Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

— Пробачте, що довелося так довго чекати…— проказала офіціантка й поставила на стіл котлети із свинини, рис і юшку з місо [57]. Від усіх страв разом із смачним запахом піднімалася біла пара. Канае взявся до їжі, викинувши з голови всілякі думки. Йому здалося, що людина живе на світі лише для того, щоб насолоджуватися смачними наїдками. Минуло зовсім небагато часу, поки він дійшов до останнього шматка січеної капусти. Коли Канае вибрався з їдальні, надворі було вже темно, сніг припустив ще дужче й заслонив від нього весь світ.

„А як потім складеться життя М. і Р.?” — повернувся він до своїх попередніх роздумів. Мабуть, вони переїдуть з Хіросіми до Токіо й заживуть разом. Це буде пізньої осені двадцять п'ятого року Сьова [58], коли почалася війна в Кореї. А що станеться на початку двадцять восьмого року Сьова, на який припадає знайомство М. і А.? Р. помре. і, мабуть, цей факт матиме якийсь зв'язок з душевною кризою М.

Канае швидко йшов освітленою вулицею, а в його голові роїлося стільки думок, що він і не помічав снігопаду. „А чим усе це закінчиться? ..” Тут його роздуми наче натикалися на стіну. Як закінчити? Ось у чому питання. В його романі є три сюжетні лінії, і кожна мусить мати свою розв'язку. Навіть якщо „Зима кохання” й „Туонельський лебідь” з'єднаються з „Човном Харона”, то останній все-таки повинен чимось закінчитися. Може, за час спільного життя з М. і А. щось станеться? Адже самої ідилії їхнього мирного існування не досить для розв'язки роману.

Тут Канае згадав про реальних дівчат — Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Заходячи в їдальню, він твердо вирішив провідати їх. Та коли його думки закрутилися навколо роману, то ноги самі понесли його засніженим вечірнім містом додому.

„Та чи справді потрібна розв'язка? — міркував Канае.— Адже життя ніколи не зупиняється. Події йдуть одна за одною. А втім, у романі письменник може на свій розсуд придумати кінець”. У полоні таких плутаних думок він повернувся в свою холодну кімнату, де його ніхто не чекав, і сів за столик.

ДОСВІТОК

Через вхідні двері Канае проник у порожнє темнувате приміщення. Його очам, звиклим до сірого досвітку надворі, здалося, що тут ще панує ніч. Правда, електричне світло було ввімкнуте, тільки от побачити саму лампочку Канае не міг. Незабаром у напівтемряві він помітив кілька лавок під стіною. Звісно, на них ніхто не сидів. Враження було таке, ніби він потрапив усередину манекена або в кістяк велетенської первісної тварини. Знадвору задував вітер, і було дуже холодно. „Чого це вхідні двері відчинені?” — дивувався Канае і, помітивши, що стоїть як укопаний, заспішив повз дерев'яні лавки. Навпроти у стіні видніло освітлене зсередини прямокутне віконечко. Начебто кабіна вахтера.

Канае зазирнув туди й нікого не побачив. Тоді він просунув голову в вузенький отвір: у конторі стояв столик, залізна шафа, електрична грубка, яскраво світилась електрична лампочка, але вахтера не було.

„Нема нікого”,— промимрив Канае й оглянувся назад — там відкривався коридор, ліворуч по ньому видніли сходи на другий поверх, вікна, крізь які проникало холодне досвітнє сяйво, а праворуч — двері лікарського кабінету, перев'язочної, рентген кабінету тощо. У лікарні панувала цілковита тиша, мляво світилися нічні ліхтарі. Нарешті Канае добрався до дверей з табличкою „Кімната чергового” й зупинився. Постукав тихо, але настирливо.

— Заходьте! — Двері відчинились, і показалася голова літньої медсестри.— Що вас цікавить?

Від стандартного запитання Канае розгубився, але за мить його наче прорвало:

— Я приїхав з Токіо. Бо одержав телеграму, що Мотоко Моегі та Аяко Аймі перебувають у цій лікарні. Де вони? В якій палаті?

— Палати стаціонару на другому поверсі,— по-діловому сухо пояснила жінка.— Внизу амбулаторія. Підніміться на другий поверх і зверніться в кімнату медсестер.

— А ви не знаєте, в якому вони стані? Бо якщо вірити телеграмі…— поспішив запитати Канае медсестру, що от-от мала сховатися за дверима, але вона його не слухала. Перед самим його носом двері зачинилися, і Канае залишився сам-один.

Він рушив коридором назад. Тепер вікна опинилися з правого боку, з них лилося білясте сяйво, схоже на туман. Зненацька його ноги затремтіли. Підлога за кожним кроком легко поскрипувала. Канае не пішов сходами розмірено, спокійно, а побіг, затамувавши дихання.

