Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
—Бригадире!
—Що таке? — смикнувся від несподіваного вигуку Кубань. — Це хто там?
—Засуджений Червоний Данило Назарович!
—Чого треба? — Бригадир глипнув на лейтенанта Засухіна в кожушку з червоними погонами, що стовбичив поруч, ніби чекав вказівки.
Той умить стрепенувся, машинально поклав руку на кобуру. Але Червоний говорив так голосно, як міг, намагаючись привернути до себе увагу тих, хто був найближче, і йому це вдалося. Наглядачі до з’ясування раптово виниклих обставин — «ти диви, в якогось падла голос прорізався!» — про всяк випадок зупинили рух своїх колон, теж поклавши руки на зброю. Хоча нічого не свідчило про близьку загрозу з боку в’язнів.
—Я хочу дещо сказати, — промовив Червоний.
—Я так само! — гаркнув лейтенант. — Відбувається порушення дисципліни! І якщо ти, бандерівська морда, зараз не закриєш хайло, підеш у БУР! Полетиш навіть!
—Відбувається порушення радянських законів. — Голос Червоного далі звучав рівно, навіть, як мені здалося, бринів на морозі. — За це, офіцере, теж не похвалять.
—Якого чорта ти там мелеш!
—Вчора наша бригада перевиконала місячну норму з добування вугілля, — сказав Червоний. — Тим самим ми, крім усього, перевиконали навіть квартальний план. Хай бригадир підтвердить. Учора на вечірньому розводі він про це говорив.
Тепер лейтенант Засухін повернувся до Кубані. А той, враз опанувавши себе, підтвердив тоном міцного господаря, котрий оцінює працю своїх робітників:
—Таке було, громадянине начальник. Відомості я ще вчора подав у контору. Усе правильно. Хохли працюють по-стахановськи, громадянине начальник.
—І що? У нас виправний заклад! Тут гарна праця — не подвиг, а шлях до усвідомлення скоєних перед радянською владою злочинів! Отже, шлях до виправлення! — відповів лейтенант, далі тримаючи руку на кобурі. — Що ще?
—Є відповідні положення в законі, громадянине начальник, — спокійно пояснив Червоний. — Якщо бригада працює з перевиконанням плану, вона отримує вихідний день як заохочення. А якщо ці норми виконують усі бригади, вихідний має увесь табір.
—Ти, виходить, розумний...
—Ні, громадянине начальник. Розумна та справедлива радянська влада. А ми, як ви точно помітили, усвідомлюємо свої помилки. Та потроху виправляємося.
Ще я знаю — табір справді йде з перевиконанням плану. Це можна перевірити.
Засухін якось зовсім по-дитячому мотнув головою.
—Чому я тебе слухаю досі, Червоний?
—Тому що ви мудра людина, начальнику. А я говорю правильні та розумні речі, — вів своє Данило. — Якщо ви своєю владою тут і тепер не оголосите сьогоднішній день вихідним, наша бригада не вийде на роботу.
—Бунт? — Не знаю, чи тільки я почув тоді в голосі лейтенанта радісні нотки — він уже смакував жорстоке придушення та покарання непокірних.
—Не бунт. Ми перевиконуємо план. Є закони, котрі дають нам за це право на вихідний. Ми повинні відпочивати, аби наша праця була продуктивнішою...
—Ти, Червоний, і такі, як ти, — не дав йому договорити Засухін, — повинні тут здохнути! Бо на ваше місце вже везуть нових ворогів! Знаєш, як говорять: святе місце пустим не буває! Я повторюю питання: ти відмовляєшся від роботи?
—Я вимагаю дотримання радянських законів. — На відміну від лейтенанта, Червоний не підвищував голосу, дивним чином він і без такого напруження розносився далеко.
А суть його, здається, доходила тепер до кожного зека на плацу.
—За радянськими законами ти, падло, сидиш тут! І сидітимеш!
—Але навіть ви, начальнику, не захочете піти проти вашої конституції, — відрубав Данило: і от чесне слово — ця незвична для табору суперечка вибивала в Засухіна ґрунт з-під ніг.
Далі Червоний повівся так, що напевне не лише я подумки попрощався з ним — адже нічого не заважало не тільки лейтенантові, а й будь-якому конвойному розстріляти Данила отут, на місці. Потім якось відпишуться заднім числом, таке вже бувало — згадайте хоча б трюмлення майора Абрамова. Не знаю, як він потім оформив для керівництва купу розстріляних людей, але якось же оформив!
