Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
Але не треба аж таких катастрофічних настроїв. У квартирі Валерії грали електрогітари. Дві або три. Я навіть міг приблизно здогадатися, хто саме з учорашніх залицяльників грав. Отой з бородою, потім отой чорнявий, з візантійськими очима, ну ще блондин, а може, той руденький, що прийшов зі мною... Хоча для руденького можна було б відвести іншу роль. Скажімо, одягти його в тигрячу шкуру й пустити по малометражній квартирі в тигрячий модерний танок.
Електрогітари вмовкли. Мов одрізало. Тиша настала така, що мені стало боляче у вухах. Можна було дзвонити, моя рука піднялася до дзвінка, але в цей час за дверима Валерія попросила когось, щоб той прочитав свої вірші. Чутно було все так, ніби я сидів там серед них на дивані, заплітаючи їхні ноги й попиваючи каву, зварену Валерією. Аж тепер я зрозумів, для чого приберігав свого руденького! Він мав бути поетом! Може, він навіть син нашого заводського поета. І, може, пише зовсім-зовсім не так, як його тато. Щоб штрикати татові в очі своєю відмінністю. А потім у нього буде син, який теж писатиме зовсім-зовсім не так, щоб теж штрикати, і так без кінця. Як у того рибалки, що виловлює рибу, варить її, з'їдає, пливе в море, щоб знову зловити рибу, зварити й з'їсти, після чого знову...
Поет став читати вірші. Не про рибу, і не про наш завод, і не про труби, як його батько. Нащо нам труби? Нащо нам вугілля, нафта й інші корисні копалини? А нащо нам робота? Робота — не горобець, в ліс не полетить. Він читав з підвиванням, самовіддано й самозакохано. Про шум весен, про білі плечі зим, про осіннє листя й атоли на Тихому океані, про останній крик і мудрість дівочих очей і про співаючі стежки, розспівані стежки, по яких... Далі все ясно!
Я не вмів складати ні таких, ні якихось інших віршів. Не вмів грати на електрогітарі. Не вмів бренькати навіть на балалайці. Я нічого не вмів. У мене не було ніякісінького таланту. Досі я чомусь вважав, ніби значу щось у житті, а ось тут, коло дверей, слухаючи, як малометражна квартира роздирається від переповненості молодечою талановитістю, я збагнув свою абсолютну нездатність ні до чого. Ах, товаришу Книш, товаришу Книш, аби ж то виявили ви більше наполегливості, затягуючи Митька Череду до самодіяльності!
Я спустився вниз. Тихо зійшов униз по сходах, став у під'їзді, ще довго слухав електрогітаріаду. Типова жертва високого загального розвитку і цілковитої відсутності якихось обдаровань. Труби? Але ж не носитимеш повсюди з собою трубопрокатний стан! Практично кажучи, я нічим не відрізнявся від Чемериса, якого всі ми в душі вважали диваком. Непогано, коли чоловік уміє гнати трубу, але погано, коли він тільки й уміє, що гнати трубу.
Я вийшов на вулицю, мав би йти звідси світ за очі, переживаючи тяжко свою простакуватість і, може, нікчемність поряд з отими розвеселеними, розіскреними від обдаровань хлопчиками, але щось мене тут утримувало, якась сила не відпускала.
Я не міг відірватися од будинку — в ньому була Валерія.
Ну, так, я не відзначався талантами, не вмів ні грати, ні співати, ні складати вірші, ні виступати на сцені, як Держикраєві стрижені хлопчики. Радощів мало. Хвалитися нічим. Але хіба ж усе життя гратимеш на гітарі? Треба щось уміти робити і добре робити! ДОРО! Я згадав свій «Діловий клуб». Які таланти були в його мешканців? Таланти жити чесно, працювати, боротися з ворогом, бути мужніми,— все таке, що на сцену не винесеш. І головне: наші батьки нікому не докоряли, що він не вміє так вестися в житті, як вони. Їм теж, здається, ніхто не докоряв. Та й дивно було б слухати, якби гітарист став докоряти тому, хто робить хліб або метал. Іноді докоряють гітаристові або поетові, натякаючи на їхнє хлібоїдство, але то йде не від великого розуму. Отож виходить, що я теж маю свій талант, я не Кривцун, який не може похвалитися вмінням добре робити своє діло, мої здібності на державних мірах ставляться навіть вище за будь-які інші, то чому ж маю себе принижувати й упосліджувати?
Але Держикраєві хлопці вміли добре робити своє діло, а поза тим ще й відзначалися всілякими обдарованнями. А сам Держикрай? Як він зіграв того кумедного Шейха! Щоправда, трохи смішно було спостерігати нашого технократа в ролі затурканого Шейха, він був страшенно смішний. Але хіба ж не смішні всі шейхи взагалі? І коли розібратися, то Держикрай навіть машину водив талановито, як циркач абощо. А я тільки тримав у собі групу змішаних хижаків, яких не вмів як слід віддресирувати. Ото й усе.
