Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
— Приблизно так само говорив про «Дон-Кіхота» Льоня Шляхтич,— зрадів чомусь я.
— А хто такий Шляхтич? — спитала Пелагея Йванівна.
— А де Валерія? — набираючись сміливості, спитав і я, полишаючи запитання Пелагеї Йванівни без відповіді.
— Валерія? Ви хочете знати... Доволі нахабно з вашого боку ще й питати... Валерія ще ні від кого не втікала.
— Втікала?
— Так, так, у нас принципи... Але ви... Від вас... Вона втекла просто панічно. Такого ще ніколи не бувало... Наші принципи...
— Втекла?
— Я сказала, здається...
«Колобок, колобок, я тебе з'їм! Я від баби втік, я від діда втік і від тебе втечу...»
— Куди ж вона?
— Повинні знати... В це осоружне... я не можу вимовляти навіть цих слів... Плавання. Поринання... Амфібії... Земноводність... Фе! Жах!
Що ви знаєте про вічність? Існування й тривання безконечне? Але жаб'яче плем'я існує п'ятсот мільйонів років, хіба це вічність? Жаби — просто голі гади. Вони навіть не плазуни, які можуть вважатися вищими й розумнішими, бо вже осягли принцип кола і навчилися, отже, скручуватися в кільце, символізуючи мудрість бодай у зовнішній формі.
— Як це Валерія могла поїхати? Куди й чого? — закричав я.— Чому ви її не затримали? Ви ж — тьотя! Ви ж...
— Сядьте на літак, стрибніть з парашутом на берег моря, станьте коло берега, розставте руки й не підпускайте Валерії до води,— порадила не без зловтіхи Пелагея Йванівна.— Спробуйте не відпустити... І пришліть мені телеграму, як вам це вдалося... Буду вдячна... Бажаю...
Вона відчинила мені двері, я вискочив на сходи, забувши навіть поспитати, до якого ж моря поїхала Валерія,— до Чорного чи Білого?
А може, мене просто дурять?
А може, вона поїхала з Держикраєм? Яка дівчина може втриматися від спокуси промчати в несамовитій машині сотню, дві, три сотні кілометрів?
Я повернувся додому. Вітри нетерплячих підозр дули в мої паруси, я ввірвався в помешкання, мов дух помсти й руйнувань, а по коридору навшпиньках ходила Зізі і притискувала палець до намальованих губів: — Цс-с-с! Він працює!
Держикрай готував прекрасну доповідь для прекрасного симпозіуму, який мав десь відбутися невдовзі або ж колись.
— Вимажеш палець помадою,— підморгнув я до Зізі, готовий обійняти не тільки сестричку, а й мого перевченого прекрасного зятя.
Мене знов потягло до Скрипайки, на зелену траву, під берестки, в яких таємничо всихають верхівки. Я теж всихав.
Один день лежання на траві в Скрипайці не дав мені заспокоєння.
Мені мало було одного дня. Тиждень, місяць, рік, вічність! Я пішов до Держикрая офіційно, на роботі, не став зловживати родинними взаєминами.
— Мені потрібна відпустка. Одна чергова, одна — за власний рахунок. Два місяці.
— Без жартів,— суворо націлив на мене свої окуляри Держикрай.— Наш завод переживає напружені дні. Країна також. Хто може говорити про відпустку та ще на два місяці?
— Я не можу згадати, коли б дні не були напружені. Це завжди. З тою різницею, що нині такі дні переживаю ще я сам.
— Прекрасно. Це поможе тобі прекрасно попрацювати, щоб...
— Дати країні прекрасні труби,— договорив я за нього й поліз собі вниз.
Десять днів, які сколихнули Митька Череду! Десять днів невідомості, десять вечорів бігання до відомого вже панельного будинку, десять днів слухання одних і тих же слів Пелагеї Йванівни про принципи! А на десятий день я одержав листа! Видно, народжений був для того, щоб час від часу одержувати листи і щоразу дивовижніші.
Цього разу не сталося жодної помилки. На конверті стояло: «Діловий клуб», Дмитрові Череді». Тепер Валерія не стане знизувати плечима при згадці про «Діловий клуб» і не кидатиме зневажливого «не знаю», коли вимовлятимуть при ній ім'я Дмитра Череди.
Вона сама написала мені листа! Вона!
