Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
На спорудженні цеху товклася сила-силенна людей. Справжнім ділом займалася незначна частина, решта належала до тих, хто влаштовує безконечні перекури, розмахує руками і намагається розв'язувати світові проблеми. У всі часи кожному насамперед кортіло розв'язувати світові проблеми і завжди чомусь не стачало людей, які добре вміють робити своє діло. Як так ітиме далі, то ми скоро не знайдемо чоловіка, який уміє до ладу забити гвіздок. Бо всі оті нероби й базіки, забачивши такого чоловіка, ганятимуться за ним, аж поки зведуть зі світу.
Ну, та це так, до слова, взагалі ж до нового цеху я ставився, як і всі: з цікавістю й очікуванням. І вже ніколи б не гадав, що опинюся серед отих, що перекурюють і розмахують руками, покину свій цех, свій стан, свої труби, покину все, щоб почати дивне й бентежне життя в так званій «монтажній зоні», тобто в зоні, де мають бути оті завтоматизовані, зелектронізовані механізми, а тим часом панує там дика плутанина, хаотичні нагромадження деталей, безлад такий, що, здається, ціле людство не зможе тут розібратися й за сто років. Землетрус, космічна катастрофа, циклон і цунамі — все що завгодно, тільки не чудоцех побачили ми, прийшовши вперше на нове місце роботи.
Добровільно вибране місце, зауважте. Ніхто нас не примушував, ніхто не посилав, не було комсомольських путівок, не було кидання в прорив, не було обіцянок тринадцятої зарплати й безплатних путівок для закордонних подорожей.
Ми були комсомольці-добровольці.
Хто це «ми»?
Почнемо з призвідці. Помилки тут не може бути ніякої: Шляхтич. Він так і залишиться для мене незбагненним назавжди. Щось горіло в ньому вічно, щось штовхало його, не давало спати спокійно на лаврах, тоді, коли ми билися над холодною прокаткою, дехто вважав, що Шляхтич просто хоче рвонути ласий шматок, коли пощастить, та ось він став аж лауреатом, фактично вивищився над усіма інженерами нашого заводу, він міг би вільно посісти посаду й головного технолога, і головного інженера, і очолив би цех, а тим часом Шляхтич нікуди не хотів іти, лишався на звичному своєму місці, ще й морочився з такими типами, як Кривцун!
Тепер несподівано для всіх він заявив, що хоче йти в новий цех! В цех, якого ще не існувало! Існувала «монтажна зона», в якій бракувало половини обладнання, де треба було з висококваліфікованого прокатника перетворюватися на звичайного монтажника або й на чорнороба!
Комсомольці-добровольці. Так можна сказати про всіх інших, окрім мене. Бо мені Шляхтич запропонував іти разом з ним обов'язково.
— Ми повинні, Митю,— сказав він коротко, як завжди говорив.
— Та чому повинні? Це ж безглуздя!
— Здоровий глузд не завжди лежить на поверхні. Треба вміти бачити глибше. Наслідки.
— Наслідки ті, що ми з тобою на цілий рік, може, покинемо свою професію і загвинчуватимемо гайки. От тобі й наслідки.
— Зате матимемо цех, пущений і налагоджений власними руками.
— Та чи нас туди хто просить?
— Самі попросимося.
Я не звик відмовляти Шляхтичеві, не мав такого права, бо хто я і що я? Всім, чого досягнув, мав завдячувати Льоні. Вірив йому завжди, Не мав підстав не вірити й далі. Та й справа, до якої він закликав, коли подумати, була справді благородна й почесна.
Щоправда, в мене все-таки промайнула підозра, що в Льоні або ж не гаразд з Алею, не має він справжнього щастя й спокою вдома, або ще щось. Та відразу я відкинув такі припущення, бо негідно для людей, що вимірюють свої вчинки з погляду вічності, мати підозри і не вірити в благородство поривань.
Аля теж пішла разом з нами, інакше не могло й бути, тут важила не так любов її до Шляхтича, як характер, успадкований од батька.
Старий Чемерис, щоправда, лишився в своєму старому цеху.
— Я вже старий,— сказав він,— мені вертухатися не годиться. А ви молоді, йдіть, женіть трубу на новому місці. Може, вона виявиться кращою за нашу, хоч залізо — скрізь залізо, і скрізь треба вміти гнати трубу...
Зате хто мене здивував, так це Кривцун! Він теж заявив, що переходить разом із Шляхтичем.
