Вогник далеко в степу - Тютюнник Григор Михайлович (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
— Тепло? — питаю.
— Лоскотне, — шепоче. У шию лоскотно.
— Пора б уже і йти, мені ще креслення робити,
— А мені алгебру...
— Це, якби не війна, ти була б уже в дев'ятому класі?
— А ти?
— Теж у дев'ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло...
— Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму в один клас... — Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука. — Сиділи б за одною партою, еге?
— У нас не заведено, щоб хлопець з дівчиною сидів, То вже пропащий: засміють і хлопці, й дівчата.
— А що тобі креслити?
— Молоток. У трьох проекціях: вид спереду, вид згори і вид збоку.
— Навіщо?
— Щоб потім за цим кресленням зробити молоток.
— А так, без креслення, хіба не можна?
— Ні, треба, щоб точно, по розмірах.
Маня обертається обличчям до мене, очі їй темно, глибоко і гаряче блищать, аж страшно трохи. Біляве, лискуче зблизька при зорях волосся вибилося з-під хустки на лоб, на щоки.
— Поцілуй мене, — шепоче.
Я відводжу погляд від її очей і кажу навпростець — чого ж тут критися, як це правда:
— Я не вмію.
Тоді вона підводиться трохи і сама тулиться щокою до моїх губів. Щоки її горять. Я трохи поворухнув губами і знову стис.
— От, а казав, не вмієш, — млосно шепоче Маня і знову вмощується головою мені в груди. Я таки наважився: погладив її руку,
— Ти ще не змерзла?
— Ні...
Маня міцніше обнімає мене за стан, горнеться і питає:.
— Скільки тобі вчитися в училищі?
— Два роки.
— А тоді?
— На заводи пошлють. У города, кажуть.
Маня зітхає:
— Тоді в армію.,,
— Мабуть.
— Я все одно тебе ждатиму. І з города, і з армії. Хоч і п'ять годіві — Вона рвучко підводиться і пильно дивиться мені в очі. — Віриш? Кажи, що вірю, бо я розсерджусь і заплачу. Я вже за тобою плакала, що ти такий...
В очах у неї справді зблискують сльози.
— Вірю, — кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало. Маня знімає з мене пілотку і закидає долонею мою чуприну назад.
— А лоб який білий під чубомі Тобі вже можна за чісуватися вгору. Отак, отак, — пригладжує. — Ні, треба з водою. Водою, тоді гребінцем. А зверху пілотку. — Вона мовчить, куйовдить пальцями чуб. — Павлику... Чого ти такий несміливий? Ти з усіма такий, чи тільки зі мною?
Це мене зачіпає.
— Розтапша, еге? — питаюся.
— Ні, ну...
— Треба так, як Василь? Ухватив — і тягне... Тягни!..
Несміливий Я всі гранати, які тільки знаходив, перекидав, — і наші, і німецькі. Тільки протитанкові не пробував, бо вона важка і швидко рветься — через чотири секунди. А німця як за руку вхопив і кричав, коли він замахнувся на тітку Ялосовету сокирою за те, що вона не віддавала йому валянка приміряти? Він тоді так дав мені носака під бік, що я з тиждень перехняблений ходив. А хату як гасив, щоб половинка зосталася?.. Правда, то все, може, згарячу, не знаю.
Думаю так, і раптом чую, як у повітрі прямо на нас щось шурхотить. Одразу впізнав — грудка. Упав на Маню грудьми, аж вона зойкнула. А по вербі за моєю спиною— бух! Так і є: грудка! Од греблі летіла.
«Ах ти ж гад! Знайшов несміливого?! — і теж хапата грудку, але не встигаю кинути — роздавив у руці. — Ах ти. ж гад!»
Від греблі шляхом потупотіло. Не через міст, а назад. А хто — не видно, поночі.
Гнався, поки дух забило.
А-а, не дожену: він довгоногий. І вертаюся назад.
— Хто то? — питається Маня злякано. Вона стоїть біля верби з моєю шинелею в руках.
— Та хто ж... — Беру у неї шинелю і вдягаюся. — Василь Кібкало, хто ж іще. Шпигує...
— Будемо йти вже.
— Боїшся?
— Та ні. Пізно Лаятимуться дома.
Боїться.
Ми йдемо через наші грядки, тримаємося за руки.
Серце мені стугонить, плечі тіпає. Хай скаже спасибі, що не догнав!
Виходимо поза хатою на стежку попід шляхом. У нас не світиться вже: тітка Ялосовета знає, що в неділю я вибиваю на бубоні і приходжу пізніше, то не жде.
— Далі я сама, — каже Маня і легенько, в'яло забирає свою руку з моєї. Вона йде до свого двору, а я стою і відчуваю, як пусто і тоскно робиться мені — нічого не хочеться: ні додому в темну хату, ні креслення робити; устану годин у три та й зроблю. Ішов би оце кудись, хоч і місяця немає... А куди? Ніколи зі мною такого не було.
— Маню! — гукаю тихо. — Не йди...
Вона зупинилась і стоїть якийсь час нерухомо. Потім повільно-повільно вертається, опустивши голову. Підійшла близько, припала до мене, хапає мою голову в долоні, і я чую на своїх щоках її мокрі вії і гарячі тремтливі губи
— Маню, ану ступай додому! — чути від її двору, не голосно так, несердито. Мама. То — її мама. — Чуєш, Маню? Ось ти в мене подівуєш...
Почалися дощі. Зранку, в обід, увечері, вночі — щодня хлющить. Видно, за все літо провину спокутували. Шинелі наші не встигають просохнути наскрізь, тільки нагріваються за ніч у хаті, а вранці, як ідемо, парують до першої десь або до другої станції — і знову дощ.
Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбіччях немає, там було б твердіше. Сковзаємося, падаємо разів по три, доки до околиці містечка доплуганимося. А там уже кам'янка, там легше.
Інколи нам трапляється машина — з Харкова, Полтави або з Лютенської МТС: «шевролети», ЗІСи, півторатонки, «студебеккери». Ми піднімаємо руки, «голосуємо». Зупиняють — сідаємо, і коли машина починає десь буксувати, найчастіше супроти середньої нашої станції Осика, у крутому видолинку — пхаємо її, доки виїде; не зупиняється — чіпляємося. Військові шофери завжди беруть нас: мо' жаліють, а мо' за форму. Вона ж майже однакова з їхньою, тільки ми в черевиках і з «кльошем», а вони в чоботях і галіфе.
Першим підчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. Під горою, коли шофер перемикав швидкість, учепився ззаду за борт, дриґнув товстими ногами в повітрі й опинився в кузові. Тільки рукою нам помахав.
Деремося кам'янкою вгору, хвалимо Василя, що молодець, не побоявся, що давно нам пора було б до цього додуматися.
— Це ж проїхали раз — уже відкинь від чотирьох з половиною тисяч дев'ять кілометрів. Удруге — ще й дев'ять! — вигукує Силка.
Зійшли на гору, а Обора лежить на листі під кленом, підперши долонею голову.
— Чого ти? — дивуємося. — Зігнав?
— Ні. А що мені за інтерес с'амому їхати?
І ми поклали собі, що тепер будемо підчіплюватися усі гуртом. Хто перший вскочить у кузов, той подає мені руку, бо я не дістану до борта. Я то достаю, як іде «студебеккер» або «шевролет»: у них задній борт низький, з ланцюжками по боках, та й буфери великі— за щось та вчеплюся. Спершу можна за буфер або ланцюжок, а тоді вже й за борт.
Ми добре знаємо свою гору: де шофери перемикають швидкості з четвертої на третю, де з третьої на другу і з другої на першу. Правда, це залежить від того, на вантажена машина чи порожня, але ми навчилися здалеку, по мотору впізнавати: така чи така. Зістрибуємо в райцентрі біля олійниці: там найбільші вибоїни, і шофери завжди пригальмовують перед ними.
Трапляються й злі. Один вивіз нас на гору, розігнав машину — радіємо: їдемо! А він раптом — тиць на гальма! Ми посплигували — і врозтіч. Хвилин десять ганявся за нами з корбою в руках. «Ви, — кричить, — борт мені одломили на тому тижні! Я вам покажу чіплятися!..» Гукаємо здалеку, що то не ми, що то він переплутав. Свариться корбою і злошкіриться. Тільки він до кабіни — ми знову підходимо. І як би не рвав з місця — вчепимося. Але таки доїхали швидше, ніж дійшли б! Ми прозвали того шофера Фріцом, бо на ньому була жовта шкіряна шапка з козирком.
Василь Кібкало теж простягає мені руку, як підчепимося, разом з Оборою та Силкою, але я її, після того вечора з Манею, не беру.
Другого дня дорогою до училища придержав його за рукав, доки хлопці одійшли далі.
— Ти вчора груддя кидав? — питаю.
— Яке груддя? — поставив брови-кілочки вгору. — Чого б це я його кидав? Я спати пішов.
Чую по голосу, бачу: бреше він. І після того за його руку не хапаюся. Не сяду — пішки дійду.