Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Як це не важко, але я намагаюся мислити спокійно, врівноважено, у форматі такої собі «чистої феноменології», без нашарувань людської чуттєвості, її ego. Хоча усвідомлюю, що в мисленні та спілкуванні звільнитися від людського неможливо. Через це я недолюблюю так званих харизматичних людей, які привертають до себе увагу не своїм талантом і здібностями, а режисурою своєї поведінки та своїми вродженими якостями. Мені здається, що це підкорення іншого, інтервенція на іншу територію, зазіхання на іншу свободу. В цьому мені вбачається несправедливе, що повністю нівелює «зміст» людини, її мислення, працю, натомість зосереджує увагу на манері спілкування з іншими, на вмінню себе подати. За незначний свій вік я вдосталь надивився на таких жевжиків у дорогих костюмах і краватках, які в манері одягатися копіюють недолугих українських політиків. Вони натужно корчать із себе інтелектуалів, викладачів, видавців, науковців, редакторів, поетів, художників, розумників, але жоден із них є не творчою особистістю. Через це вони завжди успішні, на виду, ніби скакуни на перегонах, бездоганні та дипломатичні, безтурботні та пихаті. Вони ніколи не «опустяться», не зійдуть з розуму, не стануть навіженими, не лежатимуть під парканами як Моцарт чи Бетховен. Вони ніколи не підуть проти маси й соціуму і не піддаватимуться остракізму та засудженню. Тля: від неї за кілометр тхне комерцією, бізнесом, розрахунками, а загалом найстрашнішим бичем — політикою, навіть якщо вона непартійна й неполітична. Успішний і знаний митець — це вже політик, навіть коли він не у парламенті чи уряді. Бо його символічні бонуси в будь-яку секунду інформаційна влада здатна перетворити в матеріальні, не кажучи вже про те, що рано чи пізно вони цілуватимуть пантофлю можновладців, ідучи на ті чи інші компроміси.
Я давно зловив себе на думці, що нездатний читати авторів, рядки яких ситі, як холодець, і сумирні, як гіпсокартон, я не здатний повірити кабінетно-декоративним творчостям, спокійній, математично-точній мазанині на полотнах чи бездоганно зліпленим віршикам. Розумію, що це крайня, суб’єктивна позиція, бо вона може бути помилковою — залежною від мого першого мінливого враження. Але мене лякають самовпевнені автори, які не носять у собі «прірву», «самоспалення», «хаос», чи протилежне і не менш сильне — «блаженність». Дуже часто спостерігаю за такими митцями, які всіляко дбають за власну бездоганність, усіма можливими способами маскуючи свої слабинки, як вони стандартизують себе цією симпатичністю, політкоректністю, бажанням сподобатися зграї ідіотів, що формує масову думку. Мені стає їх навіть трохи жаль. Ці дурники не розуміють, що творчість усіх видатних прижиттєвих марґіналів — від античних кініків до бітників чи арт-відморозків у підвалах наших днів — це плювок у їхні посередні самозакохані мордочки. Чорт забирай, не має значення, чим займатися — живописом, скульптурою, наукою чи поезією — це неписане правило справедливості. Блаженні вбогі духом, бо до кмітливих на вигоду посередностей і пройдисвітів я давно ставлюся з розумінням — як ботанік до дрозофіли, яка не переживе завтрашнього дня.
Щось я розбушувався проти ночі, від цього може початися безсоння. Спати, спати.
Гнатовича, який мешкає через дві тролейбусні зупинки від мене в напрямку до Виставкового центру, я бачив два місяці тому, і наша остання бесіда мене засмутила. Він майже мене не чув, не чув моїх арґументів, таке враження, що він говорив до стін, до привиду.
Його звичку — говорити і забувати про присутність співрозмовника — я помітив уже давно. Гнатович перестав викладати в університетах, бо йому набридли обмежені чітким часом формати лекцій, в яких він мав розгортати свої думки, йому також набридли всі вчені ради та наукові інституції, в яких ніхто не намагався слухати це розгортання ідей. Я співчуваю йому, як талановитому вченому, який, поринувши в прекрасний космос наукових проблем, повністю втратив адекватність у світі матеріальних речей, у світі всіх можливих зручностей і компромісів чи можливостей організовувати собі життя.
Коли я телефонував до нього й говорив на ту чи іншу тему, то чув його радість, потім бажання зустрітися. Я говорив про книги, які мені потрібні, і Гнатович почав безкінечно говорити про ці книги, про ідеї цих книг, про авторів, про порушені проблеми та їх еволюцію, про можливість застосування цих проблем сьогодні. Я делікатно перебивав його, що мене цікавить те і те, а Гнатович, почувши, що мене цікавить, продовжував розвивати свої думки. Одного разу з телефонною слухавкою в руці я нетерпляче стояв у кабінеті кафедри, спостерігаючи за трохи нервовими поглядами моїх колег, які ніби хотіли сказати, скільки можна висіти на телефоні, але нічого не зміг зробити, бо Гнатович, поринувши у власне царство мислення, мене не чув і продовжував розгортати цілими блоками та пластами свої думки. Такі «паралельні» розмови в нас давно перетворилися в норму, врешті-решт я звик до них.
Кілька років тому Гнатович повністю відмовився приходити в навчальні та наукові заклади і влаштувався вантажником на роботу в продовольчий магазин. Спершу я був шокований. Але він мені доброзичливо пояснив, що там йому ніхто не заважає думати, що насправді фізична праця і чисте мислення, задоволено хмикнув він, ступають нога в ногу. За чаркою його домашньої наливки він усміхався, що в інститутах самі йолопи, яким більше до шмиги виступати по радіо чи телевізорі. Він добродушно казав, Павле, ти їх остерігайся, краще тримайся нас — наукового пролетаріату, бо лише серед нього ще жива незаангажована і чесна думка. Ми пили ще і подумки я дав собі обітницю ніколи не посідати адміністративну посаду, бо це смерть знанням, творчості та ідеям. Я хизувався, що купив український переклад «Естетичної теорії» Адорно, а Гнатович кривився, що я зробив повну дурницю, оскільки він має ксерокс ориґінального видання, і взагалі українські переклади з філософії дуже посередньої якості, їх краще не читати.
В інші місяці його телефон постійно мовчав. Наш спільний знайомий, якого я випадково зустрів у метро, сказав, що Гнатович мешкає зараз у котеджі молодої пані під Києвом, якій пише дисертацію. Я усміхався й подумки казав, от старий ловелас, але був за нього радий, оскільки крім своєї науки він у житті навряд чи бачив бодай мінімальні радості й блага.
Часто чую: чоловіки, котрі довго живуть самі, поволі стають ідіотами або маразматиками, в них рано чи пізно їде дашок.
Моторошно про це думати: не доведи Господи, таке може стосуватися і мене. За останні роки помітив багато чого незрозумілого у своїй поведінці: мої «інтертекстуальні» жарти, з літературними, філософськими, мистецькими чи загалом культурологічними алюзіями, не завжди сприймають жінки; помічаю, що вони нудьгують. Можливо, все набагато простіше; можливо, треба лише пити вино й коктейлі та безтурботно базікати, заповнюючи спілкування сміхом, жартами і дурницями. Але в такій манері мені трохи важко спілкуватися, бо це вимагає непересічних акторських здібностей. Серед молодших від себе жінок я завжди почуваюся невпевнено: можливо, я засліплений їхньою красою, яка буквально паралізує мою поведінку, робить невпевненим голос, думки хаотичними, а жарти недоречними і не завжди влучними. Я постійно ніяковію й ніяк не можу подолати цей стан. Мені так хочеться з ними спілкуватися, бути розв’язаним, але ненав’язливим, сміливо й ніби ненароком класти руку на плече чи талію, шепотіти різні приємні дурниці на вушко, ледь-ледь торкаючись подихом і губами їхньої запашної шкіри. Не знаю про що з ними говорити, бо їх навряд чи цікавлять проблеми наукової схоластики та іншої теоретичної мури.
Інколи, дивлячись на стоси своїх «важливих» книжок, я думаю, що вони заглушили в мені віталістичні прагнення й зробили з мене такого собі пуританина, який не здатний навіть розважитися. Я — несучасний, недрайвовий. Але з іншого боку, згадуючи біографії Монтеня, Паскаля, Г’юма, Канта, Шпенґлера, подумки я усміхаюся собі, бо лише в тиші та, на перший погляд, щоденній нудьзі мене навідують улюблені і постійні соратники — божевільні, незнані іншим істини. Я люблю Плотіна, але балачки про нього навряд чи будуть доцільними у пабі чи на дискотеці. Бо Плотін і дискотека — несумісні за своїми конституціями. Бо філософські стежки та просіки позбавлені сміху й радості, блиску та розкоші: вони не менш нудні та докучливі, як щоденна праця селянина коло землі. Бо займатися філософією, як стверджував лапочка Абеляр, треба не лише тоді, коли звільняєшся від щоденних справ, а навпаки — відклавши ці справи, залишивши їх назавжди невирішеними. По-простому кажучи, забити на них болт.