— Май на увазі,— попередив його я,— деякі прикмети свідчать, що наші заробітки можуть упасти до нуля.
— А мені що?
— Сміявся з Гаганової колись. Забув?
— А я маю право! Свобода думки! Ясно?
Цей вивчив права й свободи ліпше за всі юридичні консультації разом взяті, а що вже користатися з них умів, то тут не знайдете йому рівних від Москви до самих до окраїн!
Ну, та вже хай іде, свобода пересувань, нічого не вдієш! Але Клементина! Клементина теж пішла з нами, і тут, хоч скільки я сушив голову, ніяк не міг визначити, хто за ким пішов: чи Клементина за Кривцуном, чи Кривцун за Клементиною. Спитати? Кого ж? Та й, зрештою, яке мені діло?
Життя починалося заново. Курси по новій техніці, морокування над кресленнями, пекельна, нескінченна, виснажлива робота в монтажній зоні. «Мы короли, мы короли, нам все берлоги корчевать и нам в берлоге ночевать...» Отак собі...
Життя людини нагадує космічний корабель «Союз»: має відсік командирський і має орбітальний, а ще блок енергетичний. Енергія ж дається нам не для зберігання, а тільки для того, щоб її витрачати. Прожитий день не вернеш, зроби, що можеш, сьогодні, а завтра буде щось нове. І чим більше витратиш енергії, тим більше її прибуде. Тут мій закон компенсації діє безвідмовно.
Чи треба казати, що в мене вистачало часу й енергії також на те, щоб піти з Клементиною в кіно або завернути після роботи аж на Глиняну гірку, навіть на спокійні балачки з Кривцуном вистачало терпіння, бо той тип не відставав від Клементини і вже остогид мені гірше од гіркої редьки, а відомо ж, що навіть мед, будучи з'їденим і перетравленим, перестає бути медом.
Клементина ж на новому місці мовби народилася заново, їй пасував отой безлад, вона йшла серед нагромаджень металу, серед дикого хаосу, мов суцільна гармонійність, вона злагіднювала всі руйновища, викликала усмішки на стомлених чоловічих обличчях, її супроводжували захоплені погляди, хтось прозвав її «Как мимолетное виденье», бо робітничий клас теж читає вірші і знає класиків!
Хоч цех наш фактично ще не існував, але майбутня слава вже притягувала до нього безліч метких хлопців, які розносили поміж нас різні анкети й приставали з досить примітивними запитаннями, сподіваючись здивувати людство висновками, виведеними з наших відповідей. Запитання приблизно були такі. З ким би ви хотіли працювати разом? З ким би ви хотіли піти в кіно, в театр, обмінятися думками? Кого б ви хотіли мати сусідом по квартирі? З ким би ви хотіли провести святковий вечір, відзначити день народження? Чи задоволені ви роботою? Яка ваша думка про керівництво цеху, заводу?
Збереження таємниці гарантувалося, як таємниця вкладів у ощадкасах, всі ми відповідали, анкети з'являлися нові й нові, врешті, це стало мовби грою, в яку потихеньку втяглися всі, і вже тепер, йдучи додому, коли випадало нам збиратися разом і ми з Шляхтичами проводжали Клементину або Клементина проводжала нас, ми бавилися в запитання-відповіді і виразно відчували, як зростає наш інтелектуальний рівень, бо саме це обіцяли нам меткі соціологи, що невідомо звідки бралися й куди зникали.
— Льоню,— спитав я одного разу Шляхтича,— скажи, що б ти зробив, коли б став богом?
— В принципі я не можу серйозно говорити про бога,— як завжди всерйоз сприйняв мої слова Льоня,— але вірю в необхідність сил скеровування й упорядкування. Так от, коли б я став одною з таких вищих сил, то перше, що зробив,— це знищив би важку фізичну працю для жінок. Особливо в заводських цехах.
— На кого б же ми тоді дивилися в цеху? — вигукнув я.— Один на одного? А «мимолетное виденье»?
Клементина, мабуть, почервоніла від моїх слів, але її врятувала темрява.
— А що таке «мимолетное виденье»? — спитала Аля, невтаємничена в чоловічі секрети.
— Кому полож-жено, той знає,— самовдоволено обізвався Кривцун, що теліпався завжди коло нас, як те запасне колесо до воза.
— «Мимолетное виденье» — це я,— зненацька сказала Клементина, сказала з викликом і, здалося мені, зухвало! З якої б то речі?