Тому ви мене зрозумієте: коли Червоний, не виходячи зі строю, повільно опустився на мерзлу землю, я чекав пострілу. Та за мить його приклад наслідували інші бандерівці: півтора десятка змучених, худих, брудних зеків теж вмостилися на землі, за ними — одноокий Томас та інші «лісові брати».
10
Такого видовища табірне відділення номер чотири за чотири роки, що я тут сидів, точно не бачило.
Масові бійки були, але щоб ось так, на плацу, заявляли про відмову від роботи — для начальства це, напевне, занадто. Але саме тому, думаю, лейтенант Засухін спочатку розгубився. А конвойні без наказу офіцера нічого не робили, адже жодної спроби напасти на вартових і тікати не відбувалося, тому пускати в дію зброю солдати не мали права: вони лише скинули автомати з плечей, взяли напереваги, наставили стволи на бунтівну шеренгу.
—Ви-хід-ний! — промовив Червоний і повторив уже голосніше: — ВИ-ХІД-НИЙ!
Його заклик підхопили інші — навіть прибалта, котрі говорили російською ще гірше, ніж бандерівці, дружно скандували з усіма:
—ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ!
Ступивши два кроки назад, лейтенант Засухін таки потяг пістолет із кобури. Та враз на його очах, очах конвою, решти вишикованих зеків спочатку один за одним, а потім групами, наче виконуючи команду, доходяги з «політичного» бараку теж опустилися на плац. Хто присідав навпочіпки, хтось просто сідав на холодну землю, хтось при цьому схрещував ноги по-татарськи. На коліна ніхто не став — це я відзначив боковим зором. Нічого не встиг подумати, чесно вам кажу: не зміг прийняти жодного рішення. Коліна самі вирішили за мене — підігнулися: і ось я теж сиджу, хрипко вигукуючи разом з усіма:
—Ви-хід-ний! Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!
На мерзлому плацу сиділа вся «п’ятдесят восьма». Та на цьому все не скінчилося — чи то перейнявшись загальним настроєм, чи то поділяючи вимоги українців, чи то, швидше за все, відчувши запах та смак бузи, — зі свого місця зично гаркнув Коля Тайга:
—Правильно, братва! Діло, хохли! Зливай воду, начальник! Даєш вихідний!
—ДАЄШ ВИХІДНИЙ! — підхопили свого ватажка блатні. І ось уже вони опустилися на плац за прикладом «політичних», зухвало скандуючи та ляскаючи про цьому в долоні.
Заплескали і з нашого боку: тепер у відмовниках була чи не третина зони. За ними, побачивши щирий шок офіцера і конвою, спочатку невпевнено, поволі, але за кілька хвилин уже активніше й дружніше, на плац осідали мужики з побутовими статтями: а їх більшість у будь-якому таборі. За десять-п’ятнадцять хвилин переважна більшість зеків сколихувала морозяне повітря закликами:
—Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!
За винятком «зсунених», котрі не поспішали визначатися, та «опущених» — табірних педерастів, котрі взагалі трималися окремо, законного вихідного вимагала вся зона.
Напевне, якесь покарання на нас чекало. От тільки вперше за весь час мого ув’язнення про наслідки, навіть найнеприємніше, думати не хотілося. Здається, того ранку такий самий настрій охопив усю зону. Тепер уже не Червоний та бандерівці подали всім приклад: кожен в’язень наслідував того, хто сидів поруч, вигукуючи: «Вихідний, вихідний, вихідний!» та плескаючи долонею об долоню.
Коли до загального протесту приєдналися-таки табірні ізгої, а за ними, зціпивши зуби, підкорилися настроям більшості лояльні до влади суки, лейтенант Засухін не витримав — пальнув угору. Це не подіяло: ніхто не замовк, не сіпнувся, щоб стати на ноги. Засухін вистрілив удруге, потім необхідність у цьому відпала, бо до плацу вже поспішали табірні опери на чолі з Бородіним, хтось із них навіть спробував підняти кількох доходяг, та «кум» жестом заборонив підлеглим когось чіпати — стояв, розставивши ноги та заклавши руки за спину, і слухав монотонне скандування зони. Він мусив дочекатися Абрамова.
