Ти чуєш, Марго - Гримич Марина (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
Вася поїхав у село по хліб і зник. Пізніше виявиться. Ідо він просто заблудився: їхня хата сховалася б яру, а оскільки ярів у цій місцевості було повно, то він у відчаї об їхав лабіринт ярів, й ніж знайшов свій.
Марго чистила рибу, яку вони купили по дорозі біля одного ставка, де вони покупалися, а заодно й помилися. Свєтка з Льолею вишукували у траві здичавілі полуниці.
Віка - Лесьчина донька - малювала лаком нігті разом із задирками і слухала плеєр.
Сонце готувалося до сну. Із сусідньої хати, практично із сусіднього яру, прийшла маленька сухенька бабуся - баба Секлета - і принесла картоплі та свіжих яєць. Яром пішов запах смаженої риби і вареної картоплі.
Усі, добряче потомлені, сіли за стіл і стали мовчки наминати вечерю.
Трохи парило. Насувалася хмара. Земля хотіла дощу.
- Де хліб? - спитав шеф.
А де Вася? - одночасно поцікавилися всі. Однак ніхто не припинив наминати вечерю.
Зненацька піднялася буря і стала обривати листя з дерев, шарпати дах на хаті. Всі згребли рештки вечері й поховалися в хату.
Хата була з долівкою, однак густо устелена соломою і сіном. Трохи повагавшись, усі почали стелитися долі.
За вікном блискало і гриміло, а в хаті затишно потріскував вогонь. На долівці у спальних мішках лежали члени експедиції й обговорювали плани на майбутнє.
Наступним регіоном було заплановано Придніпров'я. Всі вже уявляли, як паралельно з роботою відпочиватимуть: засмагатимуть, ловитимуть рибу, купатимуться. Обговорили новий кошторис витрат, поправки до анкети і питальників, загальні враження від Полтавщини. В кінці хати бубоніли Льоля і Свєтка, обмінюючись думками "про наболіле". В іншому кінці хропів Сидоренко.
Зненацька на півслові замовк шеф, і Марго із заздрістю уявила, як Леська пробирається рукою до нього в спальний мішок. Марго відчула специфічне хвилювання. Скільки це часу вона не нюхала чоловіка? Леська під боком у Марго засовалася. Шеф уривчасто задихав. Що там робить Льоля? Плеще язиком? Отож-то. Марго було соромно, однак вона вслухалася в кожен звук, що долинав зі . Лесьчиного боку. Вони про щось перешіптувалися! Марго не могла почути про що саме, бо гроза за вікном затлумлювала слова. Марго подумала: не-і вже вони наважаться в таких обставинах?.. І як це практично здійснити? А вони такі, що на все підуть! Сорому ні на грам! Цікаво, а тепер що вони] роблять? Якось дивно вовтузяться... Марго вся напружилася і відчула солодке відчуття бажання...
Раптом її шию і вухо обпік гарячий подих.І "Моя королево..." - прошепотів Андибер і ошпарив її поцілунком. Марго піддалася не замислюючись, її тіло давно вже чекало саме такого поцілунку.
У вікно хтось агресивно загупав. Усі перелякано підхопилися, а дехто смачно вилаявся.
- Відкрийте, відкрийте!
Усі пізнали голос Васі. От народ! Ніхто навіть не стивожився: а раптом з ним щось сталося.
Сердитий шеф пішов відчиняти. Льоля запалила свічку, оскільки пропало світло, і раптом побачила, що вона надто далеко лягла від чоловіка.
Вона відсунула його спальний мішок від Лесьчиного, запхала його в кут і заблокувала йому вихід своїм матрацом. Прийшов шеф з двору і, побачивши таке, сказав Льолі, що взагалі у полі хлопці сплять окремо від дівчат. Тож попередня гармонія розташування спальних мішків була порушена. Хату поділили навпіл -- хлопчики окремо, дівчатка окремо.
Довго гріли Васю, годували недоїдками вечері, поїли чаєм і заспокоювали. "Кого він нагадує?" - думала Марго. Він увесь тремтів від страху, бо в цих ярах почувався, як у пазурах у Мінотавра.
