Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
…Яскраво-червоне сонце, повиснувши вогняною кулею над гірським гребенем на заході, залило місто кривавою барвою. Ні, сонце освітлювало не місто, а його руїни. Вона прикипіла очима до тої велетенської вогняної кулі так, наче хотіла вгризтися в неї. Можливо, це був краєвид із колишнього сну. Бо вона бачила і міські квартали, і річки, і небо, затягнуте чорними хмарами, крізь які пробивалося, скапуючи кривавим жаром, тільки сонце. Здавалось, весь простір потрапив у поле її зору, наче куля. Точніше, в круглому, як куля, сонці відбивалося й устелене хмарами небо, і засипаний уламками цегли та каміння цей світ. Серед загального спустошення де-не-де випиналися не знати як уцілілі залізобетонні будівлі, понівечені димарі, недогорілі телеграфні стовпи, дерева, і все це щирилося на неї ворожістю або соромливо ховалося. Хоча в цьому місті вона народилася, виросла, хоча з ним її пов'язували тисячі невидимих ниток любові, тепер воно лежало мертве, а велетенська вогняна куля над горою, сплющена внаслідок заломлення світла, випромінюючи через те ще більше світла, намагалась прикрити його потворність кривавою накидкою.
Вона дивилась на передсмертне сонце, що посилало своє проміння на місто, яке корчилося в агонії. Незабаром сонце зайде і ніч огорне руїни мороком. Кривава надвечірня накидка не ховала потворності цього світу, а скоріше підкреслювала її. Це місто потребувало вічної темряви, вічної ночі. І вона відчувала в цьому потребу. А проте часто згадувала той літній вечір, коли велетенський сплющений диск сонця от-от мав заховатися за горою. Цей спогад, виринаючи із самого дна свідомості, був такий яскравий, що здавався полум'ям у повній темряві. Невже вона бачила це уві сні? І тепер місто в промінні конаючого сонця врочиста спалахнуло — наче повторювалася найстрашніша, найболісніша мить у його існуванні. Завдяки сонцю вона побачила те страхіття, свідком якого насправді не могла бути. Бо якби вона побачила тоді те сонце, то її свідомість, у якій воскресало минуле, вже не існувала б.
Вона стежила зараз за сонцем очима, які бачили всі пекельні кола. Вона передчувала, що, як тільки сонце зайде за гори, щось станеться…
Після того як відчуття часу то пропадало, то відновлювалося, все перемішалось, але я змогла побачити, наче на плоскій поверхні дзеркала, море і вічний острів з безлистими деревами. Я не могла пригадати, коли я вперше бачила те море й той острів, та зараз, у цю хвилину, море було переді мною й по ньому я переправлялася на той острів. Я інстинктивно почувала, що там моя батьківщина. Раптом я гукнула: „Ая-тян! Як ти гадаєш: усі люди зустрічають смерть на острові смерті?” — „Не знаю. Не впевнена”.— „Справді, може, ти й маєш рацію,— погодилася я, але бачила на дзеркалі темний острів, а над ним розпростерті крила морського птаха.— Коли так, то ми йдемо окремими дорогами: я на той острів, а ти — в звичайне небуття”,— сказала я. „Не кажіть такого страхіття! — із смутком у голосі вигукнула Ая-тян.— Ми підемо разом. Бо ні я вас, ні ви мене не спонукали на цей крок”.-„Це правда. Бо це я вас спонукав”,— сказало в о н о з дзеркала.
…Незважаючи на біль в очах, вона не відривала погляду від того яскраво-червоного сонця, що, сплющуючись, розтягуючись і вкриваючись зазубнями, повільно опускалося вниз. Вона впізнала в ньому обличчя. Велике обличчя. По ньому сумно стікали одна за одною криваві сльози й падали серед руїн на неї.
Те обличчя от-от мала поглинути пітьма, і тому воно сяяло дедалі яскравіше.
І тоді вона зрозуміла, що маленький обгорілий труп на згарищі рідного дому, освітлений таким же яскравим призахідним сонцем,— це труп її самої. Що дівчинка, яку вона витягла з-під заваленого будинку, винесла на руках, але не могла напоїти водою,— це вона сама. Що дівчинка, яка в школі, відведеній під пункт швидкої медичної допомоги, наосліп упіймала її за руку і вмерла зі словом „мама” на устах — це вона сама.
Вона вмирала вже не раз. І тоді конаюче сонце, перетворюючись на обличчя мертвих, плакало кривавими сльозами…
„Мотоко-сан, напудріться й ви”,— сказала Ая-тян. Я слухняно сіла перед трюмо, але руки в мене не ворушилися. „Для кого?” — глузливо й пихато запитало в о н о. Справді, для кого? Не витримавши його погляду, я сяк-так причепурилася й залізла під ковдру. „Правда, вже тихо?” — сказала Ая-тян. „Можна поплакати”,— відповіла я. „Можна”,— погодилася Ая-тян. Вона відкоркувала пляшку з пивом і розлила у дві склянки. А тим часом я вийняла з валізи пляшечку з таблетками й розділила їх на дві купки. Залишилось тільки проковтнути їх. „Ти справді не каєшся?” — запитала я. Спокійні очі Ая-тян блищали. „Мені так добре. Я чекала цього, тільки от…— відповіла вона й запнулася.— Тільки от я хотіла б знати, який сенс мало наше життя?” — „Ніякого”,— відповіла я. Ми взяли в жменю таблетки і проковтнули їх разом з пивом. „Яке гірке пиво”,— ніби нічого не сталося, проказала Ая-тян. „Правда ж, це так просто?” — сказала я.
…Вона пильно вдивлялася в сонце. Та дивна річ, воно було не червоне, а зовсім біле — таким буває полум'я з високою температурою або суміш різних кольорів. Зрештою, перед її очима був холодний, незворушний диск, а не розжарене небесне світило. Яскраво поблискуючи, воно розливало навколо себе мертву тишу. „Воно — моє”,— прошепотіла я. „Ти — моя!” — вигукнуло крижане біле, сонце й лунко зареготало…
Я лежала під своєю ковдрою, а Ая-тян під своєю. Тепер уже нічого не треба було робити.
„Прощавай!” — сказала я. „Прощавайте!” — повторила Ая-тян.
РАНОК (У ПАЛАТІ)
Канае схопив рукою холодну клямку і, натиснувши на двері, опинився в напівтемній палаті. Навпроти крізь сіру завісу проникало тьмяне світло. У міру того як його очі звикали до темряви, Канае помітив ліворуч під стіною ліжко, а праворуч — вставну шафу. Узголів'я було коло дверей, поряд з ним. Канае боязко звернув погляд туди.
Сонне, повернуте догори обличчя… Канае впізнав у ньому Аяко Аймі. Нахилившись, прислухався, чи вона дихає. „Яке щастя! Вона жива!” Напружуючи ослаблі ноги, він сів у крісло біля ліжка. Портфель поклав на коліна. „Саме цього я прагнув. Я підсвідомо благав, щоб Аяко-сан залишилася жити”,— проказував він подумки. Може, заскрипіло крісло? Він несамохіть підвівся й придивився, чи Аяко не прокинулася. Ні, вона спала, як убита. Болісно зсунуті докупи брови. Мабуть, вона не скоро пробудиться. Про що вона думає уві сні?
В цю мить йому здалося, ніби у відчаї до нього потяглась її рука. „Сома-сан, врятуйте мене! Врятуйте!” — пригадався йому сон у поїзді. Геть-начисто забутий, він зараз спалахнув у пам'яті навдивовижу яскраво. Дві дівчини пливли на вутленькому човнику розбурханим морем. Зазнавши катастрофи, вони от-от мали загинути. Цього не можна було допустити. „Мотоко-сан, я зараз вам допоможу!” — ще й досі виразно лунав йому в вухах його власний голос. Щосили працюючи руками й ногами, він нарешті підплив до Мотоко, подумавши, що зможе врятувати лише одну — ту, яку кохає. Та поки він рятував обважнілу Мотоко, до нього потяглася рука Аяко. Так було вві сні.
„Невже я шукав не Аяко, а Мотоко?” — питав він себе в думках. Кінець сну вернув його до попередніх подій. Перед тим як опинитися в морі, Канае наткнувся на людський натовп у місті. Жінки в зелених мундирах бігли, проникаючи навіть крізь стіни будинків. Кого він, Канае, шукав у тому місті? Мотоко. А чоловік у барі „Леда” натякнув йому на Аяко. Здається, вві сні Канав нарешті таки зустрівся з Аяко.
„Аяко-сан ось тут”,— прошепотів він. Справді, він таки зміг з нею побачитися. А може, наяву і вві сні він, Канае, шукав Мотоко?
Канае рішуче підвівся, поклав портфель у крісло. Нахилився до сонної дівчини. Як і перед тим, Аяко дихала розмірено, але вставати, видно, не збиралася. Канае вийшов тихенько з палати й попрямував коридором до кімнати медсестер. Легенько постукав. Зсередини озвався голос і Канае відчинив двері — обидві медсестри, як і раніше, сиділи за столиком.
