вдоволена. Як після ночі кохання. Моє тіло стогне. Я милуюся світлом у листі. Я можу сидіти так дуже довго. Час більше не відчувається. Мені так добре, що я зараз заплачу.
Навіщо? — запитають вони відразу, нажахані. Але тільки спочатку — жах з'являється від нерозуміння. Тому що, поясню я, це найкраще, що я могла зробити для неї. Це найкраще, що я могла зробити для нас усіх.
І вони зрозуміють.
Я курю і курю, і п'ю чай зі звіробою, а червона сукня з білими квітами так приємно доторкається до шкіри.
Ось вони йдуть уже. Ще кілька секунд. Зараз вони вийдуть на терасу і побачать мене. Зараз. Я чую їхні голоси.
Княгиня
Хтось довго й знавісніло дзвонить у двері. Так дзвонить тільки Княгиня — це її почерк: натиснути, нависнути, придушити, ввірватися, вимести, вимучити. Чим довше ніхто не відчиняє дверей, тим розпачливіше верещить дзвінок, його теж треба зрозуміти: її кістляві жовті пальці, схожі на варені курячі лапки, вкриті лусочками сухої лискучої шкіри, з окремими довгими жорсткими волосинками, гострі нігті з білими плямами, із задавненим брунатним брудом — ці пальці не знають милосердя, ці пальці звикли чіплятися намертво. Загнавши палючий жах у найдальший куток мозку, я тупаю до дверей, тремтячими вологими долонями натискаю на клямку, повільно, дуже повільно, якомога повільніше починаю відчиняти — але вона вже вривається, вона вже суне, спершу ці лапи гігантської курки, кігті вгризаються в струхлявілий одвірок, летять скалки, сиплеться фарба — я відскакую якомога далі, ніби обпечена, кров ударяє в голову, стає гаряче, я задихаюся, я хочу знепритомніти, щоб не бачити цього всього — але дарма: залишаюся ввімкненою, голова працює, хоч щораз більше наповнюється хрускотом, дзвоном, гупанням і шамкотінням — усі ці звуки видає вона, Княгиня, але в моїй голові вони лунають голосніше в сто разів, моє внутрішнє вухо зараз не витримає, думаю я, у мене станеться крововилив у мозок, ловлюся за рятувальну думку, хоча й знаю: нічого не трапиться, нікому ніщо вже не допоможе, вона ввірветься, і все буде так, як бувало вже сотні разів раніше і — о милосердний Господи, за що? — відбуватиметься ще сотні, ні, тисячі разів. Часом я навіть починаю вірити, що порятунку немає, навіть смерть не прийде на допомогу: ані смерть Княгині, ні моя раптова загибель не покладуть край цьому втручанню, вона приходитиме вічно, я назавжди приречена відчиняти їй двері і спостерігати, як уповзають всередину мого дому її незліченні липкі щупальці, як вони обмацують дверцята шафок і столи, залишають прозоро-білі тягучі сліди слизу на підлозі, змітають з холодильника всі запаси, перевертають вазонки, трощать музичні диски, я приречена відчувати огидні доторки, витримувати погляд цих чорних божевільних очей. Це просто неможливо відвернути — жодними закляттями, жодними чарами, ні молитвами, ні благаннями, ні прокльонами, ні прокляттями. Це назавжди: поки є я, доти приходитиме Княгиня.
