Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
„Кажете, йде сніг? Але ж у Хіросімі, здається, його не буває”,— сказала Ая-тян і перейшла з вітальні на веранду. „Щойно ти, голубонько, плакала, а вже всміхаєшся?” — пожартувала я, та Ая-тян пропустила повз вуха мої слова і, припавши до шибки, виглядала надвір. Я ж відчувала навіть невдоволення від того, що вона перестала плакали. Навіть якби я сказала: „Можеш вертатися назад”,— вона напевне не змінила б свого наміру й не залишила б мене. Звичайно, я розуміла, що це були сльози зворушення.
І тоді, коли Ая-тян, обернувшись до мене, запитала: „Та хіба падає сніг?” — я дивилася не на море, а на її обличчя з припухлими очима. А треба було відповісти: „Ти витерла сльози, а тому й сніг перестав падати”. Та хіба вона зрозуміла б? „Дивно”,— сказала вона. „Може, й дивно, але це факт”.— „Ви мене обманюєте?” — з невинною недовірою на обличчі запитала Ая-тян. „Але ж сніг справді-таки падав, бо і небо, і море геть-начисто побіліли”,— відповіла я. „Не віриться.— Ая-тян задумалась і, глянувши в бік моря, сплеснула руками.— Мотоко-сан, усе це вам привиділося. Мабуть, тому, що я надихала зблизька на шибку, і вона побіліла від пари”.— „Привиділося?” — подумала я. Але ж часто ілюзії Ая-тян у моїх очах були чистою правдою. Я знову глянула на засклені двері й по той бік запітнілих шибок побачила біле від снігу небо й море. Білий колір… З ним пов'язані в мене якісь яскраві образи. Дивний колір, що лише зрідка вривався в сутінки мого існування, зітканого з розпачу. І мені пригадалися замазані білою фарбою полотна, якими була закрита дорога до досконалості, чиїсь білі кості, викопані з землі, осяяні сліпучим сонцем площі, де тільки завдяки буйній уяві можна було б побачити купки щасливих людей на прогулянці, ілюзія непорочно чистого снігу в очах, а на його тлі красива біла шкіра та обличчя Ая-тян, яким залишилося прожити небагато годин.
„А все-таки дивно, чому вам таке привиділося? — кліпаючи очима, спитала Ая-тян.— Може, для вас у понятті „сніг” є якийсь прихований зміст?” — „Прихований зміст? Надто складно говориш. Хіба можна шукати змісту в беззмістовному?” — відповіла я туманною фразою, і, звісно, Ая-тян нічого не зрозуміла. „Я теж люблю, коли падає сніг. На душі стає весело. Хочеться іти кудись далеко,— проказала Ая-тян, вдивляючись поперед себе, а потім додала: Торішня зима була сніжна, а от цього року снігу я ще не бачила”. Думаючи про те, що й після нас люди милуватимуться сніговими краєвидами, я промовила немов сама до себе: „Мені хотілося померти під час снігопаду”.— „Ось чому він вам привидівся,— з розумінням сказала Ая-тян. Мені теж доводилося бачити, як сніг падає на поверхню чорної річки. Яка це печальна картина!” — „Можливо”.— „Коли спостерігаєш, як вода ковтає все, що безперервно сиплеться з неба, то людське життя здається таким швидкоплинним”.— „Коли це було?” Злегка червоніючи, Ая-тян ухилилася від прямої відповіді: „До знайомства з вами”. Я питала не з цікавості. І на міріади сніжинок, що спускалися на море, не дивилася зі смутком і жалем. Просто у спогляданні цієї білизни я знаходила незбагненне щастя. „Ая-тян, слухай, що мені пригадалося,— сказала я.— Пам'ятаєш, я тобі розповідала, як торішнього літа я їздила до Хіросіми й попала там у психоневрологічне відділення. Я й досі не знаю причини мого захворювання. Правда, літо було гаряче. Хоч я змалку звикла до тамтешньої спеки, та все одно, проходячи вулицями, я відчувала, начебто мій мозок горить. Коли ж поглядала на сонце, то після того все — дерева, будинки, річка, вулиці, площі й трамваї — ставало білим. Навіть повітря сповнювалося білими непрозорими часточками, що обступали мене, міцно стискали і, здавалось, от-от задушать. І я злякалася. Сліпуче сонце викликало в мене нестерпну тривогу. На неї я натикалась і ногами, і руками, як на якусь річ. Тривога проникала в мене з повітрям через ніс і рот, а коли до мене зверталися, то вона перша відповідала. Не знаю, як тобі це пояснити, бо не все пам'ятаю. Однак після недовгого лікування я одужала. Мабуть, в усьому винна спека”.— „Ви казали, що вам щось пригадалося. Що саме?” — несміливо запитала Ая-тян. „Ой, як же я стала забувати! Не сказала про найголовніше… Це було ще перед тим, як я захворіла. Я сиділа на лавці в парку. Коло моїх ніг голуби підбирали зернятка. Навкруги не було ні душі, стояла незрушна тиша, місто наче вимерло. І сонце, і небо, і хмари на ньому були сліпучо білими. Зненацька на мене зійшло не знане досі відчуття щастя. Я наче просякла світлом, ніщо мене не лякало, не тримало в своїх лабетах. Лише це й можна було б назвати життям. Радість, блаженство, спокій… Здавалось, ніби сам час зупинився”.— „А що було потім?” — запитала Ая-тян.— „Потім? Більше нічого. Те саме сонце наганяло тривогу, те саме повітря стискало горло, а та сама тиша змушувала мене стогнати зі страху”.— „Але чому?” — насуплюючи перелякано брови, спитала Ая-тян. „Я сама не знаю, чому так швидко все перемішалося! „Якщо я ще раз зазнаю такого щастя, то після того не страшно й збожеволіти”,— вирішила я і з такою думкою вдруге поїхала до Хіросіми, але диво не повторилося. Цілий день ходьби тільки втомив ноги”. Мені перехотілось розмовляти, і я звернула погляд на чорну ніч і море за шибками дверей. „Навіщо ти свої внутрішні переживання відкриваєш іншим людям?” — докірливо накричало на мене в о н о.
…Вона ледве відірвалася від мертвої дівчинки і знову попленталась дорогою, пригнічена самотністю. Виходить, дарма вона витягала ту дівчинку з-під завалу. Все одно нещасна померла від спраги. Вона залишила її край дороги, а сама пішла, не оглядаючись і шепочучи: „Ця дівчинка стала вже річчю, а я ще жива. Мені треба якнайшвидше дізнатися, що з матір'ю та меншою сестричкою. Вони, напевно, живі й чекають на мене”.
Однак безсилля переконувало її: „Марна твоя надія. Марна твоя надія”. Всюди, куди тільки око сягало, панував чорний і попелясто-сірий колір смерті. В зустрічних людей були такі чорні обличчя, що здавалось, ніби це негри. „Їх обпалило,— подумала вона.— Мабуть, і я маю такий вигляд”. Бо ціле місто з усіма його живими створіннями опинилось у велетенському гарячому казані.
— Гей, сестрице, куди йдеш?
Вона підвела очі — біля неї зупинився вантажний автомобіль і з нього озивався чоловік у військовому кашкеті. Вона не відповіла, тоді він зіскочив з кабіни й підбіг до неї. На ньому не було жодної подряпинки, лише мундир геть просяк потом. Тільки на повторне запитання вона сказала, куди простує.
— Це марна справа. Бо там усе знищено.
— Але ж мати…
— А може, буде краще, якщо ми відвеземо тебе на пункт швидкої допомоги? Тобі треба лікуватися. Заспокоїшся, а вже потім підеш шукати матір. Якщо вона врятувалася, то десь уже знайшла собі притулок.
Солдат говорив приязно, світячи білими зубами, але вона з ним не погодилася.
— Ну що ж, тоді йди, але будь обережна.
