Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Та триста ж.
— Всі зразу?
— Всі. А потім… третина того, що ми знайдемо, буде, як і умовились, моя.
— Ви ж казали: чверть!
— Не пам'ятаю.
— А ви згадайте.
— Ви хочете, щоб я згадав щось таке, від чого вам у носі засвербить, як од червоного перцю!
— Щ6 ви маєте на увазі?
— Дещо маю. Я вас бачив колись у городі Львові… в той самий день, коли ви нишком, пане…
— Що?!
— Коли ви стали потаємним латинцем. А?.. Давайте грошики. Триста. Дукатів.
А за яку хвилину пан Роздобудько, лічачи золоті кружальця. нахабно спитав:
— Значиться, третина? Чи, може… пам'ять у мене… той… Чи. може, половина?
— Третина, третина! — злякано погодився пан Купа-Стародупський.
— Пишіть-но квит.
— Про що?
— Пишіть: «Я, Демид Пампушка-Стародупський, нащадковий шляхтич, мирославський обозний, підписуюсь рукою власною: віддати панові Овраму Роздобудькові третину всього добра, яке…» Чом же ви не пишете, пане полковий обозний?
— Руки тремтять.
— Від скнарості?
— Від сьогоднішніх переживань, пане Овраме. Самі ж ви бачили, чого зазнав я нині на базарі від отих триклятих лицедіїв! То як же можете ви, пане, ось так притьмом…
— Побалакаєм завтра. А зараз…
— Зараз я тільки й можу думать про одне: як віддячитись отим гиденним мартоплясам?
— Поміркуймо разом, пане Демиде, — і шукайло сів до столу і швиденько щось писав на аркуші китайського паперу. — Можна ж навигадувати стільки всяких капостей проти кумедіянтів… — провадив далі шукач скарбів, щось пишучи на аркуші паперу. — Особливо, коли до цього діла взятися таким живим умам, як ми з тобою, пане полковий обозний, — продовжував Оврам, переходячи на «ти». — Можна їх укинути сьогодні ж до цюпи… а там… там можна буде…
— Ні, не можна, — з очевидним жалем зітхнув Демид Пампушка. — Ті гемонські душі, ввесь базар, ціле місто, всенька ота збуджена війною голота, що насунула тепер до нашого Мирослава, вони й хурдигу розтрощать і гайдуків до ноги повитинають, якщо я звелю схопити лицедіїв.
— Еге ж, еге, — казав, щось пишучи, пан Оврам Роздобудько.
— I кожне скаже: це помста за сьогоднішню мою наругу на базарі.
— Атож! — радо погоджувався шукайло, пишучи щось своє.
— Треба б щось таке придумати, — міркував далі обозний, — щоб мартоплясам попервах і на думку не спало, же вся їхня халепа йде від пана Стародупського-Пампушки. А вже нехай потім…
— Еге ж! — рішуче підтримав обозного пан Оврам і, посипаючи піском написане, легко підвівся. — Зараз я тобі скажу, що треба з тими блазнями зробити, — і, веселенько наспівуючи, чепуристий панок сам собі схвально покивував, додумував якісь подробиці, обмацував дотепно виснувану нитку свого заміру, пробував — чи міцна. I, нарешті, сказав: — Уже! — і чепуристий панок, обережний і вигадливий, як і всі шукачі скарбів, щось таке зашепотів на вухо панові обозному, що Демид Пампушка, слухаючи, аж підстрибував од нетерплячки, аж крякав басом, аж пищав тоненьким пташиним голоском, а потім зайшовся од реготу.
— До душі? — самовдоволено спитав шукайло.
— Красно!
— А тепер підпиши.
— Що таке? — уриваючи сміх, спитав Пампушка-Стародупський.
— Той самий квит. Тримай перо! I пан Пампушка взяв перо.
— Пиши, пиши!
I Стародупський підписав своє зречення від третини запорозького золота.
А потім попросив:
— Аби тільки ніхто про нашу змову не знав! Щоб ти да я, да бог, а більш ніхто!
32
А бог на небі й мовив до апостола Петра:
— Усякі ж капості несуть до бога та й до бога!
— Самі привчили, господи, самі.
— Якісь два мерзотники змовляються там про якесь гидке паскудство…
— А один — не мерзотник, господи.
— А хто ж?
— Угодник божий!
— Це ж котрий?
— Отой лисий.
— Люблю лисих.
— Це — пан Купа.
— Купа чого?
— Купа ладану.
— Чим же той лисий догодив нам?
— Чи то ж ви встигли вже забути оту здоровенну купу ладану, яка…
— Що на степу куріла? То їх же там було двоє? Ми ж обох сьогодні в мартоплясів на виставі бачили? Оті двоє череванів! Але… стривай-но, Петре! Ти ж ходив туди в той день і ясував мені, що над купою ладану була якась гарненька жіночка? Га? То хто ж із них угодник? Чи двоє лисих? Чи та краля? Все ти переплутав!
— Старію, господи.
— Замало ходиш пішки, Петре. I господь звелів:
— Ану, взувайся!
— Га?
— Піди пройдись! Прознай! Перевір!
— Ну, що ж! За землею і в небі скучно.
— То чого ж ти сидиш?
— А ще ж старі латиняни казали: поспішай поволі, festina lente! Хто це сказав? Октавіан Август?
— Іди, йди!
— Я оце знову задумався: ти, боже мій, ласкою своєю оділяєш не найрозумніших, не найвідважніших, не найчистіших, а тих лише, хто кадить, хто хвалу тобі воздає. Так само ж і всі людські правителі чинять за прикладом твоїм, о боже, всі королі, царі й гетьмани. А попи та ксьондзи, безсоромні й розпутні, звідкіль їм брязнуть кишенею, туди й навертаються, чорт би їх усіх поїв! — і святий Петро помовчав. — Отак і в усьому земному хазяйстві, господи! Ти мене посилаєш дізнатися, хто з тих мерзотників воскуряв аж таку щедру тобі хвалу і хто з них є угодник божий! Га?
— От і рушай! Святий Петро почухався:
— Я ж нині ще й не обідав, господи.
— Іди, йди! Там десь пообідаєш. На землі!
I святий Петро, сяк-так озувшись, подався вниз, на грішну землю, де йшла війна, потрапив ненароком на бік однокрилівців і довго никав там, не вміючи з'ясувати, хто ж тоді курив богові таку прещедру хвалу, і зголоднів старий Петро, і, проходячи мимо куховарні гетьмана Гордія Пихатого, коли челядники десь одвернулися, вкрав там, — їй-богу ж, правда! — шматок житнього хліба, і з'їв любісінько без солі, сухий та цвілий, аж удавився краденим, хоч ніхто там покражі й не помітив, на кухні в гетьмана Однокрила, бо нікому ж там той цвілий буханець не був потрібен, — але ж сумління замучило апостола, ще гірше, як печія від пліснявого житняка, і святий Петро, облишивши доручену йому справу, повернувся, щоб покаятись, до господа-бога.
— То зле, що вкрав, — одмовив бог. — За це ти повинен тепер три місяці відслужити в пана Однокрила на кухні.
— Служити в такого сучого сина!? — жахнувся Петро.
— Крав би той хліб у когось іншого, то іншому й служив би.
— Я шукав де багатшого, щоб не лишити без вечері якого-небудь сіромаху. А тепер…
— Нічого, Петре, не вдієш… Святий Петро зажурився.
Та що ж він міг проти бога сказати!
Рад не рад, а за годину він уже був на панській кухні в домі в самого гетьмана Однокрила (крім панської, там були ще кухні — людська та собача), і поставили нового наймита — патрати порізаних на вечерю гусей.
Хоч-не-хоч, а робити треба, і дід Петро Приблуда, як він мав на ті три місяці прозиватися, взявся, як і сімнадцять віків тому, до чорного людського труда на землі, забувши на три місяці приневільних робіт про своє видатне місце в небесній номенклатурі (коли по-католицькому), тобто в святцях (коли згадати назву православну). ч
Він був замолоду чоловіком простим, апостол Петро, рибалкою, і, навіть одвикнувши за такий довгий час від чесної людської роботи, щиро взявся тепер до патрання гусей для троїцького гетьманського обіду, як раптом спіткала його перша прикрість.
В гетьманській куховарні бушувало стільки пари й диму, що святий Петро звично почув себе, наче в небесах, та й добре було, що за тими хмарами його не дуже й видно, бо ж хотілося попервах звикнути до нових обставин і до людської роботи — без нагляду пильного стороннього ока.
Коли він, патраючи щойно зарізаного білого гусака, сікачем зрубав з тушки ліве крило, над святим Петром з клубів пари зненацька виник, з довжелезним куховарським ножем у руках, якийсь міднопикий пузань і, лиховісно повівши бровою, спитав:
— Це — натяк? — і кивнув ножакою на щойно зрубане ліве крило гусака.
— На що натяк? — здивувався апостол.
— Яке ти крило в гусака відрубав? Яке? Ліве чи праве?