Я ходив і ходив побіля будинку, страждав од своєї неповноцінності, а потім відганяв од себе цю думку, бо ж неповноцінність— мати всього поганого в людині: жорстокості, заздрощів, наклепництва, мстивості, забобонів, обмеженості, святенництва. А хіба в мені було щось подібне?
Діждався, поки вмовкло все в панельному будинку і на вулицю викотилася розвеселена юрба зальотників, очолювана самою Валерією.
Прощання було коротким і мовби аж сердитим. Помах руки Валерії — і всі розскочилися, мов бігуни із старту. Мені видалося, що Валерія сьогодні особливо немилосердна щодо своїх поклонників, я на мить подумав був, що це може пояснюватися моєю відсутністю, може, дівчина влаштувала весь отой концерт, щоб приголомшити мене, показати мені моє місце, а я не прийшов і не заліз на відведену мені поличку, і ось богиня гнівається й розганяє сповідників своєї віри жестом коротким і категоричним.
Але тут Валерія помітила мою довготелесу постать.
— Митю, це ви?
— Ну... припустимо...
Вона підбігла до мене.
— Чому ви тут?
— Ну...— я не знав, що казати.
Валерія простягла мені руку.
— Ви давно тут?
— Ну...
— Та що з вами, Митю? Чи, може? — вона відхилилася, щоб охопити поглядом усю мою довгов'язість і переконатися, що я не п'яний. Я поспішив її запевнити:
— Я не п'яний. І не пив зовсім. Не маю цієї благородної звички.
— Тоді що ж сталося?
— Ну... Я не міг примусити йти свої неслухняні ноги.
— Йти? Куди?
— Ну... В квартиру.
— Ви не насмілилися?
— Та ні... Не те... Я стояв під дверима... Недовго... Але якраз стільки, щоб переконатися у своїй цілковитій нездарності... Виявилося, що я нічого не вмію... Одкрилося мені там, під дверима...
— Нічого? Що це означає?
— Ну, нічого... Ні грати, ні складати вірші, ні...
Вона знову вхопилася за мою руку. Так ніби не я мав шукати в ній порятунку, а вона в мені.
— Митю, це ж прекрасно!
— Що?
— Те, що ви нічого не вмієте.
— Не бачу причин для захоплень.
— Але ж якби ви знали, як вони мені всі набридли!
— Хто? — я не вірив почутому.— Хто набрид?
— Усі! Це якесь всезагальне божевілля. Всі все вміють... Всі таланти... Всі генії. Ну, кожна дівчина хоче мати коло себе генія або таланта. Але коли всі довкола такі? Це вже нестерпно...
— Тоді я теж геній.
— Ви?
— Геній прокатки труб.
Валерія засміялася. Тихо й загадково.
— Це життя. Місце, де визначається сутність людини...
— Окрім того, я ще відчуваю в собі геніальність до кохання...
Вона швидко затулила мені рота долонею.
— Мовчіть! Не будьте таким, як усі... Це нестерпно... Давайте ліпше... Ви хочете пройти до Дніпра?
— А Пелагея Йванівна і принципи?
— Мені набридли карнавали. Набридли принципи. Це нагадує підводне плавання. Ні на кого спертися, ні за що вхопитися, все примарливе, все забарвлене в кольори нереальні, хоч іноді й прекрасні... Ви не уявляєте собі, що таке бути вродливою дівчиною, я знаю, що я вродлива...
— Із свого боку намагаюся уявити себе вродливою дівчиною,— сказав я, обережно вибираючи дорогу й підтримуючи Валерію в межах пристойної рівноваги. Ця дівчина з'явилася на світ для того, щоб дивувати без кінця бодай одного громадянина, званого Дмитром Чередою. Вона робила це досі вельми успішно, але перевершувала саму себе. Вона говорила в темряву, не дбаючи, слухають її чи ні, їй треба було виговоритися...
— Мені страшно. Я весь час у напруженні. Почуваю себе так, ніби не на своєму місці. Змагатися? Підкоритися? Твоя мета і прагнення чогось? В мені насіння всіх квітів і трав. Залежно від погоди одні розквітнуть, інші загинуть. Що вибрати? Мій батько, директор школи, викладає все життя хімію. Мене теж хочуть зробити хіміком. Два роки вже на хімію витрачено. Я знаю, що це втрачені два роки. Яке мені діло до їхньої хімії? У Пелагеї Йванівни і в моєї мами — принципи. А яке мені діло до їхніх принципів? Я хочу виробити свої власні. Може, й під воду я йду лише для того... Може, ховаюся... Не знаю... Ви розумний, Митю. Без поверховостей, без... Розум не має ніжності, зате він поєднується з темною пристрастю відданості чомусь одному...