На другому поверсі коридор під прямим кутом розходився в обидва боки. Всюди було видно двері палат. „Куди йти?” — задумався Канае й вибрав ту частину коридору, що пролягала над коридором першого поверху. Знову ліворуч потягся ряд вікон, а праворуч — палати. Незабаром він натрапив на скляні двері з табличкою „Кімната медсестер”, за якими світилося. Постукав.

— Заходьте! — озвався голос зсередини.

Канае сміливо відчинив двері. Йому в очі впав столик, шафа з документацією, чорна дошка. Дві медсестри за столиком, на якому, мабуть, лежали історії хвороб, одночасно перевели на нього свої погляди.

— Чого вам треба?..

Канае якусь мить вагався, але це запитання привело його до тями. „Хіба можна боятися після такої подорожі?” — подумав він і сказав:

— Мене привела сюди з Токіо телеграма. У цій лікарні начебто перебувають Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Я хотів би з ними побачитися.

Канае помітив, що медсестри перезирнулися. Жінка з розумним виразом обличчя підвелась і відповіла:

— В кінці коридору звернете праворуч. Серед одномісних палат розшукайте палату номер 6.

У жінки був зовсім юний голос, вона говорила, не спускаючи з Канае очей. Він кивнув.

— Дякую.

Йому не хотілося розпитувати. Вирішив побачити все сам. Уже недовго чекати.

Зачинивши за собою двері, Канае знову пішов коридором. Уздовж нього тяглися двері великих палат — це було видно по табличках з прізвищами хворих. За поворотом почалися одномісні палати з одним прізвищем на табличці. Позираючи на двері, Канае проходив усе далі й далі.

