Полювання в гельсінкі (СИ) - Карпа Ирена (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
Форс-мажор: 1. Якщо бракуватиме модельок, і на подіум доведеться виходити Іпезі Капна (Капні?), спонсор зобовязується ґарантувати присутність психолога. Психолог повинен пояснити Іпезі, що «Дєнєг за це не буде», так як організатором (одним із двох) являється Іпега Капа. (Та ж сама Іпега Капна, № паспорта СС 237884). 2. Якщо раптом у зависокої й захудої дівчини виявиться зависокий рівень інтелекту й завищена самооцінка, її прохання щодо участі в показі може бути розглянуте апеляційною комісією, що знаходиться за адресою вул. Пискувата, 22, (Поліклініка №8, Кабінет боротьби з підлітковим парадонтозом та булімічним ботулізмом).
Поради: Музика повинна гармоніювати з постановковими жестами модельок (викиданням окремих пальців рук, плювками, істеричним наглим сміхом і зумисним шпортанням на подіумі). Пропонуємо музику гуртів « Sonic Youth», «Фактично Самі» та проекту «Гроші»).
А ще на пораду мого приятеля, коханого сина голови однієї поважної політичної організації, можна збити бабло з цієї організації, написавши гіперактуального трактату на тему:
«Літера «Ґ»
і
входження України до Євроспільноти»
If one cannot have what one loves, one must love what one has*. Так казав Вілсон. Не думаю, що це вже геть-чисто по-лузерськи, нє. Але чого ж у мене серденько і мліє, і болить, що я не шугнув із оперної гальорки на голови партеру? Ген аж понад оркестровою ямою, над освітленими партитурами, під недограну увертюру...
Ага, і впав би-с, як міх із гівном, не встигши і перднути в бік оркестрової ями...
Істина, друже. Але ж сам знаєш, як воно: «Si tu ne maimes pas, je taime, si je taime, regarde-toi!»
Щось тебе, старенький, геть не ті проблеми харять.
Та пішов ти...
Я не про твої карєрно-мазохістичні запари. Ти ж знаєш, про ЩО я.
Не треба так акцентувати слово «Що». Це приспане питання. І некрасиво це... А за два тижні я до Львова поїду, оперу «Мойсей» слухати.
Або до Хмельницька, шмутки «Найк» купувати...
Слухай, досить вже мене підйобувати, не видиш, неньові кєшко?
Лягай вже спати, батьку-тарасе, чекаю ж на тебе.
Сам лягай, мені ще уроків до фіґа... Ех, непотріб я дірявий...
І я теж. Ми два непотреби діряві. Давай спати будемо.
Нє, ти почитай іще.
Ага, Віан кльова шняга, але що ти там мені обіцяв, як запізнився? Міньєт і півника на палочці?
И...
Ага, от тепер уже «И»! Впєрьод!
Слухай, відколошкайся від мене десь хоч на півгодини, бо ше зара твої мамі позвоню, скажу, шо ти з хлопчиками спиш.
Ом.
Га?
*Якщо чувак не годен мати то, що любить, мусить любити то, що має (англ.)
Хлопчик ОМ. Однина єдинна.
Запахло Віаном...
Ага бля, осінню в Пекіні.
Чуєш, як шумить хард диск?
Ну?
Там музика. І голос. «Не стрррашшшно...» співають.
Голоси в голові перша ознака шизофренії. Хоча на неї хворі всі, якщо вірити описові проявів. Хоч книжечку цікаву почитати? Медицинську, наукову.
Нє вже, мерсіба, луччє ви к нам...
Раптом помічаю, що він уже із добру хвилю спить. Ну той, із ким я нібито говорив. Упс?
25.10.02.
Написано тобою з Африки:
Фінською, лексичні значення слів невідомі. Морфологія вражає. Синтаксис як такий відсутній.
Мною, з Києва:
Англійською, і коням зрозумілою: «Знаєш, я ще не зовсім пересікаю лінґвістичні кордони до тебе... Були колись слова, що я знав їх фінською, та вони, боюся, втомили тебе. Приймай поцілунки піску і забудь про води поцілунки.
Vesihiisi.
По тому було щось ще від твого брата, запропонував приїхати на пиво до Берліну чи на рибалку у Вестервік, Швеція.
Rakastansinua. Добре, що ти цього вже не почуєш. Я просто ходжу на фінське кіно.
Дежавю? Акі Каурісмякі.
Моя дівчина (коханка? подружка?) Саша сьогодні відмовилася вийти заміж. За чувака з Канади. Перспективного такого, економіста. От блядь, яка халепа... Сказала мені це і подивилася так в очі. Я, дебіл, іще спитав, чого вона відмовилась. Промовчала. Ну так, я ж НІЧОГО їй не обіцяв. А потім, коли я овочево лежав на ліжку горілиць, вона спитала, чи не за тобою я сумую. Ні, я просто думав, що вже ніколи не скажу тобі ракастансінуа чи чогось іще довшого а тільки так терве що українською здоров. І букви «Ю» замість крапок. Яка потворність. Схоже на обірвані крильця мух у жирному тістечку.
Її мати мене ненавидить. Ненавидить.
30.10.02. День приїзду Перкалаби.
Хочеться раптом до мами. Своєї. Дивне бажання. Не траплялося із дитсадка.
Українці!
Браття і сестри!
Далі маніфест на захист органцізації «Самостійна Україна», пропозиція дати пизди КПУ, бо вони мудаки і все таке. Маніфест надрукований на рожевім папірці, знайдено його на підлозі в туалеті. Певно, був закладкою до книжки. До Хвильового російською мовою. Іншого примірника в нашій бібліотеці Національного Лінґвістичного університету не знайшлось. Ну що ж, хоча б опалення увімкнули нам, селянам кріпосним. Бо мерзли на курчу маму, сидячи у пальтах в авдиторіях, і розмовляли про постструктуралістські підходи й ґлобальні методи навчання когось чомусь. І, звісно ж, як у соцреалістичних байках фабричного пошиву, пан ректор сиділи в своєму бюро з супермодним кондиціонером і кофєм в пастєль. Хоча, щодо останнього не впевнена. Та й узагалі, який із мене в біса, співець пригноблених народів?
В мене от хробак у голові поселився. Став собі так вертикальненько, покручується час від часу туди-сюди. Садюга-хробак. Він як цвях, забитий у мене згори. Скам порадив закривати очі, щоби не давати хробакові світла. Я заливаю хробачину кавою.
Сиджу і ходжу з голим торсом. Це зручно мені як чоловікові. Нє, сенс не в тому, що я іґнорую свою стать де там, сьогодні мої груди зявилися в черговому журналі, вони тепер далеко популярніші за мою музику. Ні, промоушн справа свята (так я себе, принаймні, силкуюся переконати). Просто коли ми ходимо із хлопцями у гори, мій торс почуває себе нічим не гіршим, він так само пітніє, і так само прагне сонця. Коротше, перші пять-десять хвилин хлопці бентежаться, а відтак їм стає зовсім байдуже, ми всі істоти андроґінні.
В мене бумеранг на шиї. Подарував один милий закоханий (ось уже пять років скоро, як, на жаль, закоханий) хлопчик. Типу, все тобі, суко, повернеться. Якась лавина кохання на мене звалилася. Жінки, чоловіки, асфальт і червоні стіни Червоного корпусу, і червона фарба, розхляпана на асфальт із тих червоних стін. Стягнуте назад обличчя і ненависть до літератури. Якого дідька то мій фах? Я ж тупа, як діравий валянок, я ж не петраю у жодній методології, і взагалі не вважаю себе гідною когось критикувати. Тут би із собою розібратися. Дограв Нік Кейв. Спливає недодане інтервю журналу «Афіша». Розкрутка, мать її. Ну ЯК я маю відповідати на питання про свєцкіє раути, якщо я була і лишаюся кончєною марґіналкою? Просто те, що раніше називали яремчанським бичєством, тепер називають київською панкухою...
31.10.02. Гелловін, одним словом.
Нє-а, я не аналітик.
А мозок мій шльондра із зашмарканим боа. Він уже навіть не здатен відповісти на питання «А що тобі самому подобається?» Шльондра, яку розшарпали на всі боки геть усі, хто йшов мимо, її жорстоко і болюче вигравали куди лиш могли, змагаючись у новизні збоченства, вона вже не здатна до жодних розрізнень. Хто їй подобається? З ким було добре? Шльондра хоче тихо здохнути, бо іншого, здається їй, немає. А у мого мозку, в принципі, надія є: Бирчик, колєґа Бирчик працює в станіславській психлікарні.
Купи гівна, а попри те
Я ВІРЮ В БОГА.
І Бог вірить в мене. Я знаю.
У ванній Сашко шкребе собі обличчя. Певно, голиться, щоб позбирати усі свої риски трагічності. Лишенько, що ж із нього тоді лишиться? Він же ввесь із тих рисок, перемальовує їх із постелі на стіну, відтак на кахлі ванної, потім відбиває їх у дзеркалі брунатного лінолеуму, ковзає розкиданими по підлозі книжками, руки губляться поміж жадних сторінок, ледь встигає донести ті риски до кухні, щоб нарешті їх втопити в чаї. Я люблю Сашкові риски трагічності, він щодня чекає, коли я їх постираю нанівець в якомусь із своїх нападів дратівливості. Самогону. Так ми назвали самокритику, чи то пак, самодіставання.
