Ти чуєш, Марго - Гримич Марина (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
- Шефе, ми з цього яру не виїдемо.
І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.
- Ага! Бачиш-бачиш! Це тебе Бог покарав!: Ти - підлий, підступний, брехливий!..
Льолине цокотіння явно дратувало публіку. Проте на це не було ради, її заспокоїла Свєтка. Як не дивно, та послухалася і стихла.
Публіка почала розсаджуватися за столом. Одна Свєтка насторожено дивилася на наїдки:
- Шефе, це явний підвох. Тут нечистий попрацював. Духом чую. Та й Стьопка нічого не їсть.
Однак ніхто не реагував на її слова, бо шлунковий сік почав активно виділятися. Одні вареники виявилися з картоплею, інші з маком. Домашня ковбаска була, наче з дитинства. Огірочки хрускали, аж слина бризкала з рота. Було смачно. Ні, було дуже смачно.
- Залиште трохи на обід,- сказала запопадлива Леська. - Хтозна, скільки ми тут прокукуємо.
- Ку-ку! - згодилася з нею зозуля. Сніданок виявився затяжким. Після нього всі сиділи на призьбі, на траві і грілися, обговорюючи те й се.
- Краса тут надзвичайна! - замріяно протягла І Леська.
- Мамо, тільки без сантиментів! - озвалася колюча Віка.
- А чого? - наїжачилася та. - А я не соромлюся цього. Де ти бачила таку казку?
- Ніде нікого, тільки ми самі... Неначе, одні в цілому світі... — продовжувала в невластивому їй романтичному дусі Леська.
- А може, так і є? - оцінила ситуацію Марго. -Може, ми справді одні в цілому світі? Ви думаєте, що там, нагорі, є люди? Я думаю, що нема. Ми знову в іншому світі.
Ці слова були сприняті як метафора.
Ти знаєш, Марго, -- зрадів однодумцеві шеф, - коли я приїздив сюди на канікули, то опинявся наче на іншій планеті. Тут і час пливе інакше, і простір інакший. Інакші цінності й закони. Тут не можна було жити за законами того світу, звідки я приїхав.
- А я вообще тут балдію, - підхопила розмову Льоля. - У нас у селі - я з-під Києва - то такого нема. Земля - один пісок. Оце вкалуєш на тій землі, як раб. А вона ще й не родить. А тут: кинув насіння - і турки, як бики. І пріроди в нас такої нема. Нє-е. Тут красота. О!
- А розкажи про духів, що тут водяться.
- Ну, ні знаю. У нас такого нема. Якось я іду по яру, а назустріч дівка. Совсім гола. Я була подумала, шо то Гришина зазноба. І так на неї дивлюся подозрітєльно. А вона мені й каже: "Тьотю, гам татари нашу хату спалили і маму нашу в неволю забрали. Ховайтеся!" І щезла. Я ото як сіла від того дива на призьбу, так до вечора й просиділа. Отаке-о.
Усі замислилися.
- Цікаво, а що тепер діється на тому світі? І порушила тишу Марго. - Чи він іще існує взагалі?"
- Слухай, Марго, їй-бо, ти трохи пришелепкувата, - роздратувалася Свєтка. - Ви з шефом якісь
-ненормальні.
- Ну що,- перервав суперечку Камікадзе.- Як каже Марго, давайте сплануємо день. Сьогодні, -бачу - ми звідсіля не виберемося. Давайте в пам'ять про моє дитинство тут трохи наведемо порядок. Робіть хто що вміє.
Народ поволі розбрівся. Льоля десь знайшла крейду, розчинила її й почала мазати хату. Шеф із Леською "пішли по дрова". Андибер узявся за косу. Сидоренко, знайшовши на хаті стару гітару,* почав її настроювати і виспівувати. Вася після ранкових сто грам мирно спав у траві. Поряд лежала Віка і слухала плеєр. Марго затіяла прання.
