Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
– Якісь тут усі непривітні! – сказав Ромашка, посміхаючись.
– І не кажи, друже.
Від воріт тяглася дорога, по якій ми й посунули далі. Повітря було сповнене запахом сосен і ще чимось заспокійливим і приємним. Ми вдихали довколишні пахощі й раділи, що вижили і йдемо, а не лежимо на старому операційному столі зі скальпелем у животі під дешевим наркозом, а то й без нього. Якийсь час ми йшли мовчки. Праворуч від нас був цей триклятий пансіонат, зліва височіли стрункі величні сосни. У лісі перегукувалися птахи, щось шурхотіло, шелестіло… Потім ми говорили про жінок. Усі чоловіки говорять про жінок. Зрештою, це краще, ніж говорити про поетів. Чи про живих, чи про мертвих.
До магазина ми дісталися швидко. Мабуть, тому, що поруч із нами не було дівчат. Мене це тішило. Жінка завжди затримує чоловіка, хоч і без неї хріново. Я часто думаю: і хто ото таке вигадав? Хто? От живеш ти собі сам-один. Насолоджуєшся життям. Ходиш по пабах з друзями, на футбол, у театр, у кіно. І раптом зустрічаєш її. Закохуєшся. І починається… Ви з’їжджаєтесь і живете разом. Вона й ти. У вас виникає купа всіляких проблем. Але ви все одно щасливі. Є проблеми – є життя. Та за якийсь час це життя починає напружувати. Вона йде на зустріч із подругами, а ти, власне, й не проти. «Хай іде, хоч трохи побуду сам», – думаєш собі. Випиваєш п’ять, а то й шість пляшок пива й витягуєшся на підлозі. Поки ти п’єш пиво, у твою голову починають лізти різні думки, закрадається якась недовіра: це ж вона з подругами пішла в кав’ярню, а вона ж вродлива, і там точно хтось із нею познайомиться… Вона залишить йому свій номер… Ти п’єш далі й починаєш себе заспокоювати: вона ж мене любить, тільки мене… Так, ця краля моя, моя навіки… І ось ця краля приходить додому близько першої ночі. Ти сидиш уже без пива, мовчки лягаєш спати. На ранок починаєш допит, і – «па»! Ось тобі перша сварка. За якийсь час історія повторюється. Потім усе повторюється знову, тільки навпаки. І якось зранку «па» – і ви розбігаєтеся в різні боки. Ти пиячиш тиждень, може, і більше. Або пиячиш доти, доки тобі не посміхнеться якась інша дівчина. Вона, твоя колишня, одразу після розриву стосунків іде й накуповує собі купу шмоток. Десь у місті ви зустрічаєтесь, обмінюєтеся поглядами й сумними посмішками. Усе було й наче не було. Була вона! Був ти! Були проблеми! Усе було! А залишилися тільки сумні посмішки на ваших обличчях. Хто це вигадав? Хто? І навіщо? Але це так, ліричний відступ.
Отож, ми з Ромашкою зайшли в магазин. Набрали питва, харчів і пішли. Трохи пройшли, і нам здалося, що випивки малувато. Повернулись і купили ще. Ідучи далі, ми згадали, що треба назбирати якогось каменюччя для багаття. Тоді ми звернули з дороги в ліс і невдовзі побачили недобудований чи то будинок, чи пансіонат, тож попрямували до нього. Там набрали цегли. Кожен по п’ять-шість штук. Нести було, звісно ж, не дуже легко, та й до наметів далеченько.
Ромашка завів розмову про футбол, я ж намагався змінити тему й поговорити про жінок. І мені це вдалося. Ну, люблю я жінок. Що тут удієш! На одній із галявин ми зробили привал і випили по пляшці. До дівчат ми прийшли з випивкою, харчами й цеглою. Чоловіки! Вони глянули на нас і розсміялися. Що ж їх так розвеселило? Я глянув на себе. Блін! Матня розстебнута. Відливав у лісі й не застебнув. Пика й одяг присипані білим і червоним пилом із цегли – і в Ромашки, і в мене. Та ще й алкоголем від нас несе. Як же тут не сміятись?
Тим часом сонце вже сідало за обрій. Ми знов пішли до річки. Я подарував Марії лілію. Вона подарувала мені поцілунок. Він був ніжний, наче дотик ранкових променів сонця. Її вуста були прохолодні й мокрі. Вона вся аж пашіла. Її волосся горіло на тлі блакитно-рожевого неба. Я обійняв її, палко поцілував і чомусь згадав наш перший цілунок. Я був тоді надто сентиментальним. Бо любив. І люблю.
Накупавшися, ми пішли шукати дрова. І чому ми не зробили це вдень? Доки я збирав гілляччя, поколовши собі руки, ноги й навіть пику, Ромашка без усяких пригод натягав дров, яких мало вистачити на все життя. Ми випили. Він знову пішов шукати дрова. Я ковтнув кави й подався за ним. Надворі вже стемніло, тож я вирішив, що залишати його наодинці не можна. Я був у цьому переконаний. Ми швидко повернулись: я ніс кілька невеликих гілочок, а він – цілий оберемок товстого гілляччя. Побачивши нас, дівчата знову засміялися. На цей раз, напевно, тільки з мене. Та я не образився, сказав, що все тримав під контролем і що без контролю нічого не може бути. Я знову випив, і ми всілися довкола багаття. Сиділи й говорили про вічне.
Час спливав. Дров ставало все менше. Ми говорили, сміялись, їли й пили, але більше таки сміялись. А вогонь усе їв і їв гілляччя. Полум’я почало поволі згасати. Нас огортала темрява. Холод пробирався під кофти й пощипував тіло. Годинник показував початок четвертої. Наші ковдри лежали на землі. Їх укрила ранкова роса, і вони відсиріли.
Потім ми повлягалися спати. Я заснув просто неба. Між мною і землею – каремат, між мною і небом повітря, чисте повітря з лісовими духами й таємницями. Я думав про кількість померлих тварин у цих місцях, про їхнє життя, про їхню смерть. Про вплив людини на природу, про Марію, яка вже спала, про любов, про секс і свободу.
Ромашка спав неподалік і теж був схожий на бутерброд: земля – каремат – він – повітря – небо. Власне кажучи, небо починається просто з землі. Ми щодня ходимо по землі, перебуваючи на небі, й самі того не усвідомлюємо. Можна сказати, ми – частинки неба. Принаймні дехто.
Прокинувсь я від холоду. Уночі я сповз із каремату й спав просто на траві. Якби ви знали, як класно прокидатися, відчуваючи на обличчі ніжні дотики трави. Усі, крім Альони, уже повставали й тинялися туди-сюди без діла. Як на мене, краще б поспали. Вода накочувалася на берег невеличкими хвильками так, неначе віталась із нами. Я посміхнувся.
Ми провели біля річки цілісінький день, а під вечір зібрали речі й попрямували до електрички. Назад ми дісталися значно швидше, навіть попри те, що дівчата були з нами. В електричці я знову… Як ви думаєте, що я робив? Так-так, я спав. Марія, як завжди (ви вже вгадали?), читала книгу. Потім вона спала, а я втикав у вікно. Альона вовтузилася на своєму квадратному метрі на сидінні. Валя майже весь час дрімала. Ромашка говорив із усіма нами, поки ми не спали. До речі, він дуже добрий. Але, як я вже казав, надто нервовий. Вибухонебезпечний. Його краще не чіпати.
8
Я знову повернувся на свою роботу. Літо було в розпалі – сонячно, тепло. Дивитися крізь вікна офісу на чудову погоду й на жінок у коротких спідницях було просто нестерпно. У такі хвилини я неодмінно згадував свою Вишеньку – її ніжки мені дуже подобались. Я їв морозиво, пив каву з Арменом і грав з ним у Boxhead. Так минало літо. Дім – робота – дім. Зайоби на роботі, незважаючи на відсутність самої роботи, були весь час. Це добряче напружувало. Керівництво вигадувало казна-що, аби нас хоч чимось зайняти, аби ми тільки не вештались офісом без діла. Дійшло до того, що ми наводили порядок у кімнатах з обладнанням, тобто перетворювалися на прибиральників. А тих кімнат, скажу я вам, було чимало. Кава, морозиво й Boxhead тоді «відпочивали», а ми брались за віник, лопатку й ганчірку. Отак і минало літо.
Наближалася моя відпустка. Ми з Марією вирішили не планувати, як будемо її проводити. Зберігали інтригу. Хоч точно знали, куди поїдемо – у Штормове. Це база відпочинку біля Євпаторії. Там Марія провела багато літнього часу в дитинстві. Штормове славиться своїми дельфінаріями. Я ніколи не бачив дельфінів на свободі, тому хотів поїхати туди більше за неї. Квитки вже в кишенях, і хвилюватися не було чого. Власне, я й забув, коли те робив, тобто хвилювався.
В останній робочий день, перед моєю відпусткою, ми з Арменом посіли в Boxhead четверте місце у світі. Нашу команду ми назвали іменем нашого керівника, щоб нас не спалили в разі чого, крім того, і його прославили на весь світ. Подумати тільки – четверте місце у світі!
