Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Ліве, паночку.
— А треба?
Святий Петро не відповів.
— Яке крило треба рубати перш? — допитувався міднопикий. — Га? Чи ти, може, не знаєш?
— Не знаю, — потвердив старий.
— Треба спочатку — праве. Інакше — вийде натяк! Небезпечний натяк! Розумієш?
— На кого? На що саме натяк?
— На крило пана гетьмана! Ти з неба впав, чи що?
— Не з неба, звичайно. Але…
Міднопикий гетьманець зник несподівано, як і з'явився, а святий Петро, раптом лапнувши себе за кишеню, таке виявив, що втратив решту свого душевного спокою. Ой-ой!
Спускаючись на землю, святий Петро забув передати апостолу Павлові, який мав заступити його на значній небесній посаді, забув передати золоті ключі від небесного раю, а тепер…
Що ж тепер?
Три місяці доступитись до неба святий Петро, покараний за крадіжку, не зможе, — а скільки ж душ праведних і неправедних за той час спіткає пані Смерть!
Неправедним, тобто бідним, голодним, замерзлим, обшарпаним, — одна дорога — в пекло, бо там тепло.
А праведним… тобто всім божим полизачам, кадильникам і вгодникам… куди подінуться вони? Потраплятимуть зразу до пекла? А потім? Що ж буде потім? Чи, може, смерть на ці три місяці, в кровопролитний час війни, зостанеться без діла?!
Святий Петро чоловік був добрий і сумлінний.
Знайшовши в кишені прездорові золоті ключі, він прикро засмутився. Задумався. Та й роботу свою робив задля першого дня поганенько і надто повільно, аж його з тої служби мало не протурили, хоч і не в силі те були вчинити проти божої волі: три місяці судилося лишатись йому в наймитах ясновельможного гетьмана Гордія — без права листування й будь-яких інших зносин з господом-богом.
А що ключі в кишені Петра Приблуди були золоті й величезні, то бідолашному старому в час роботи вони муляли, та й боявся він їх загубити, боявся й де-небудь сховати їх, щоб хто, бува, не вкрав, щоб не відняла їх у нього яка-небудь лиха личина.
Грабіжники, може… Цим бо потрібно золото.
Він їх сильно боявся, апостол Петро, грабіжників та байдебур.
Шляхтичі, може. Щоб із тими ключами пролізти до раю живцем.
Чи, може, сам пан гетьман?
Чорти, відьми, русалки, лісовики, водяники й інша нечиста сила? Захопивши ключі від раю, ці могли б там такого накоїти… ого!
Та й цигани, цур їм та пек! В нашого бога не вірять, та й взагалі… Він їх теж боявся, святий Петро, тож і шарахнув, бистрооку циганочку зустрівши біля воріт гетьманської господи, хоч сама дівчинка й була на чоловіче око вельми приємна, — але ж бог їх там знає, отих циган…
Намацавши в кишені здоровенні ключі, святий Петро мерщій сховався від гемонського дівчиська в Однокриловім дворі.
33
А дівчисько те було Мар'яною, що невідь як і чого опинилася вже в стані Однокрила.
Вона тут повсюди шукала когось, нишпорила, гляділа…
Хоч думкою раз по раз поверталась вона до розмови з французом.
Циганочка його знайшла після тої зустрічі з полонянкою Патиме й сказала засмученому хлопцеві:
— Бачити Кармелу хочеш? То мерщій — до господи єпіскопа! I скажи, що завтра панну…
— Я вже сказав.
— Що мають її вкрасти? Звідки знаєш?» — 3 тим прийшов.
— Скажи, що звуть того прийшлого шляхтича…
— I це сказав… То зараз іти до Кармели нема з чим!
— Ба ні! — і циганочка розповіла французові про підслухану розмову між Роздобудьком та Роксоланою і попросила його все-таки поспішити до Ярини.
Філіппа від Мар'яни мовби вітром здуло.
А тепер, опинившись у гетьманськім таборі, Мар'яна линула думками до господи єпіскопа. до панни Ярини, до Пилипа, до Михайлика, до пишного дому пана обозного, бо ж їй кортіло-таки знати, що там діється в цю хвилину.
34
Пан Оврам Роздобудько, сховавши в кишеню підписаний рукою обозного квиток, зажадав:
— А тепер погуляймо.
— Заморився я. Нехай завтра.