Я забув тебе попередити, Васьок, що тут Блуд водить, - чи то серйозно, чи жартома сказав шеф, поплескавши бідного Васю по плечах.
-Га?
- Ну. нечистий такий, який спеціалізується на збиванні зі шляху подорожніх.
- Не треба, шефе...
Марго дивилася на стару іконку Матері Божої і дякувала в молитві, що вона не допустила гріха. Однак у душі вона розуміла, що її справи погані. Вона себе добре знала і дуже боялася за себе. Андибер сів до грубки і, підкидаючи дрова, замислено дивився на вогонь. Сидоренко спав. Одна Леська вмирала від сміху, поглядаючи на злого шефа, в якого все падало з рук.
- Їдьмо звідсіля, шефе, - благав Вася. - Тут добра не буде!
Завтра вранці й поїдемо! Не хвилюйся! Ці місця відразу чужинців не приймають. Трохи помучать - а потім звикають.
- Я не хочу, шефе. Ні за які гроші не хочу!Знаєте, кого я тут зустрів?
- Кого ти тут міг зустріти, окрім баби Секлети і діда Каюка?
- Я бачив чоловіка, голого, з гаком під грудьми.. А-а! - немовби згадав шеф. - Так то Стефко
Нечемний. Його турки підвісили за те. що він пив горілку вдень у Рамазан. Не бійся його. Він нічого лихого ще нікому не зробив.
- Господи! -- захвилювалася Свєтка.- Знову починається!
її почала гладити по голові Льоля: Заспокойся! Я теж не відразу звикла.... Так це правда?
- Що саме?
- Що тут бродять духи.
- А чого ж неправда? - спокійно говорила! Льоля. - А що тут такого?
- Ні, я цього не переживу! - плакала Свєтка. -Для мене це занадто! Васю, поїхали!
- Як? Зараз? - здивувався він. - Та ми з цього яру зроду не виїдемо!
- Як ти їздив по ярах у таку погоду, так ми і виїдемо.
- А справді: як я їздив?
- Може, ти взагалі не їздив? - спитав Андибер.
- Я вже сам не знаю... -- завагався Вася. Після того, як я побачив чоловіка з вовчою головою...
Песиголовця? поправив його шеф. Оцього справді слід боятися. А що він робив?
- Махав мені, щоб я вийшов з машини. То ти не вийшов?
Я що, дурний?
- А як він від тебе відв'язався? А я перехрестився...
- Молодець, Васьок! За що я тебе люблю, так це за кмітливість! - розреготався шеф.
У хаті всі почали сміятися. Всіх просто охопила істерика. З медичної точки зору це було само-позбавлення від стресу, однак із точки зору немедичної це був "дурдом "Веселка". Навіть важкий підліток Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Сидоренко спав. Це був його спосіб зняття стресу. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змозі заснути від шарудіння мишей.
Уранці всіх розбудило розпачливе Стьопине нявчання. Свєтка прокинулася першою і стала всіх розштурхувати. Прокидалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі пороззявляли роти. Яр у ранковому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої землі й акації. Акації рясно росли обіч яру, білі грона сніжнимі плямами біліли на зеленому тлі. Співали пташки Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кілька кружалець ковбаси, великий шмат сала, великий глечик з молоком і маленький зі сметаною, банка маленьких квашених огірків. Серед усього цього багатства сидів Стьопа і розпачливо нявчав.
- Що це за скатертина-самобранка? - солодко позіхаючи, спитала Марго.
- Сам не знаю. - здвигнув плечима шеф. -Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?
- Та де, - втрутилася Льоля. - Вона сама з мишами сидить.
- Більше нема кому. Може, постаралася бабуся для Грицька (так звали шефа): я їй місяць тому вислав сотню.
Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.
- Що? Сто гривень? - І вона понесла на шефа цілий комплекс звичайних жіночих докорів.
Шеф відразу роздратувався і сказав:
- Усе! Після сніданку рушаємо. Льолю, ти лишаєшся тут.
Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож говорила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дружиною шефа. Після вертихвістки Вероніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андромеди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку гарячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його гонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок просила не лише матеріалізованого домашнього вогнища, а ще й духовного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю, її перебив Вася:
