Вальдшнепи - Хвильовий Микола Григорович (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗
Аглая бистрим рухом розправила на колiнах своє рожеве плаття, подивилась кудись убiк, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рiшучим i впертим голосом:
- Я це дуже хочу знати.
- Ну, так от: iз своєю дружиною я вже давно в натягнутих вiдношеннях. Приблизно рокiв три.
- Як розумiти тебе: ти вже розлюбив її, чи щось iнше треба мати на увазi?
- Бачиш, - сказав Карамазов, - менi важко з'ясувати це. Сказати, що я її розлюбив, - не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна.
Аглая пiдвелася з стiльця, пiшла до канапи й запалила папiроску.
- Ти хочеш сказати, - промовила вона, - що ти її нiколи не любив?
- Цього я не хочу говорити, бо це зовсiм не так; я її сильно любив. Справа тут багато складнiш. Тут… як би це сказати…
Вiн змовк i усмiхнувся: йому й самому смiшно стало, як важко вияснити цю родинну iсторiю.
- Ну що ж далi? - засмiялась Аглая. - Як же далi, мiй глупенький хлопчику?
Карамазова раптом знервувала її фамiльярнiсть, i вiн рiзко сказав:
- Далi я одмовляюсь говорити.
- Який ти чудний, Дiмi, - i Аглая подивилась на нього сумними очима, - i яка ти, мiй глупиш, усе-таки нещасна людиьа… Так я зрозумiла тебе ще в нашу першу зустрiч.
Дмитрiй засмiявся: йому страшенно подобається ця самовпевненiсть. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте вiн на неї не ображається. Вона може говорити ще щось i в цьому ж таки дусi.
- Я, звичайно, можу говорити, - спокiйно сказала Аглая. - Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камiнь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч, правду казати, я в тобi нiчого не бачу нi вiд коси, нi вiд камня.
Остання її фраза гострим болем вiдгукнулася в його серцi. Вiн нiчого не має нi вiд коси, нi вiд камня? Вiн - той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує чи правду говорить? Карамазов розгубився i, як ображений хлопчисько, стояв перед Аглаєю:
- Що це значить?
- Це значить, - сказала Аглая, - що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила, - це раз. По-друге, цим менi хочеться сказати, що я тебе знаю не гiрше, нiж ти сам себе знаєш.
- Що ж ти знаєш про мене? - майже з розпачем спитав Дмитрiй i тут же вiдчув, що йому серце завмерло. - Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?
- На жаль, так, як сам ти себе вважав, - промовила вона.
Аглая бачила, як вражали Карамазова її слова, але на цей раз вона, очевидно, свiдомо робила їх злими. Що її штовхало глузувати з нього? Жiноча помста за його обережне вiдношення до Ганни чи щось iнше? В усякому разi, вона на цей раз дала собi волю. Вона на цей раз наговорила йому стiльки неприємного, скiльки вiд неї вiн ще нiколи не чув.
- Ти, Дмитрiй Карамазов, - говорила вона, - страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти нiколи не довiряєш своїм силам… Цiєї нової характеристики ти вiд мене, мабуть, не сподiвався почути? Правда? Ти, Дмитрiй Карамазов, любиш згадувати вiдвагу й волю, i ти, безперечно, вiдважний i маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, великий боягуз i страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрiй Карамазов, вклоняєшся перед культурою, i ти, безперечно, культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, страшенний невiглас. Словом, ти, Дмитрiй Карамазов, недоносок тридцятих рокiв… бо й самi цi роки iсторик схарактеризує тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?
Йому ображаться, звичайно, нiчого, хоч - правду кажучи - характеристика така ж жорстока, як i несподiвана. Але вiн усе-таки не розумiє, навiщо вона? Чому Це їй прийшло в голову саме сьогоднi говорити йому такi "комплiменти"? Вiн нiяк не може цього втямити.
- Ти не розумiєш? - сказала Аглая. - Шкода! А справа дуже проста. Милий мiй, невже ти не розумiєш?
Невже ти не розумiєш, що я маю бажання покинути гру в темну?
- Тепер не розумiю, що ти хочеш сказати цiєю "грою в темну"? - промовив Карамазов i вiдчув, як йому знову повертається колишнiй настрiй. Вiн бадьоро подивився на неї i навiть спитав її, чи не знає вона, що це з ним. Що це трапилось iз ним за якусь секунду?
- Я знаю, мiй милий, - сказала Аглая, помiтивши змiну настрою у свого спiвбесiдника. - Але давай все-таки повернемось до твоїх фамiльярних справ. Скажемо, так: коли ти зiйшовся з Ганною? Ну, коротенько.
- Коли я зiйшовся з Ганною?
Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрiй зробив своє дiло, й вiн несподiвано навiть для самого себе почав. Вiн почав iз того, що зустрiвся вiн iз своєю дружиною в обложенiм мiстi, коли воно з тоскою дивилось на пiвнiч. Тодi стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардiя вiдступала й, вiдступаючи, ледве стримувала полки переможця. Снились далекi днi минулого: й городовий на розi, й голий осiннiй парк, i якась музика в кiно - нудна й невесела. Вiн прийшов у чека. В той час там готувались до побiгу. На пiдлозi валялись стоси папiрцiв, ганчiрок i бiлизни. Вiн зупинився бiля дверей i дивився на баришень, що рились у барахлi, напихаючи ним свої саквояжi. Саме тодi до нього й пiдiйшла Ганна (вiн потiм узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притиснулась до дверей. Тодi вiн вийняв iз кобури браунiнга й пiдiйшов до однiєї скринi, де вовтузились барахольщики. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiєм.
- Це i все? - сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. - Ти скiнчив свою iсторiю?
- Мабуть, усе! - кинув Дмитрiй, знову вiдчувша? якусь нiяковiсть ("i справдi, навiщо ця зайва одверiтiсть?").
- Коли все, то менi й цього досить… Я вiд тебе бiльше нiчого не потребую.
- Ну, так як же: люблю я свою дружину чи нi? - вимушено усмiхнувся Карамазов.
- Про це ти почуєш за якiсь два-три тижнi, - цiлком серйозно сказала Аглая. - А поки що давай i справдi перейдемо на iншу тему.
Вона взяла його голову й положила її на свої колiна. Карамазов здригнув: приїсний запах духiв i троянд туманив йому мозок. Бiла лапа пiвденного сонця рiзала очi, й денна кiмнатна тиша викликала млость. Дмитрiй майже несподiвано для себе почав обережно гладити Аглаїне колiно, й, можливо, тому, що вона нiяк не реагувала на це, вiн за кiлька хвилин схопив в обiйми її ноги й, тихо скрикнувши, вп'явся зубами в її м'яке тiло.
- Що з тобою? - суворо сказала Аглая i з силою вiдштовхнула його вiд себе. - Що з тобою, Дiмi?
Карамазов пiдвiвся. Вiн блукав розгубленими очима по стелi, й здавалось, що вiн от-от кинеться на пiдлогу й заб'ється в припадку епiлепсiї.
- Що з тобою, Дмитрiй? - промовила Аглая вже ласкавим голосом. - Як ти зважився на такий вчинок?.. I до того з жiнкою, що з нею порiвняно так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала вiд тебе такої хоробростi!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведiнки? Ну?.. Чого ж ти мовчиш?
- Пробач менi! - ледве промовив Карамазов. - Я це зовсiм несподiвано зробив.
Аглая поправила своє рожеве плаття, пiдвелася з канапи й сказала:
- А що буде, як я розповiм про це Ганнi? Ну? Дмитрiй не вiдповiдав. Тодi Аглая пiдiйшла до нього i взяла його обличчя в свої руки.
- Ну, нiчого, - сказала вона. - Я на тебе не ображаюсь. Бiльше того - скажу одверто, - менi навiть приємно було, коли ти вкусив мене. Я переконалась, що ти е такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?.. Я не ображаюсь!
Карамазову прийшла мисль, що дiвчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, i справдi не проти того, щоб вiн узяв її, але вiн, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись iз такими цiкавими жiнками. Треба бути бiльш рiшучим, впертим, i все буде гарно. Вiн узяв її руку й спитав:
- Ти дозволяєш менi говорити з тобою так, як я того хочу?
- Будь ласка! - кинула Аглая, не одриваючви очей вiд його обличчя. - Що ти думаєш менi сказати?
