Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
Відкладемо вияснення цього випадку, а тим часом доведеться поговорити про питання родинно-династичні.
Батько вирізує з «Известий» невеличку нотатку, надруковану на останній сторінці. Помічено, що на останній сторінці завжди друкують щось несподівано цікаве.
— Хочеш глянути, Митю? — спитав батько.— Подивись. Дуже цікаво.
Я прочитав: «Родинній реліквії — 250 років. Той, хто входить у дім коваля сільгоспартілі «Дружба» Вороновського району Гродненської області Л. Ненартовича, звертає увагу на незвичайну річ— молот з написом: «1727 рік».
Господар дому пояснює:
— Два з половиною віки зберігається в нашій родині молот, переходячи з рук у руки — від діда до внука, від батька до сина.
Цікаво, що за всі 250 років ніхто з династії Ненартовичів не зрадив ковальської справи. Теперішньому власнику дорога родинна реліквія дісталася від його батька Болеслава Михайловича Ненартовича, який трудився біля ковальського горна рівно піввіку».
Я віддав батькові його вирізку для папки, на якій ми з Зізі вивели жартома напис «Зберігати вічно», і між іншим зауважив:
— Наша робітнича династія набагато молодша, налічує ще тільки піввіку, але сподіватимемося й ми на довготривалість. Тільки от що ти мені скажи, батьку. Чи не занадто прямолінійно говоримо ми іноді про династичні питання? Чи не застарілі наші захоплення династичними питаннями стосовно тих чи інших професій і чи не виходять вони часом з тих давніх, засуджених і відкинутих нашою революцією теорій, що люди народжуються з наперед визначеною долею: з золотом у тілі — володарями, з сріблом — воїнами, а з залізом і міддю — ремісниками й хліборобами?
Батько трохи подумав, він завжди любив подумати, перш ніж відповідати на несподівані запитання, він не звик ляпати язиком абищо, мав розум точний і слова теж добирав завжди ощадливо й точно.
— Бачиш, Митю, воно справді наче так і виходить. Бо коли пристати на думку, що всі повинні триматися своїх так званих династій і ніхто не має права вийти за межі родинних професій, тоді що ж? Тоді наше суспільство закостеніє в існуючих межах, вмруть у ньому всі здібності, вмре прагнення, зникнуть дерзання, а що ж тоді? Кінець, омертвіння, загибель? Може, журналісти справді перебирають міру. Ось хоч би з цим молотом. Адже справа не в молоті, а в тім, що ним викувано. Молот можна зберігати й тисячу років, йдеться не про зберігання. І не про те, щоб усі члени родини неодмінно трималися за той молот. Візьми нашу родину. Не всі ж стали трубопрокатниками. Практично тільки ти. Сестри пішли іншими шляхами, хоча Зізі теж близька до нашої професії. Та й знов же не в професії суть. Суть у тім, щоб не пропадало, не зникало вміння. Бо нічого на світі немає вищого, ніж людське вміння щось робити і робити добре, майстерно, досконало. Треба б вихваляти не просто династії, а династії талантів. Ось у московського слюсаря Антонова справжній талант, він уславився на весь Союз. Приходить у цех син Антонова, теж стає слюсарем. І теж слюсар талановитий. Оце династія! Такі й потрібні. Їх треба продовжувати, підтримувати, не давати вмирати. Ось і для прикладу, коли вмру я...
— Ти не вмреш, батьку...
— Не перебивай, я ще не збираюся вмирати, до слова прийшлося... Коли вмре гарний прокатник, чи сталевар, чи горновий, а на його місце ніхто не прийде: ні син, ні зять, ні сват, ні брат,— то що тоді? Не можна допустити до такого. Мабуть, важить ще й ощадливість у зусиллях в династичних питаннях. Бо легше людину навчити того, що вміє вже батько його, аніж брати чоловіка стороннього, який уперше стикається з тим чи іншим ділом. Коли б я керував державою чи там хоч міністерством якимсь, то я, може, ввів би якісь навіть пільги для продовжувачів династичних професій, щоб заохотити молодь. А ще звелів би переписати всі професії й пильнував би, щоб вони не зникали, бо людям усе потрібне. Сьогодні наче й немає потреби, а завтра, дивись, доведеться щось зробити, а робити нікому. Вмер останній лудильник, скажімо, в місті, немає чоловіка, який збудує човна. Колись у нашому місті, може, найпоширенішою професією були бондарі та човнороби, а знайди сьогодні хоч одного! Купують дюральки в спорттоварах, торохтять моторчиками по Дніпру, а колись тут і довбаночки плавали, і шестивесельні човни, і дуби. Ну, відійшло це, хай. Але ж не можна все звести до дюральки, привезеної аж із Казані. І дорога, і не завжди її купиш...
Так з питань династичних ми з батьком непомітно перейшли до справ човнобудування.
Пенсіонери — люди небезпечні своїми захопленнями. Тут вони можуть зрівнятися тільки з закоханими. В цій галузі я ще не можу похвалитися досвідом, але добре пам'ятаю Євгена, і мені досить для порівняння.
Ну, то будь ласка. Батько знайшов у журналі, в розділі «Зроби сам» проект моторного човна для невеликої родини. Ах, який то був човен! Міцний, легкий, прекрасний у кожній своїй лінії, зручний, затишний, справжній плавучий дім, у якому можна прожити ціле літо на річці чи на озері. В журналі було понаписувано про човен стільки, що вистачило б на цілий океанський лайнер, там було написано все, редакція забула тільки повідомити одну дрібничку: де взяти матеріали для будування. Ну, а такий непрактичний чоловік, як майстер Череда, мав відомості щодо джерел доставання матеріалів ще скупіші, ніж всезнаюча редакція.
Коли батько спробував був зацікавити мене своєю човновою мрією, я заявив, що з проблемою доставання ніколи не стикався, бо виховувався в дусі поваги до запровадженої нашою рідною державою системи розподілу матеріальних цінностей. Тоді я вирішив, що батько відкине свою ідею щодо човна, забуде про неї, але жорстоко помилився. Бо щоразу при нагоді батько навертав розмову на човен, сьогодні звів усі династичні проблеми до човнобудування, а потім зненацька повідомив, що завтра приїздить Зізі.
Сестри не було в нас з того часу, як Аля прийшла до Шляхтича. Зізі, мабуть, не хотіла з'являтися в місті, де її любові, хоч . і приховуваній од усіх, було завдано такого несподіваного удару, ми розуміли її стан, терпляче ждали, поки загоїться її сердечна рана, хоч навряд чи гояться такі рани.
І ось вона приїздить, та ще й заздалегідь повідомляє про це, чого не робила ніколи, падаючи нам як сніг на голову.
— Наймати духовий оркестр? — поспитав я жартома.— Але ж куди його виводити: на вокзал, чи до пристані, чи в аеропорт? Сама їде?
— Я запросив її,— сказав батько.
— Ти? Навіщо?
— Ну, дочка ж вона, чи хто? Хочемо з мамою побачити її, та й про човен...
— Про човен? Ти знов із своїм човном? І до чого тут Зізі?
— Вона в нас усе може, згадай, що й вам помогла, коли у вас нічого не виходило...
— Ти вважаєш, що це Зізі помогла? По-моєму, вона тільки заважала! Але хай приїздить!
Зізі приїхала не сама. Не була б вона Зізі, коли б вирушила в таку дальню путь самотою. Привіз її в новенькій, хоч і добряче запацьореній «Волзі» якийсь чваньковитий технократ, у білій сорочці, з яскравим закордонним галстуком і пострижений наголо так, наче йому давали п'ятнадцять діб за дрібне хуліганство.
— В міліції обголили? — кивнув я на технократа, поцілувавши Зізі в обидві щічки.
— Не смій! — тупнула вона своєю гарною ніжкою.— Ти хоч і лауреат, а паршивий хлопчисько! Негайно познайомся з Держикраєм! Держикраю, познайомся з моїм братом!
Технократ виліз із машини, виявився він невисокий, чомусь схожий на Шляхтича, тільки був міцніше збудований, ще міцніше, здавалося, тримався за землю, наставляв на тебе лоба по-бичачому, йшов напролом, зате голос мав співучий і м'який, точнісінько Шляхтичів.
— Держикрай,— відрекомендувався він по черзі всім членам нашої родини. І все. Ні звуть, ні по батькові. Держикрай — та й годі. Мені закортіло спитати, чи він часом не доводиться родичем нашій бабі Держикраїсі, яка живе коло пристані і в якої найсмачніші в місті вишні, але технократ знову заліз у машину, гаркнув мотором і, нікому нічого не кажучи, поїхав собі, може, й справді до баби Держикраїхи.
— Де ти його відкопала? — поцікавився я.