— Мені тра показатися в місті сьогодні. Прибути до господи єпіскопа. Бо це ж він запросив мене сюди шукати золото. А ще до стрічі з превелебним я мушу оглянути місто й Долину, щоб знати, де лежить моя третина мирославських скарбів.
— Пан єпіскоп ніякої третини тобі не дасть.
— Звісно ж, не дасть! А знаєш — чому? Тому, що я для нього не знайду жодної куховки золота. Такий був наказ пана гетьмана.
— При чім тут гетьман?
— А при тім! Золото, знайдене в цій Долині, поділиться так: третина — мені, друга третина — його ясновельможності, а третя… — і Оврам Роздобудько замовк. Потім додав: — Третя, на превеликий жаль, тобі. Якщо, звісно, пан гетьман захоче…
— Ну, знаєш…
— Ходім!
I вони рушили з дому обозного.
Пішли по місту.
Пан Оврам придивлявся до всього: як мирославці гармати риштують, де ставлять. I скільки. Де шанці копають. I як… Де вали насипають.
Як риють рови й набивають землею лантухи. Як плетуть з верболозу тури й натоптують глеєм. Як ставлять у два-три ряди дубові мажі, сковані в один ланцюг.
Вельми цікавило вродливого панка, які там люди все те роблять?
Веселі духом? Чи сумні?
Бадьорі? Чи вже стомлені?
Ситі? Чи вже й голодні?
Скинувши оком, куди треба, він раз по раз висновував Купі-Стародупському свою гадку, підказану сталим досвідом шукача:
— Тут скарбів чортма!
— Чому ж?
— Прикмета!
— Де ж їх нам шукати?
— Ген-ген поглянемо… Ходім!
Пан Купа-Стародупський, никаючи там, покрикував на козаків, ремісників та посполитих, що риштували оборону, хоч за отамана порядкував будівниками Саливон Глек, названий батько сердитої гончарівни.
Швиденько пообідавши після ради, що так довго сеймувала нині в господі єпіскопа, старий Саливон походжав по лаві укріплень, тут і там помагаючи — де власним горбом, а де словом чи жартом, де досвідом і мудрістю літнього чоловіка, котрий чимало зазнав на віку, побувавши в Польщі, в Криму, в Туреччині, у Венеції навіть, куди турки, полонивши його в морському бою, продали були в рабство (чимало там поневірялось українців) і звідки втік він через море до арнаутів, до албанців тобто, віковічних недругів османських, потім до сербів, до чехів, а там і до своїх — у Закарпатську Русь, а потім і додому, в город Мирослав, де ще жива була в ті пори його жінка, де росли сини і де він за два десятки років став людиною поважною і в громаді значною.
— Цупте-но її сюди, — приказував гончар, допомагаючи встановити, де треба, чималу генуезького литва мідну гармату, — сюди її, пишну пані пузатеньку!
— Справді ж, як наша пані обозна! — зареготало парубоцтво.
— Мені б на годинку таку пані! — зажадав хтось, і знову всі зареготали.
— Подушок підмостіть їй, нашій пані обозній, під боки, — порядкував гончар, ще не помітивши, що Купа-Стародупський стоїть під валом, за його спиною. — Осюди і сюди, — показував гончар, де саме підмостити. — Ще подушок!
— Глиняним пухом напханих! — сміючись, підказували дівчата, що допомагали чоловікам і парубкам.
— Чого регочете?! — раптом вирвався з-поза високого валу пан обозний.
— А що хіба? — не одвинаючись од діла, спитав старий гончар.
— Виє грізний бог війни. А ви… жартуєте?!
— Не присікуйтесь, пане Купо! — втяв йому язика гончар. — Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони проти будь-якого ворога дужчі. А коли сміється молодь, то й нам, старим…
— Ніхто ж не дозволяв!
— Сміятись?
— Ого-го! — зареготало козацтво.
— Оце так-так! — підсобили й дівчата.
— На веселощі й на сміх — у Мирославі вже потрібен дозвіл?! — глузливо пирснувши, спитав Пилип-з-Конопель, який, не заставши дома Подолянки, никав по городу, шукав її, щоб переказати все, що підслухала Патиме.
— На все потрібен дозвіл, — статечно відмовив пан Демид Пампушка-Стародупський. — Треба шанувати порядок.
— Треба? — мило гаркавлячи, вклонився француз. — Потрібен дозвіл? Коли так, то дозвольте нам із оцими гарненькими дівчаточками, пане обозний, ну, хоч би який-небудь там десяточок… той…
— Чого десяточок? — чарівним начальницьким голоском спитав пан Купа.