«Митю! Так вийшло, що я мала їхати і опинилася аж в Судаку. Ми могли й не заїздити до Судака, але зробили це навмисне, бо шістсот років у Солдайї, як називався тоді цей порт, панували генуезці, а ми ще торік вирішили шукати затонулі генуезькі кораблі поблизу мису Меганом. А може, є захований потяг у людині — перш ніж спуститися в глибини моря, зійти на вершини гір. Гора ж, на якій колись генуезький консул Торселло вибудував фортецю над Солдайєю, така своєрідна і так вирізняється навіть серед гористого кримського пейзажу, що ніхто не може поминути її спокійно. Кожного вона вабить, кожному хочеться подертися на саму вершину, де ще збереглися руїни, потолочити спалені сонцем бур'яни, якими поросли схили гори, зазирнути в кам'яні башти фортеці, збудовані таким чином, що з боку фортеці вони відкриті, і виходить, що це й не башти, як ми звикли вважати, а мовби кам'яні щити. Там збереглися руїни церков, кажуть, що одна церква збудована ще візантійцями в п'ятому столітті, збереглися залишки двох турецьких башт, одна з яких зветься Катара-куле, тобто Башта прокляття, зате друга, на відміну від цієї похмурої, зветься Киз-куле, тобто Башта діви, що було приємно для мене і ще приємніше для наших хлопців, бо в нашій групі аквалангістів усі хлопці, єдина дівчина — ваша Валерія.
До речі, Митю, забула сказати вам, що герби генуезьких консулів Солдайї мали такий вигляд: кола з розцілованими голубами в них.
Тепер ми тягнемо своє причандалля на мис Меганом і будемо поринати там у море, поки знайдемо генуезький корабель.
Привітайте Пелагею Йванівну, бо писати ще одного листа — ліньки. А вас вітає Валерія».
Не знаю, чи хто-небудь одержував такі листи, але я — ніколи. Та ще коли відкинути припущення, що Валерія вирішила скласти для мене популярний путівник по Криму, то цей лист мав увійти в аннали світової історії, як один із найбільших документів довіри й щирості. Моя трагедія полягала, щоправда, в тому, що я нікому не міг показати листа Валерії, не міг ним похвалитися, навіть натякнути не міг нікому, що ось дівчина, яку я кохаю, надіслала мені першу вірчу грамоту. Колись у сповірниці можна було б узяти Зізі, але тепер вона перейшла в рабство до Держикрая. А з рабами я не хотів мати нічого спільного, бо народився вільний у вільній країні і підлягав тільки законам природи, з якими теж боровся скільки мав сили. Виходило так, що я не міг сказати про лист і Пелагеї Йванівні, ризикуючи не виконати прохання Валерії, бо тоді мав би розписатися у власному безсиллі й неспроможності похитнути тверді принципи, вигадані тітонькою на мою голову.
Очевидно, найпростіше було б — відповісти Валерії. Бо всі листи, окрім так званих відкритих, які публікуються в газетах,— це справа двох людей. Але куди писати? Я взяв конверт, написав: «Крим. Мис Меганом». Де той мис, що воно таке, не мав ніякісінького уявлення.
Не знаю, чи одержала Валерія моє послання, та вона, видно, вичула здаля, над чим сушить голову Митько Череда, бо послала мені зустрічний лист, який я одержав, щойно вкинувши в поштову скриньку свою цидулу.
«Митю! Майстер спорту аквалангіст-рятувальник Вітя Єгорченко загинув торік у підводних скелях, прокладаючи шлях до кратера підводного вулкана. Це сталося в такому місці, що туди не могли проникнути водолази в своєму спорядженні, гострі похмурі скелі зсунулися так щільно, що не пропускали навіть голих поринальників у самих масках, там десь був, мабуть, єдиний прохід, який Вітя загубив, проникнувши в кратер, а ми теж не могли знайти, і товариш наш загинув. Про цей випадок писали газети, і заголовки кореспонденцій починалися із слова «подвиг».
Вітя Єгорченко мріяв спуститися в таємничу Тускарору. Це в холодних морях, про які люди знають більше з легенд, аніж із описів мандрівників. Тепер про Тускарору мріятиме інший хлопець, і, може, колись справді спуститься в таємничі глибини, і, п'яніючи від щастя, повідомить нагору: «Я тут! Я в Тускарорі!» Можливо, цим хлопцем буде Вітин друг Федя Лиско, а може, ці ось хлопці, які готуються знову піти під воду в тіні похмурого Меганому, як почорнілий від часу корабель із загадковим гербом на кормі: в різьблених колах розціловані голуби.
А ввечері я слухала їхні пісні й шкодувала, що не знаю слів, та й взагалі не вмію співати, нічого не вмію, як один мій гарний знайомий із залізного міста над Дніпром. Здавалося, темний мис принишк, щоб краще прислухатися. Хлопці співали, і слова пісень були трішечки сумні, як повісті Гріна.
