Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (читать книги без сокращений .txt) 📗
Льошка відсунув папери, встав з-за столу, підхопив один зі стільців, що вишикувалися уздовж стіни, поставив його перед Старостенковим столом посеред кабінету і вказав на нього німцю.
— Сідай, Степане.
Стьопка — як у яму могильну — бух!
— Та що це ти мені отут… Стільці ламати надумав?! — звів брови хазяйновитий голова. — Мало того, що оце соромиш Рокитне на увесь район, так іще і…
Стьопка підвівся.
— Та… відремонтую…
— Знаємо ми вас таких, — затуркотів секретар парткому. — Як на суботник, так не докличешся.
— Та… відремонтую… — і сів. Ноги не тримали.
Старостенко підвівся з-за столу, обійшов кабінет і став над німцем як кара Божа.
— Ну! І що нам тепер оце з тобою робити?
— Та робіть уже, що хочете, — голову опустив. — Можу нових стільців наробити, якщо вже.
— Та що ти за ті стільці мені отут торочиш?! — розсердився Старостенко. — Що ми, Стьопо, з тобою робити будемо?!
— Не буду більше. — прошепотів та на Марусю — зирк.
— Чого «не будеш»? — насупився Старостенко.
— Та… нічого… не буду.
— А я вам казав — негодяща кандидатура! — вставився секретар парткому. — Хіба таких треба на навчання коштом господарства направляти?! Ви ж гляньте — йому все байдуже. На селі знають — вдень німець під трактором валяється вночі на ставку рибу ловить. Оце і всі інтереси у людини. Ні тобі натхнення, ні бажання самоствердитися, нову професію опанувати чи нові знання у роботі використати. У самодіяльність не затягнеш. Честь колгоспу торік на районних спортивних змаганнях відстоювали, так усі хлопці рвали жили, а німець на лавці біля хати цигарку смалив. Зовсім негодяща кандидатура.
— Яке навчання? — не повірив Стьопка.
— А риби хоч багато ловиш? — спитав незнайомець, пропустивши Стьопчине запитання повз вуха.
— Отож! — розсміявся Льошка. — На ставок ходить, а риби упіймати не може.
— А на що ловиш? — прокинувся від старечої сплячки голова сільради Панасюк. — На макуху?
— Так! Годі теревенити! — гримнув голова. — Справа серйозна. — На незнайомця кивнув. — Поважна людина а району приїхала з рознарядкою. Маємо відправити рокитнянця на навчання.
— Я… не хочу з Рокитного… — почервонів Стьопка.
Голова зітхнув, потилицю почухав, важку долоню німцеві на плече поклав.
— А що робити? Мусиш, бо прийшла рознарядка на хлопця зі стажем роботи у господарстві. Оце перебрали — ти один такий.
— Не треба мені того… — ще дужче почервонів.
Голова насупився.
— Дивлюся я на тебе, Стьопо… Ніби ж і непоганий хлопець. Не п'єш, на техніці знаєшся, а чогось тобі не вистачає… Знань не вистачає! Так?
Незнайомець з району в паперах попорпався, нагадав голові:
— У вас ще з демографічними показниками не дуже…
Голова зиркнув на районного, руки за спину заклав і заходив навколо Стьопки, як навкруг новорічної ялинки.
— Отож, отож… — зупинився, та як лясне Стьопку по плечу. — А чи женися! Чи так я кажу? На демографічних показниках відробиш як освіти не хочеш. У народі кажуть: до тридцяти — не жонатий, до сорока — не багатий, виходить, зовсім пропащий.
— Нема мені ще тридцяти, — Стьопка розгубився вкрай.
— Нема, нема… Та уже й не вісімнадцять. Як ти ото без жінки вправляєшся?
— Відомо як, — хихотнув Ласочка.
— На селі дівок — як тих вошей на солдатській онучі, — піп своє Старостенко. — Взяти, приміром. — до Марусі обернувся, — як ти, Марусю, казала, ту дівку звати?
— Тетянка, — вперше озвалася Маруся.
Стьопка очі опустив, кров аж під кадик. «Клята, — захлинувся. — Що робить? Що робить, паскуда?! Зовсім хоче мене зі світу зжити!»
— Тетянка! — підхопив голова. — Гарна дівка! Ото тільки, що ніс горбом, так і ти, Стьопо, не перший красень на селі. Якраз — пара. Колгосп тобі свайбу організує. Хату дамо. — На Льошку глянув. — Дамо?
— Є ще одна незаселена, — Льошка відповідає.
— Отож! Чув? Хату нову дамо. З газом.
— Не потрібна вона мені, — відчайдушно заперечив німець.
— Хто? Тетянка? Чи хата? — вискочив Ласочка.
— Ні дівка, ні хата…
Голові набридло вмовляти німця, він грюкнув кулаком по столу так, що аж графинчик із водою підскочив, упав у своє крісло і постановив:
— Тоді збирайся! Поїдеш науку колупати! Нам у господарстві байдужих елементів і без тебе вистачає.
Стьопка вчепився руками у стілець, зціпив зуби і прохрипів — ледь чутно.
— Гаразд… Женюся…
Старостенко всміхнувся, руками розвів — от і добре.
— А на освіту кого писати? — спитав його районний.
Стьопка з ненавистю на Марусю зиркнув.
— А он Маруську запишіть, — голові. — Стаж мас. І женитися їй нетреба. Хай гризе науки…
Маруся від вікна на німця глянула, наче сріблом одарила.
— Ні… — каже. — Я з Рокитного не хочу…
Двісті років тому якийсь-такий чоловік зліпив у степу першу мазанку під рокитою при дорозі за десять кілометрів від тоді ще малого містечка. З того часу Рокитне так і розросталося уздовж шляху до тепер уже великого міста. Кожна нова вулиця починалася від асфальтівки і, хоч звалася Шевченківською, Червоною чи Леніна, все одно вела у степ. Старостенко новими колгоспними хатами пишався більше, ніж партизанськими подвигами.
— Вбивати — гірка наука, — казав, — а будувати — радісна.
І будував. Спочатку новими хатами спеціалістів у Рокитне заманював. Стане у степу біля новозбудованої хати, руку до лоба прикладе, у бік міста гляне.
— Коли вже та злучка буде… — салі собі про компартійні плани зближення міста і села. — Нам робочих рук не вистачає.
Злучка усе відкладалася, та попри все у степу з'явилася нова вулиця з десятком міцних цегляних будинків.
Маруся поралася по хаті й усміхалася, згадуючи, як розгубився німець, коли узнав, що мусить женитися, аж тут — Льошка на поріг. Веселий. Дружину на руки підхопив і ну кружляти.
— Та що? Що? — здивувалася.
На підлогу поставив, очі сяють.
— Ну, Марусю, готуйся… До нової хат и переїжджаємо!
— Справді? — не повірила.
— Чекай… Чекай, люба! — обійняв, до себе притис. — Усе у нас буде. Усе! І в санаторій поїдемо.
— Та не хвора я, — розсміялася.
— Тоді у парткомі путівку за кордон попрошу. У Болгарію. Як член партії.
— Ляжу тебе безпартійна.
— Тну мене… як те сонце — Посмішку сховав, брови серйозно насупив. — А що у нас на обід, жінко?!
Поглядом обпекла, мовляв, ох і суворий, поправила червоне коралове намисто на шиї й пішла в кухню.
Льошка сів біля столу і намацав у кишені холодні камінці. Хай, хай… Оце пообідає і тоді вже вручить Марусі подарунок. Вона такого, мабуть, і не бачила.
Холодні прозорі камінці у кишені — то результат довгих роздумів, і Льошка чогось був упевнений, що варто лише Марусі побачити вибагливе намисто із прозорого гірського кришталю, як вола світ за очі закине ті дурні коралі, на які Льошка натикався щоразу, як хотів Марусю поцілувати. Уже і так пробував умовити її те намисто зняти і сяк, а Маруся уперлася — ні в яку!
Льошка вийняв намисто з кишені, поклав на стіл і прикрив рушником. За мить Маруся поставила перед чоловіком тарілку гарячого борщу і присіла біля нього. Льошка за ложку взявся та Марусі:
— Рушника подай…
— Сам візьми, — здивувалася, бо вона від того рушника вдвічі далі, ніж Льошка.
— Та ні, — вперся, — ти подай.
Маруся насупилася сердито, підхопилася, рушник зі столу — смик! Намисто прозоре собі на підлогу — шубовсть! Льошка роздратовано махнув рукою і поліз намисто шукати.
— Ех, Марусю! Весь сюрприз зіпсувала, — бурчав з-під столу. — Я хотів, щоби ти рушника підняла, а там на тебе… — виліз, намисто з гірського кришталю Марусі простягнув. — Це тобі, жінко.
Маруся намисто до рук взяла, всміхнулася.
— Гарне…
— Вдягни, — попросив.
Кивнула. До одежної шафи підійшла, перед дзеркалом стала, було за коралі взялася, вже до вуха підняла…
Завмерла. Назад на шию повісила, нове намисто у руках розправила та до грудей приклала.
