Жінки їхніх чоловіків - Андрухович Софія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
Але раптом Астрід підводиться і йде до дверей.
Ти вже йдеш, рипить невгамовний юнак, ти вже йдеш, залишаєш мене самого, зачекай, чи немає у тебе, бува, двох канап — навіть можна сказати, невеличких канапок, хоча може бути й одна, перепрошую, дякую, на здоров'я?
Я не була сьогодні в магазині, обертається Астрід. Я не збиралася їсти. Добраніч.
Гумова куля здувається, випускає повітря зі свистом.
Гммм, хрипить хлоп'я, гммм… а я б так чогось пожер…
Розумієш, каже мені Ґабріель (ми сидимо на терасі; ніхто ще не прокинувся; садівник здуває листя з трави дивною трубою, яка реве голосом розлюченого бика; Ґабріель щойно повернувся з ранкової пробіжки, з червоних спортивних шортів стирчать тонкі білі ноги, вкриті золотистим волоссям; на скронях — крапельки поту), розумієш, вона подобається мені навіть тим, чим не подобається. Розумієш, він червоніє і мучить між пальцями хвостик від яблука, розумієяі, я просто багато чого усвідомив. У нас. звідки я приїхав, усе не так. Може бути зовсім інакше, Я нічого не хочу. Мені вистачає і так. Але я хотів би хоч якось показати — навіть не їй, не іншим: собі! — щоб стало зрозуміло: аж ніяк не даремно, і навіть, коли погано, може бути не страшно. Основне: не боятися, розумієш? Я не вимагаю і не чекаю. Вистачає просто дивитися, просто знати: десь поруч… Може, я трохи плутано говорю, але ж ти розумієш? Це не про любов, це щось важливіше. Якось так універсально. У мене раніше як: за розкладом. Я раніше боявся зайву краплю води випити. А тут на мене таке життя!.. Таке!.. Та ти розумієш…
Він замовкає нарешті, і я бачу гордість на його обличчі.
Здається, це найдовша промова, яку ти будь-коли виголосив, кажу я.
І найкраща, піднімає він до неба лице.
На нас обвалилася рясна нічна злива з вкрадливим лопотанням по молодому листі. Воно смокче вологу, як сліпі кошенята молоко.
Астрід несподівано пішла спати, залишивши нас самих на кухні. Ми відразу принишкли, але розповзатися по кімнатах не поспішає ніхто. Сидимо і перекидаємося тоскними фразами. Всередині якось солодко і терпко від передчуттів. Мікі підводиться і, кинувши: «зараз повернусь», підстрибом кидається до дверей. Я знаю, куди він пішов.
Астрід сидить на підвіконні. Вона бачить лише найближчі гілки. Краплі падають на пальці її ніг.
Я приніс тобі трохи музики, каже Мікі, заходячи. Ти не ображаєшся?
Ні, хитає Астрід головою і сидить незворушно.
Мікі вовтузиться із лаптопом, спотикається об ніжки крісла, необережним рухом скидає зі столу книжки і папери. Нарешті починається мелодія.
Це моя улюблена, шепоче він і теж залазить на підвіконня. Вони мовчки сидять. І тремтять обоє. Астрід — від холоду.
Так по-дурному, каже Мікі. Яке дивне житія! Стільки жорстокості та горя! А тут так добре. Чи можу я бути щасливішим? Дружина і троє дітей. Я, напевно, вже зовсім здурів. Не можна, не можна. Вибач, Астрід — я просто не можу.
Астрід знову заперечно хитає волоссям.
Я тебе поцілую, повідомляє Мікі, і вони цілуються.
Надто добре, вже краще не може бути, торочить він. Вибач, вибач, я не можу. Дружина і троє дітей. Добраніч.
Добраніч, киває Астрід.
Мікі виходить.
Астрід сповзає з підвіконня і вимикає лаптоп. Залишається дощ.
Мене мучить безсоння. І тому мене мучать також спека, холод, шурхіт дощу, скрипи дерев, гупання дверей, рипіння підлоги, нічні голоси.
Мікі зателефонував їй до кімнати, коли вона вже лежала в ліжку. Астрід, Астрід, Астрід, повторював він, а вона дрижала від холоду, скулившись на підлозі. Астрід, скажи мені щось, ну хоч слово, благав він. Я змерзла, сказала Астрід, Ти вбрана? — запитав він. Ні, відповіла Астрід. О, не кажи мені такого, Астрід, Астрід, Астрід, застогнав він у слухавку здавленим голосом. Ти можеш прийти, якщо хочеш, сказала вона. Я хочу, але не прийду. То не приходь. Але хочу. (І чому вона не клала слухавку?) Астрід сиділа на підлозі і слухала тихі схлипи. Довго-довго. Півночі. Ти хочеш, щоб я сказала тобі добраніч? Так. Добраніч. Але за кілька хвилин — знову: Астрід, Астрід, Астрід. Вона посміхалася до свого віддзеркалення у стінці шафи.
Він прийшов десь під ранок. Астрід сиділа на краєчку ліжка, загорнута в червоний рушник. Привіт, сказав він. Привіт, сказала вона.
От біда — лиш я почала засипати, надворі знавісніло заверещали птахи.
Чую ляпання босих ніг Мікі в коридорі. Він повертається до своєї кімнати, замотаний аж по горло докорами сумління. Астрід уже міцно спить.
Вона хвора. В неї температура. її болить горло, тече з носа і коле в грудях. Вона говорить хрипким голосом, її очі блищать.
В будинку тихше, як завжди. Ми сидимо біля неї всі разом або по черзі — але саму не залишаємо пі па мить. Я бачу, як їй хочеться побути самій — але дзуськи, навіть не мрій, ніхто тобі не дозволить.
Перемерзла тоді? — тихо питає Мікі, думаючи, що ми з Титом нічого не чуємо, зайняті відраховуванням лікувальних крапель. Астрид знизує плечима. Мікі хоче поговорити. Хоче дізнатися, що їй також нелегко, що її теж мучить сумління, але те, що сталося, — не повернути, і було ж так добре. Але Астрід не відповідає па його погляди. їй легко, хоч і мучать закладений ніс і сухий кашель, вона голосно сміється з жартів Мустафи, закидаючи голову.
Коли вона засинає, поруч лишається тільки Ґабріель. Астрід на мить розплющує очі, бере його за руку, притягає до себе і цілує в щоку, а тоді, відкинувшись па подушку, засипає знову. В Ґабріеля полум'яніє обличчя, я заходжу до кімнати і вдаю, ніби нічого не розумію.
У тебе часом немає температури? — питаю стурбованим голосом.
Ґабріель трусить головою і дивиться па мене перелякано.
Відтепер у Астрід з'являється звичка цілувати Ґабріеля в щоку кожного разу, коли вони опиняються наодинці. З часом він набереться сміливості і відповідатиме їй тим самим.
Моя золота Маріє,
Ти повніша мене зрозуміти. З цим нічого не можна зробити. Я намагаюся, аналізую, примушую себе — але це як закляття. Не маю вже сили пручатися. Намагаюся пригадати, як Ти вимовляєш моє ім'я, — і не можу. Намагаюся пригадати власне ім'я, але в голові зовсім порожньо. Я чую, як Мікі плаче вечорами у своїй кімнаті. Ґабріель скидається на сироту, покинутого на роздоріжжі. Мустафа поїхав геть, поцілувавши її в чоло. Здається, має приїхати ще хтось. Не думаю, що це врятує нас.
А так — усе добре, часом мені виходить попрацювати, я непогано харчуюся — тільки от курю ще більше. Але Ти не хвилюйся — якось усе буде.
Передавай усім вітання.
Цілую.
Вона холодна, вона незворушна. Вона не виказує себе нічим. Її рухи повільні. Тверезий погляд. Сумне обличчя. Вона курить і ввічливо посміхається. Але ж я знаю краще від неї, як усе насправді.
У нього багато сивого волосся і сині очі. З-під лоба спостерігає за всім, що діється, — і вона впізнає раптом свою звичку. Її починає морозити, але виглядає вона, як статуя Богородиці на скелях у лісі. Блакитна Богородиця стоїть серед штучних Гірлянд на самому вершечку скелі. Вона давно вже не бачить ні лісу, ні дерев, ні птахів, ні роверистів. У неї вираз безмежної втоми і нудьги на обличчі. В Астрід сигарета в зубах, лівою рукою вона тримає банку пива, правою відкриває її — і раптом стає схожою на хлопчика з бензозаправки.
Кого він мені нагадує, думає вона, не перестаючи дивуватися, не розуміючи, чому дивується, не розуміючи, чому він мусить нагадувати їй когось. Він подібний на чортика, вирішує, ковтнувши пива. Так не планувалося, думає далі вона, це вже зовсім не смішно, я змучилася, я не маю сили, я повинна відпочити, я хочу лягти в ліжко, я хочу заплющити очі, я хочу сидіти під душем і не чути нічого через шум води.
Я намагаюся заспокоїти всіх. Я промовляю поглядом. Це не те, що ви думаєте. Не звинувачуйте нікого, а особливо її. Не казіться, не робіть поспішних висновків, не будуйте теорій, не треба цих зітхань, а цей суїцидний настрій зовсім ні до чого.
Не сумуй, каже до неї Мікі, не сумуй, не тужи, не мордуйся. Я знаю тебе надто добре. Коли ти сумуєш, виглядаєш старшою.