А ось і палата номер 6. На табличці біля дверей прізвища не було. Канае зупинився, його ноги затремтіли. Набравшись духу, він схопив холодну, як крига, ручку дверей.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Мене притягувало трюмо в кутку вітальні так само, як магніт залізні ошурки, бо я виявила, що в ньому відбивається в о н о. Я дивувалася: невже в о н о має обличчя, чому в о н о там і чому кличе мене? Жінка в дзеркалі ледь-ледь помітним усміхом наче промовляла: „Я не відпущу тебе! Ти — моя!” Я підступила ближче й тільки тоді, коли вона спитала: „Мотоко-сан, як ванна?” — впізнала в ній Ая-тян. Коли поруч з її відображенням я помітила і своє обличчя, то збагнула, що Ая-тян праворуч, а в о н о ліворуч. Однак у цю хвилину я раптом відчула, що час тане, і не розуміла не тільки змісту її фрази „Мотоко-сан, як ванна?”, але й чого я стою перед дзеркалом. Тоді… щоправда, я не знаю, коли це було… Ая-тян, точніше жінка справа в дзеркалі, лагідно всміхаючись, розповідала про щось незрозуміле — що покоївка приготувала постіль і принесла пиво, а я приголомшено дивилася на сніг, що падав у дзеркалі на гладку поверхню моря. Потім жінка зліва в дзеркалі кинула на мене зневажливий погляд, і до мене повернулося відчуття часу: я збагнула, що Ая-тян пудриться перед туалетним столиком, що покоївка приготувала дві постелі, а в узголів'ї поставила тацю з пивом і двома склянками, що я прийняла ванну і щойно зайшла до кімнати. Однак віднайдене відчуття часу швидко перенесло мене в минуле, і тепер я дивилася на жіночі обличчя, як тоді. Нахилившись уперед, ліворуч від мене плакала Ая-тян, а я позирала на неї холодними, байдужими очима.. Ні, тоді було інакше. Праворуч у дзеркалі, нахилившись уперед, плакала я, а в о н о ліворуч у дзеркалі позирало на Ая-тян. І тоді в о н о сказало: „Правда, ми давно знайомі?” — „Давно”,— відповіла я. „Ти сподівалася такого кінця?” — „Ні, не сподівалася, та байдуже”,— відповіла я. „Ти не каєшся?” — спитало в о н о. „Ні, не каюсь”,— підтвердила я так, наче в о н о — медсестра, а я — хвора, або в о н о — тюремник, а я — в'язень, або в о н о — це я, а я — це Ая-тян. Коли я опам'яталася, жінка справа в дзеркалі перестала плакати і спокійно дивилася звідти на мене, а я на неї. Мені здавалося, ніби все в дзеркалі перемішалося — я, в о н о та Ая-тян. Враження було таке, наче все це опинилося в прозорій кулі, а я спостерігаю її ззовні. „Ні, не каюсь,— сказала Ая-тян, а не я.— Чого б я мала тепер каятися? Я намагалася жити разом з вами, та насправді я давно померла. У тій лікарні я втратила охоту до життя, махнула на все рукою й проковтнула отруту. Але мені не вдалося тоді вкоротити собі віку. Лікарня — не місце для такого вчинку, бо негайно прийде допомога. Не думайте, що я прикидалася — ні, я справді хотіла собі смерті, я втратила всі надії. Бо коли вип'єш отруту, тобі все одно. Я зазнала в житті невдачі й уже не думала про те, щоб вистояти, боротися. Жила саме тому, що не зуміла вмерти. Та от я зустріла вас, і мені захотілося жити з вами. Тож якщо ви йдете з життя, то чого мені не піти вашими слідами? Чого б я мала тепер каятися?” Так говорила Ая-тян, а в моїх вухах звучала моя відповідь на його запитання: „Ні, не каюся”. В о н о радісно засміялось, а я холодним голосом спитала: „Чому ти захотіла відібрати собі життя в тій лікарні?” — „Чому? — перепитала Ая-тян.— Не знаю. Просто сильно натягнута нитка не витримала”.— „Ти кохала?” — „Кохала. Коли закохуєшся, то не вибираєш. Таке відчуття, ніби в тебе влучила блискавка. Пробачте, може, я занадто пишномовна? Але саме так було зі мною, і не має значення, чи це добре, чи погано. Це було кохання. Воно заповнює всю душу, все інше перестає для тебе існувати, під його впливом людина може зробити що завгодно — стати злодієм, убивцею або піти на смерть”.— „Так. А що далі?” — запитала я глузливо, помітивши в дзеркалі, що брови Ая-тян болісно перекосилися. „Воно якось непомітно відійшла — так відступає море під час відпливу. Щойно воно було глибоке, та поволі вода відпливає, залишаючи за собою узбережжя, всіяне камінням, пташиними кістяками, слизькими водоростями й розбитими мушлями. Чого так сталося? Чому зникло прекрасне море? Я не знаю чому. Але це факт. Коли я отямилася, кохання вже не було, не було нічого, навіть охоти до життя”.— „Справді”,— погодилася я. „Справді”,— повторила гордовито в дзеркалі жінка зліва. „А як же тепер? Ти нікого не кохаєш?” — допитувалась я, спостерігаючи, як Ая-тян у задумі супить брови. Але ж поки я сиділа у ванні, вона, мабуть, пудрила щоки та обводила губи червоною помадою. Мені кортіло запитати: „Власне, для кого ти це робила? Чи не для когось стороннього?” Але в о н о ліворуч від неї застерегло мене поглядом: „Перестань розпитувати про такі дурниці! Вона пудрилася не для тебе чи Сома-сана, а для себе самої”. Однак відмовитися від запитання я не бажала. „То що? Ти не любиш Сома-сана?” — спитала я відверто. „Якщо й люблю когось, то лише вас”,— відповіла Ая-тян. У дзеркалі жінка зліва гордовито сказала: „Справді”,— але я з нею не погодилася. І тоді, ніби шукаючи слів, Ая-тян заходилася пояснювати: „Коли кохання проходить, то вже не вертається. Воно не море, що через якийсь час знову обмиватиме залишене узбережжя. Люди кажуть (про це і в книжках пишуть), що мине час і рани загояться, а тоді знову можна захопитися. Але я не така. Мої рани швидко не гояться. Спільне життя з тим чоловіком забрало в мене всі сили. Отож коли кохання пройшло й нічого не залишилося, я спробувала накласти на себе руки, але не змогла. Тяжко, сумно жити без любові. Нестерпно. А тому я подумала, що, може, разом з вами, такою ж самотньою людиною, як і я, мені вдасться все пережити. Та от…” — „Та от з'явився Сома-сан…” — сказала я. „Так, з'явився Сома-сан. Добра, чудова людина. Набагато краща за того, кого я кохала. Та що я кажу?.. Я кохала нікчему, я віддала йому всю свою душу, вона спустіла, і вже ніхто не зміг би воскресити в ній нових почуттів. Сома-сан мені подобався, і я думала, що, може, сталося б чудо, якби він мене покохав. Але Сома-сан любив вас. І тоді я подумала, що я могла б полюбити жінку, якщо не здатна любити іншого чоловіка. Це було зухвальство, але поступово я звикла до такої думки. Мені здається, що любов до вас принесла мені заспокоєння”. Очі Ая-тян блищали, у дзеркалі жінка зліва гордовито сказала: „Справді”,— та я з нею не погодилася. „Скажи мені чесно: чи готова вмерти разом зі мною, тому що любиш мене?” — допитувалась я, а в очах Ая-тян наче забриніли сльози. „Ця плакса, напевно, захлипає”,— подумала я, але Ая-тян не плакала, а рішучим голосом відповіла: „Я готова померти, бо так буде краще мені. Я люблю вас, знаю про ваш намір, але чиню заради себе. Навіть якби я жила одна, то зробила б те саме”. У дзеркалі жінка зліва гордовито сказала: „Ти — моя”,— і я з цим погодилася. Два самотні жіночі зображення не спускали з мене очей.