Автомобіль з пораненими рушив, залишивши після себе сірий дим. Її обдало курявою. „Той солдат із засмаглим обличчям, напевне, не постраждав”,— міркувала вона. Він був не річчю, а людиною. І вже сам цей факт здався їй щасливою прикметою. Трохи підбадьорена, вона знову пішла крізь страхітливу руїну…
Поки я розсіяно поглядала надвір, покоївка, дзенькаючи тарілками й мисками, прибирала стіл. „Вам, мабуть, холодно там”,— сказала вона, але я не відчувала ніякого холоду на веранді. Ая-тян з властивою екскурсантам цікавістю щось розпитувала в неї. Я мовчки слухала їх, а потім попросила покоївку принести пляшку пива на сон. Водночас я подумала, що могла б подорожувати вдвох з меншою сестрою, а не з Ая-тян, але ця згадка не викликала в мене особливого смутку. Бо саме тоді знову пішов сніг, побіліло не тільки небо, але й моє серце, і я вже засумнівалася, чи взагалі мала сестру. Я певна, що Ая-тян — не моя сестра. Тоді хто вона мені? Чого вона зупинилася зі мною в цьому готелі, щоб потім разом… Ясна річ, я знала, що збираюся робити потім, навіщо замовила пиво, але не розуміла, чому Ая-тян мусить повторити мій вчинок. „Бо ти її заманила”,— сказало в о н о, але не знайшло відповіді на мої сумніви. А я не пам'ятала, що я її звела. „Чому ця жінка пішла відважно за мною? І відколи вона живе зі мною?” — подумала я й запитала: „Ти давно мене знаєш?” Жінка всміхнулася. „Мотоко-сан, не треба ще раз перепитувати. Знаю відтоді, як ми лежали разом у лікарняній палаті”.— „У лікарняній палаті…” — повторила я подумки. „Давно знаю. Цілий рік,— проказала вона.— А до тої зустрічі в лікарні ми були зовсім чужі. От відколи я живу разом з вами, Мотоко-сан”.— „Мотоко-сан…” — повторила я в думці. „То що робитимемо? — запитала Ая-тян. Я запитливо дивилась на неї ледь усміхаючись.— Хіба ви не чули, що покоївка приготувала ванну? Разом підемо чи окремо?” — „А-а, приготувала ванну?.. Спочатку ти скупайся”.-„Ні,— з притиском заперечила вона і злегка почервоніла.— Ми ніколи не купалися разом. І тепер не…” — Ая-тян проковтнула слово, і я не зрозуміла, що вона хотіла сказати. Мабуть, мала на увазі, що це остання нагода, а значить, можна не зважати на сором'язливість. Але ж я уникала спільного купання не від сорому. Моя поведінка пояснювалася іншими причинами: ванна в домі Нісімото була надто вузька, а крім того, я не хотіла показувати Ая-тян колоїдних шрамів на спині. „Ні”,— відповіла я. „Чому?” — „Причина тут проста, й мені не хочеться показувати тобі свого каліцтва. Ти прийми ванну перша, а я піду після тебе”.— „Я б хотіла скупатися разом,— наполягала Ая-тян.— Хіба не смішно надавати значення такій дрібниці після року спільного життя навіть перед смертю? Це ж зовсім природно, що я хочу побачити вас, а ви — мене”.— „Все одно…— холодно відповіла я. Її червоне обличчя поволі блідло.— Так, мені не однаково, чи є в мене на спині шрами, чи ні. Бо тіло — як тінь, як намальовані предмети, котрі легко зішкребти ножем. Я втомилася розгляданням і змальовуванням речей. Досить з мене. І дивитися на твою наготу тепер уже ні до чого”.— „Тепер уже ні до чого? ..” — перепитала Ая-тян. „Мабуть, у моїх устах ці слова звучать дивно. Бо в лікарні я мріяла зробити тебе натурницею”.— „От було б добре, якби ви мене змалювали!” — запально сказала Ая-тян. „Я не вмію зображати людей, ніколи цього не робила. Мені вдавалися тільки речі та краєвиди. Але і з цим тепер покінчено”.— „А чому ви мене не захотіли малювати?” — нападала Ая-тян. „Чому? Видно, в тебе було щось суттєвіше. Я помітила, що твоя врода зачарувала мене лише на короткий час”.— „А що воно, це „суттєвіше”?” — „Що? Я б сказала: душа”.— „Сумніваюсь,— незвично дзвінким голосом відповіла Ая-тян.— Це ж смішно. Хіба душу можна зобразити на картині?” — „Може, й смішно, але в лікарні ти сподобалася мені з естетичного боку, своєю красою, а от згодом я зрозуміла, що тіло — це ніщо, його привабливість залежить від шкіри. Я усвідомила, що річ не в твоїй зовнішності, а в душі. Саме це було для мене найсуттєвішим”.— „Я вас не розумію. А яке це має відношення до вашого небажання бачити мою наготу?” — сказала Ая-тян.
