Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер (читать книги онлайн без .txt) 📗

…і от одного разу — це було в кінці червня, ще до початку великих літніх канікул і ще до виступу капітан-лейтенанта в актовому залі нашої школи — Мальке вийшов із затінку біля нактоуза, бо один із восьмикласників якось занадто довго не повертався з носового відділення. Він пірнув і витягнув хлопця назовні. Той застряг уже за носовим відділенням, усередині човна, але ще далеко до машинного відділення. Мальке знайшов його під самою стелею, заплутаного між трубами у дротах. Дві години Шиллінґ і Готтен Зоннтаґ по черзі відкачували хлопця, виконуючи вказівки Мальке. Потроху восьмикласник почав повертатися до життя, але доплисти до берега самостійно не міг, його довелося волочити за собою.

Через день Мальке знову почав пірнати з колишнім завзяттям, але без викрутки. Вже під час запливу на баржу він, як і раніше, обігнав нас і вже встиг раз пірнути, поки ми допливли і вилізли на капітанський місток.

Зима з її вітрами, кригою і сильними штормами у лютому ще більше розвалила судно, позлітали останні поручні, турелі, дах нактоуза. Тільки висохлий послід чайок добре пережив зиму, і його стало ще більше. Мальке нічого не притягнув за собою нагору і не відповів на жодне з наших питань. Вже аж пізнього пообіддя, після того як він встиг сплавати десять чи дванадцять разів, а ми готувалися до зворотного запливу, він раптом зникнув, не виплив на поверхню, і ми розгубилися.

Коли я тепер кажу — п'ять хвилин запізнення, це ні про що не говорить, але ті п'ять хвилин тривали роки, ми голосно ковтали слину, аж поки наші язики не стали товстими і шорсткими, а горлянки зовсім попересихали, ми пірнули один за одним у баржу: у носовому відділенні порожньо, сама салака. Слідом за Готтеном Зоннтаґом я вперше наважився заплисти за водонепроникну перегородку, не дуже уважно оглянув колишню офіцерську кают-компанію, змушений був піднятися, бо мало не луснув, потім знову опустився під воду і ще двічі минув перегородку, і так пропірнав близько півгодини. Семеро чи шестеро з нас уже лежали, безсилі, на капітанському містку. Чайки літали довкола все вужчими колами, мабуть, щось запідозрили. На щастя, з нами не було ніяких восьмикласників. Усі мовчали або ж говорили навперебій. Чайки розліталися в різні боки, а потім знову поверталися. Ми думали, що тепер скажемо тренеру з плавання, матері Мальке, його тітці, вчителеві Клозе, бо у школі нам точно влаштують допит. Мені збиралися доручити візит на Остерцайлє, бо я жив найближче з усіх від Мальке. Шиллінґ мав би відповідати за всіх перед тренером із плавання і в школі.

— Якщо його не знайдуть, ми припливемо сюди з вінком і влаштуємо поминки.

— Скинемося. Кожен дасть мінімум по п'ятдесят пфенігів.

— Ми викинемо його звідси за борт або втопимо у носовій частині.

— Співати теж будемо, — сказав Купка; але після цих слів почувся приглушений регіт, який не міг походити ні від кого з нас: сміялися під капітанським містком. І поки ми збараніло дивилися одне на одного і чекали — раптом сміх повториться, він почувся ще раз, і тепер уже зовсім не приглушений. Мокра, без проділу, голова Мальке з'явилася з люка, він дихав навіть не дуже важко, почухував спину та свіжопопечені плечі і сказав, іронічно по-сміюючись:

— Ну що, ви вже склали поминальні промови і викреслили мене зі списків?

Перед тим як ми попливли назад, довелося ще заспокоювати Вінтера, у якого почалася істерика, а Мальке ще раз пірнув під воду і повернувся назад через п'ятнадцять хвилин у новісіньких, зовсім не пошкоджених радіонавушниках. Мальке знайшов усередині корабля доступ до колишньої радіорубки трала, яка залишилася над водою. Він запевняв, що в цьому приміщенні підлога суха-сухісінька, тільки трохи волога. А після тривалих розпитувань таки зізнався, що знайшов цю кабіну, коли витягував з-під води восьмикласника.

— Я все знову прикрив, ніхто не знайде. Хоча це було й непросто. Ця буда моя, щоб ви знали. Там так нічого, можна заховатися, коли що. Та і техніки там ще ціла купа, передавачі і всяке таке. Треба відремонтувати, має ще працювати.

Але Мальке так і не вдалося нічого відремонтувати. Він навіть не намагався. Та якщо він і клепав там щось собі потай внизу, то нічого з цього не вийшло. Хоча він розумівся на радіотехніці і навіть на моделебудівництві, у його планах ніколи не було робити це своїм фахом. А крім того, поліція чи військові радисти обов'язково засікли б Мальке, якби він раптом вийшов у ефір.

Він займався здебільшого тим, що витягував усілякі технічні штучки з кабіни і роздаровував їх Купці, Ешу і восьмикласникам, тільки навушники протрималися у нього довше, десь тиждень він носив їх на голові, але потім викинув у море, бо вирішив повністю переобладнати радіорубку.

Він вивіз туди книги, вже не пам'ятаю, які саме, здається, серед них були — «Цусіма», роман про битву на морі, один чи два томи Двінґера і якась релігійна література — усе це він замотав у дві старі ковдри і зашив у поліетилен, замазавши шви чи то смолою, чи то дьогтем, а можливо, і воском, поклав усе це на пліт, виготовлений із кількох дощечок, і з нашою допомогою доправив до баржі. Він розповідав, що йому вдалося доправити книги і покривала до кабіни майже сухими. Наступний транспорт складався з воскових свічок, спиртівки, пального і алюмінієвої посудини, чаю, вівсянки і сушених овочів. Часто він застрягав у своїй буді на годину і більше і не відповідав, коли ми намагалися змусити його вийти криками та стуками. Ясно, що ми ним захоплювалися. Але Мальке не звертав на це уваги, говорив усе менше і не дозволяв допомагати собі навіть під час транспортування речей. А коли він на наших очах згорнув у рулон репродукцію Сікстинської Мадонни, яку я бачив на стіні його кімнати на Остерцайлє, запхнув картину в шматок залізного карниза, замастив кінці уламка карниза пластиліном, а потім переправив Мадонну спершу до баржі, а потім у свою кабіну, тоді я зрозумів, для кого він так старається і перетворює кабіну на кімнату.

Здається, репродукції не вдалося цілком уникнути пошкоджень під час транспортування, — або ж папір не витримав пізнішого зберігання у вологому приміщенні, стіни і стеля якого, мабуть, протікали і не отримували достатньо свіжого повітря, бо у радіорубці не було ні власного ілюмінатора, ні доступу до вентиляційних люків, хоча останні і так були затоплені. У кожному разі вже через кілька днів після того, як Мальке переправив репродукцію до своєї кабіни, він уже знову понавішував собі щось на шию перед запливом, і це була не викрутка, а бронзова медаль із пласким рельєфом так званої Чорної Мадонни із Ченстохови, — на медальйоні була дірка для шнурочка, і тепер Пречиста теліпалася трохи нижче ключиць Мальке на чорній шнурівці. Ми вже багатозначно підняли брови догори, бо думали, що Мальке от-от знову почне свої релігійні теревені, але тут він раптом зник у носовій частині, ми навіть не встигли повилазити на капітанський місток і трохи обсохнути, і з'явився через п'ятнадцять хвилин, але вже без шнурка і медальйона, він сів за нактоузом і виглядав цілком задоволеним собою.

Він насвистував. Я вперше чув, як Мальке свистить. Хоча він це робив, ясна річ, не вперше. Але я тільки в той момент звернув увагу, що саме він насвистує, а він уперше склав при цьому губи трубочкою. Тільки я, єдиний, крім нього, католик на баржі, упізнав мелодії, які він насвистував: це були гімни на честь Діви Марії, один за одним, потім він спустився до поручнів, зсунув ноги за борт і в підкреслено доброму настрої почав вибивати такт ногами на дерев'яній обшивці, а далі, вже тихіше, але без зупинок, проспівав усю святкову молитву Трійці «Veni, Sancte Spiritus», [2] а потім, як я і сподівався, — молитву, яку читають у п'ятницю напередодні Вербної неділі. Усі десять строф, починаючи від «Stabat Mater dolorosa» [3] до «Paradisi gloria» [4] і «Amen», одну за одною. Я, колишній старанний церковний служка, який, щоправда, останнім часом усе рідше з'являвся на служби отця Ґузевскі, ледь спромігся на те, щоб пригадати собі початок кожної строфи.