Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Кружало на снігу горить… Я стільки обійшов, поки дібрався сюди, ще трохи, і я міг би здобути в н е ї прощення, але мені й так добре. Не варто роздумувати над тим, від чого я тікав і чого шукав. Нікому нема до мене діла. В о н а трохи порозумнішає і не дасться вдруге обдурити себе, така дурниця, як любов, не засліпить ї й очей. Вона буде щасливою, з ї ї лиця поступово щезне сумна усмішка… А може, я прокинусь і побачу ї ї, а в о н а, ніжно всміхаючись, дорікне: „Хіба ж годиться так дрімати?” А втім, мені байдуже, навіть якщо я прокинуся в пеклі. Я давно знав, що такі, як я, потрапляють лише туди.
Кружало на снігу горить, аж очі сліпнуть.
НІЧ
Щоб розгледіти невиразну сцену, Канае силкується розплющити очі, але повіки такі важкі, що самі закриваються. „Не можна спати!” — вже вкотре повторює він собі той самий наказ.
Дрімота чи, може, застояне повітря туманить зір, і до набридливості знайоме видовище, здається, от-от розтане. Сидіння по обидва боки проходу, безживні голови пасажирів, недбало відкинуті на спинки лавок, простягнуті вперед ноги в самих шкарпетках, нерухомі засклені двері, схема залізничного маршруту ліворуч на стіні, сонлива електрична лампочка під стелею. Одноманітне постукування коліс, хропіння і скрегіт зубів.
„Дивний сон”,— міркує Канае і усвідомлює, що досі міцно спав. Видно, закуняв після того, як дочитав свій роман і над чимось задумався. Напевно, поїзд таки зупинявся в Окаямі. Канае глянув на годинник: стрілки перейшли за половину третьої. Йому пригадується, що зупинка в Окаямі була десь о пів на другу, а в Хіросіму поїзд прибуде о четвертій тридцять шість. Уже недовго. Ні в якому разі не можна спати.
Канае добуває з портфеля розклад руху поїздів. Потрібна сторінка сама відкривається. Окаяма: прибуття — 1.26, відправлення — 1.33. Фукуяма: прибуття — 2.26, відправлення — 2.27. Ономіті: 2.47, час прибуття і відправлення не вказаний, мабуть, поїзд не затримується й хвилини на цій станції. Канае перегортає сторінку. Ітодзакі: прибуття— 2.58, відправлення — 3.03. Хіросіма: прибуття — 4.36. Останнє число він знає напам'ять. „Через декілька хвилин буде Ономіті”,— шепочуть його губи.
„Що за сон?..” — намагається згадати Канае. З'явився колишній солдат штурмового загону спеціального призначення і сказав, що цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції. А він, Канае, здається, спитав його: „Де ж та кінцева станція?” Не дуже приємно їхати поїздом, який мчить без зупинок крізь морок. Це однаково, що падати стрімголов у пекло. Невже оці кілька сот пасажирів перейшли межу, що розділяє цей і той світи? Канае обвів неуважним поглядом людей, що мирно спали. „Міст короля Людовіка Святого”,— мимрить він. Канае думав про щось подібне вранці (за читанням газети чи вже в автобусі?), згадавши про випадок на мості Нідзюбасі. „Навіть якщо доля зводить незнайомих людей докупи й жене їх разом до пекла, то все одно кожна людина вмирає своєю, наперед визначеною смертю. Геройська загибель на полі бою поряд з товаришами десять років тому чи жалюгідне самогубство тепер того п'яного чоловіка — це, кінець кінцем, цілком окремий, незалежний перехід у небуття. В Хіросімі загинуло двісті п'ятдесят тисяч безвинних людей не заради слави чи в ім'я великої спільної справи. Кожен з них мучився по-своєму і вмер по-своєму. А тому питання полягає не в тому, щоб виявляти суто умоглядну скорботу з приводу такої трагедії, а подати руку любові й допомоги кожній жертві окремо. Розв'язання проблеми водневої бомби та боротьби за мир для мене — це відповідь на питання, можна врятувати Мотоко Моегі чи ні”.
Його роздуми повернули в інший бік, а тим часом потяг сповільнив швидкість і, ніби захекавшись, спинився. „Експрес до пекла таки зупинився”,— думає Канае, але цей факт не втішає його. Знадвору долинає млявий голос із станційного гучномовця. Мабуть, уже Ономіті. А що із снігом: падає чи перестав? Піднімати жалюзі й штору несила, бо хоча свідомість прокинулась, ноги й руки не здатні ні на що — мовби сплять. А крім того, потяг, напевно, рушив і почав ніжно заколисувати втомлене тіло дрібним перестуком коліс. „Нещодавній сон…” — переборюючи дрімоту, Канае силкується думати, але нічого не може пригадати. Та раптом у голові йому сяйнуло: це ж вранці (точніше, вдосвіта, бо було ще темно) добу тому, мені приснився дивовижний, незрозумілий сон! Відтоді він не раз хотів відновити в пам'яті його зміст, але не міг. То був страшний сон, знаменний, вартий найпильнішої уваги. Його гнітюча атмосфера залишила по собі тривке відчуття неспокою. Але ж сон — це те, що згадалося. Забуте не має ніякої цінності. Щоранку людина не тільки вмивається, але й пускає за водою нічні сни.
За водою… Зненацька в пам'яті Канае ожили шматки недавнього сну. В'язка, мов дрімота, вода, напористі хвилі навколо нього, небо з низько навислими свинцевими хмарами й відбитий у ньому образ цього шаленого світу — штормове море. По його поверхні пливе човен, човен Харона, а на ньому Мотоко та Аяко. Раптом човен перекидається, і він, Канае, з усієї сили спішить на допомогу дівчатам. Його руки й ноги обважніли, мов камінь, але він таки допливає до одної з них. Її мокра шкіра слизька, волосся плаває у воді, як водорості. Канае хапає дівчину руками… Але котру? Її обличчя тане. З його уст виривається стогін. У його долоні залишається напрочуд яскраве відчуття тонкої шкіри плечей, грудей і стегон. „Хто це був?” — стогне Канае.
Усе, крім дотику рук, поступово розсіюється. Зникають, обертаючись у густу пітьму, і хвилі липкої води. Темрява безсила тільки перед очима, що вдивляються вперед… Так, залишилася тільки ця далека згадка, але й вона помалу відступає назад і зникає.
Вздовж вагонного проходу хтось біжить. Двері ковтають цього чоловіка чи, може, жінку і закриваються. По тому ще одна незнайома людина (видно тільки її спину) мчить стрімголов до дверей. „Власне, що сталося?” — думає Канае й підводиться. Повз нього знову поспішила людина, за нею друга. Зблискуючи матовим склом, двері то відчиняються, то зачиняються.
— Що таке? Що сталося?
З нетерпіння Канае хапає за руку чоловіка, що пробігає мимо. Той повертає голову і скоромовкою пояснює:
— Біда! Треба якнайшвидше тікати!
Цього чоловіка Канае бачить уперше. Його очі налиті кров'ю, підборіддя нервово посмикується. Відмахнувшись від Канае, він кидається до дверей, його тривога передається й Канае.
— Серйозна справа,— мимрить він і собі зривається з місця. Перед ним заклично розчиняються двері. Видно коридор. Навколо топчуться якісь мовчазні люди.
— Панове, покайтеся! — лунає раптом хрипкий голос.— Світ скоро загине. Ми вже нічого не вдіємо. Залишається здатися на ласку богів. Тож кайтеся! Станьте навколішки й кайтеся!
Промовляє високий чоловік у чорному костюмі. Серед людей, що його обступили, видно бабусю з дитиною, дівчину й чоловіка середніх літ. Однак більшість не звертає на промовця уваги, а спішить кудись уперед. Блимає червона сигнальна лампочка.
— Ет, сто чортів, уже нічого не вийде! Панове, перестаньте метушитися. Воднева бомба вже впала, тож вам кінець. Усім кінець! — кричить інший чоловік, що сперся на стовп з червоною сигнальною лампочкою. З його рота на перекошеному страхом обличчі бризкає слина. Та ніхто не зупиняється й не слухає його. „Треба поспішати”,— нагадує собі Канае і пробігає повз. Йому на голову й плечі разом із піском і землею падають уламки цегли.
— Небезпечно! Бережіться!
У хмарах куряви лунають голоси, з гуркотом валяться будинки. Людський натовп розсіюється. Автомобілі злітають повільно вгору, як іграшки.
— Панове! Хоч смерть зустріньмо не так жалюгідно й самотньо, як жили! Здаймося на ласку богів! Молиться зі мною!
Невже це говорить той чоловік у чорному костюмі? Він простягає руки до людей, що пробігають повз,— хоче затримати, але ніхто його не слухає, а минає, як вода кам'яну брилу.
„Не хочу вмирати самотнім”,— міркує Канае, і ця думка пронизує його, мов блискавка. Розглядаючись навсібіч, він силкується впізнати хоч когось. Але в темряві не видно людських облич. Нарешті він вигукує:
