Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин (бесплатные версии книг TXT) 📗
— У мене тут ще трохи є.
— Дякую, — пробурмотіла Саманта й налила собі повне горнятко, уникаючи його погляду.
— Я відправив Лексі до батьків, — повідомив Майлз. — Нам треба поговорити.
Саманта сіла за стіл.
— То давай, — буркнула вона.
— Давай… це все, що ти можеш сказати?
— Це ж ти хочеш говорити.
— Учора, — мовив Майлз, — на дні народження батька, я пішов тебе шукати і побачив, як ти лизалася з шістнадцятирічним…
— Ага, з шістнадцятирічним, — урвала його Саманта. — Все законно. Хоч щось добре.
Він обурено глянув на неї.
— Гадаєш, це смішно? А якби ти мене побачила в такому стані, що я б навіть не усвідомлював…
— Я усвідомлювала, — огризнулася Саманта.
Вона відмовлялася бути такою, як Шерлі, що приховує всі грішки під мереживною серветкою ґречних побрехеньок.
Вона хотіла бути відвертою, хотіла пробитися крізь той панцир самовдоволення, під яким уже не впізнавала юнака, в якого колись закохалася.
— Ти усвідомлювала… що?
Він так явно чекав від неї вибачень і каяття, що вона ледве не розреготалася йому в очі.
— Я усвідомлювала, що цілую його, — відповіла вона.
Він подивився на неї, і весь її кураж як рукою зняло, бо вона здогадалася, що він тепер скаже.
— А якби туди зайшла Лексі?
На це в Саманти відповіді не було. Від думки про те, що Лексі могла все побачити, їй захотілося втекти якомога далі й ніколи вже не повертатися… а раптом хлопець їй усе розповів? Вони колись ходили до однієї школи. Саманта зовсім забула, що таке Пеґфорд…
— Яка оса тебе вкусила? — спитав Майлз.
— Я… нещаслива, — відповіла Саманта.
— Чому? — здивувався Майлз, але тоді швидко додав: — Через крамницю? Так?
— І через неї також, — сказала Саманта. — Я взагалі ненавиджу Пеґфорд. Ненавиджу жити поблизу твоїх батьків. А інколи,— поволі вимовила вона, — ненавиджу прокидатися біля тебе.
Вона гадала, що це його розсердить, але натомість він стиха прошепотів:
— Хочеш сказати, що більше мене не любиш?
— Не знаю, — відказала Саманта.
У сорочці з відкритим коміром він здавався худішим. Уперше за довгий час їй здалося, що в цьому старіючому тілі навпроти неї вона впізнала когось знайомого і вразливого. «І він ще й досі мене хоче», — здивовано подумала Саманта, згадавши пом’яте обличчя, яке дивилося на неї з дзеркала.
— Але тієї ночі, — додала вона, — коли помер Баррі Фербразер, я раділа, що ти живий. Мені тоді наснилося, ніби ти помер, я прокинулась і була щаслива почути твоє дихання.
— І це… це все, що ти хочеш мені сказати? Ти рада, що я ще не помер?
Вона помилялася, Майлз таки не на жарт розсердився. Він був просто шокований.
— Це все, що ти хочеш мені сказати? Ти напиваєшся в дупу на ювілеї мого батька…
— А було б краще, якби це сталося деінде?! — крикнула вона, розпалюючись від його гніву. — Це що — кінець світу, що я тебе опустила перед мамусею і татусем?
— Ти цілувалася з шістнадцятирічним хлопцем…
— А може, це тільки початок! — викрикнула Саманта, а тоді зірвалася на ноги і так жбурнула горнятко в раковину, що аж відбила вушко. — До тебе ще не дійшло, Майлзе? З мене вже досить! Я ненавиджу це довбане життя і твоїх довбаних батьків…
— …але нічого не маєш проти, щоб вони платили за навчання дівчат…
— ..я не можу дивитися, як ти перетворюєшся на свого батька…
— …повна фігня, тобі просто не подобається, що я щасливий, а ти — ні…
— …бо моєму любому чоловікові абсолютно пофіг, що я відчуваю…
— …тут стільки всього можна робити, але ти сидиш вдома і себе накручуєш…
— …я більше не сидітиму вдома, Майлзе…
— …не збираюсь вибачатися, що я працюю для громади…
— …як я й казала… ти й нігтя його не вартий!
— Що?! — вигукнув він і так рвучко зірвався на ноги, що аж перекинув стільця.
Саманта кинулася до кухонних дверей.
— Те, що почув, — огризнулася вона. — В моєму листі було ясно сказано: ти й нігтя Фербразера не вартий. Баррі був щирим чоловіком.
— У твоєму листі?
— Так, — захекано відрізала вона, беручись за дверну ручку. — Це я його надіслала. Забагато випила того вечора, поки ти триндів по телефону з мамусею. І ще, якщо хочеш знати, — додала вона, відчиняючи двері, — я за тебе не голосувала.
Вираз його обличчя занепокоїв її. У коридорі вона взула клоґи — перше-ліпше взуття, що трапилося їй під ногами, — і вибігла за двері, щоб він не встиг її зупинити.
IX
Поїздка до Пеґфорда нагадала Кристал її дитинство. Цим шляхом вона щодня їздила автобусом до школи Святого Томаса. Знала, коли на видноколі має з’явитися монастир, і показала його Роббі.
— Бачиш там замок великий, розвалений?
Роббі був голодний, але подорож на автобусі трохи його відволікала. Кристал міцно тримала братика за руку. Вона пообіцяла нагодувати його, коли вони приїдуть, хоч поки що не знала, де дістати їжу. Може, пощастить позичити в Жирка хоч на пачку чипсів, не кажучи вже про зворотний квиток на автобус.
— Я тут ходила до школи, — розповідала Кристал Роббі, доки він водив пальцями по брудних вікнах, вимальовуючи дивні узори. — І ти тут до школи підеш.
Коли вона завагітніє, то їй, звичайно, теж дадуть якусь хатинку на Полях. Там такі занедбані халупи, що їх і так ніхто не хоче купувати. Але Кристал бачила в цьому позитив, бо халупки хоч і ветхі, проте Роббі з її дитинкою житимуть у мікрорайоні, до якого належить і школа Святого Томаса. У всякому разі батьки Жирка точно виділять їй достатню суму на пральну машину, коли дізнаються, що в них є онук чи онучка. Можливо, в них навіть телевізор буде.
Автобус котився схилом до Пеґфорда, і Кристал встигла помилуватися, як збоку від схилу виблискує річка. Коли вона приєдналася до веслувальної команди, то була трохи розчарована, що вони тренуватимуться не на річці Орр, а в тому старому брудному каналі в Ярвілі.
— Ну все, приїхали, — сказала вона Роббі, коли автобус повільно в’їхав на заквітчаний Майдан.
Призначаючи зустріч, Жирко не подумав, що «Чорна гармата» розташована якраз навпроти крамнички «Моллісон і Лоу» і кав’ярні «Мідний чайник». До полудня, коли по неділях відчинялася кав’ярня, було ще більше години, але Жирко не знав, коли Ендрю приїжджає на роботу. Цього ранку він не мав жодного бажання бачити свого давнього друга, а тому до прибуття автобуса заховався за пабом.
З автобуса зійшла Кристал з якимось малим замурзаним хлоп’ям.
Ошелешений Жирко рушив до них.
— Це мій брат, — доволі агресивно повідомила Кристал, зауваживши здивовану гримасу Жирка.
Жирко вже вкотре пересвідчувався, яким суворим і некомфортним буває справжнє життя. Його заінтригувала ідея зробити Кристал вагітною (щоб показати Каббі, на що здатен — мимохідь, без особливих зусиль — справжній чоловік), але його збив з пантелику цей хлопчик, що вчепився за руку й ногу сестри.
Жирко вже й пожалів, що погодився на цю зустріч. Кристал, хай і несвідомо, але виставляла його на посміховисько. Краще вже було знову перетнутися в її смердючій убогій халупі, аніж тут, на Майдані.
— Маєш якісь бабулі? — відразу спитала Кристал.
— Шо-шо? — не зрозумів Жирко. Від неспання він думав украй повільно. Зараз він уже не міг згадати, з якого дива йому забаглося не спати цілу ніч; язик аж пощипувало від кількості викурених цигарок.
— Гроші, — уточнила Кристал. — Малий голодний, а я загубила п’ятірку. Потім віддам.
Жирко засунув руку в кишеню джинсів і намацав зім’яту банкноту. Чомусь йому не хотілося бути при грошах перед Кристал, тому він ще трохи понишпорив у кишені, аж поки знайшов там кілька дрібних монет.
Вони пішли до невеличкого кіоска неподалік від Майдану, і Жирко зачекав на вулиці, поки Кристал купувала для Роббі чипси і цукерки «Роло». Ніхто не зронив ані слова, навіть Роббі, який, здається, побоювався Жирка.