Через деякий час з лісу повернувся шеф з Леською, несучи в руках купу хмизу. На вітрі лопотіло кілька рядів білизни. Покошена трава ароматно пахтіла на сонці. Хата сохла. Андибер цюкав сокирою - рубав дрова. Марго, розвішуючи білизну, спостерігала, як по його засмаглій спині скочується цівка поту. Він, здається, не звертав на неї ніякої уваги. Правда, один раз, - здалося їй, - вона піймала його погляд, коли застібувала на грудях ґудзика. "Може, він увесь час за мною потай підглядає, як я за ним?" - прийшло на гадку Марго. І вона відзначила для себе, що кілька таких поглядів лишилося в її пам'яті. Одного разу, коли співала зі Свєткою "А кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня". Ну, може, він просто слухав пісню. А вдруге було, як голова колгоспу посилено улещував Марго. Здається, в Андибера був розлючений погляд. Правда, пізніше він уже не дивився розлючено ні на голів колгоспів, ні на Марго. Може, тому, що зрозумів, що це своєрідна традиція: у голів колгоспів потьмарюється в очах від Марго, а Марго з удячністю приймає в подарунок смажене порося і трилітрову банку сметани і від'їжджає із села до своєї експедиції. Утретє, здається, він довго дивився на неї, поки вона спала у волошках у полі в обідню перерву, бо коли вона раптово прокинулася, він розгубився. Але з упевненістю Марго не могла нічого сказати. Зовні він був "айсбергом в океані".
Шеф, задоволений чи то з результатів роботи, ачи зі своєї прогулянки "по хмиз", розкотисте заспівав "'А не спеть ли мне песню о любви..." голосом Шевчука. Луна пішла яром. Марго подумки проспівала на ту саму мелодію: "Мо сходити з Андибером в ліс по хмиз..." Однак уявивши на мить, як практично це має відбуватися, вона скривилася: для першого разу "хмиз" не підходить. А що б підійшло для першого разу? Марго перебрала всі варіанти і прийшла до висновку, що в "польових умовах" це здійснити неможливо так, щоб потім не було гидко. Ну, а після повернення додому тим більше.
Усі почали гуртуватися навколо обіднього столу. Виклали на стіл недоїджений сніданок і свіжовідварену картоплю зі шкварками. Поглянувши на рештки сніданку, вони відзначили для себе, що недоїдки від ранку мовби "зросли", на що Свєтка погрозливо зауважила, що це точно від нечистого.
Оскільки хата сохла, вирішили відпочити пообідню пору на сіні, яке викосив Андибер.
- Молодець, Андибере!- оцінив роботу шеф.-Наче все життя косив. На гадюк не натрапив?
- Була одна біля погреба.
- Біля якого погреба?
- Ну там, за хатою, двері прямо в горі.
- А, так-так. До речі, треба заглянути туди. Може, щось лишилося від моєї прабабці. А на другому схилі яру десь є ще один погріб.
- З підземним ходом? - підозріло поцікавилася Свєтка.
Чесно, не знаю, позіхнувши, відмовив шеф і заплющив очі.
Перемовившись кількома словами, народ солодко поснув.
Марго снився сон, наче вона з Леською руками ловить рибу у воді. Риба пручається в руках, від чого ставало лоскотне всередині. Прокинулася вона від Андиберових поцілунків і відразу провалилася у прірву...
- Скільки можна спати? — суворим голосом сказала Марго. - Вже сонце сідає.
Шеф підхопився:
- Що? Вже? Ну й заспали! Я ж казав, тут усе по-іншому. От добре, вже дорога підсохла. Бог дасть, завтра рушимо.
- А як не дасть? — пожартувала Леська.
- То хтось інший дасть... — віджартувався той.
- Гришо! - дорікнула Льоля.
- Я мав на увазі "по писку", - не розгубився він.
Здається, Льоля почала здогадуватися про чоловіка і про Леську. Але реакція її була дуже дивною: здавалося, що вона заспокоїлася і змирилася. Шеф, відчувши це, користався моментом.
Марго дивилася на них, а думала про своє.
- Марго-о! -- смикнув її шеф. - Повернися! Ми тут! Так! Усі на місці? Васьок, ти є? Є! А де Андибер? - озирнувся він.
- Пішов у ліс по хмиз, - задумливо промовила Марго.
- З ким? - автоматично вирвалося у шефа.
- Сам. - замріяно відказала Марго, навіть не прореагувавши на останні шефові слова.
Зате Свєтка прореагувала.
- Не всі ж ходять до лісу в парі!
Шеф почервонів і поглянув на дружину. Та з удячністю дивилася на Свєтку.
- Не пора ли нам подкрепиться? - голосом Війні Пуха сказала Леська.
Усі з радістю погодилися і пішли до обіднього столу.
- Вам не здається, що чим більше ми їмо, ти більше їжі стає? - спитала Леся.
- Нема чого дивуватися, - погодився шеф. - У цьому яру все навпаки.
- І любов? - спитала Марго.
Шеф сприйняв це питання на свій карб, проте не розгубився:
