Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

А він вів далі, не даючи мені навіть переварити почуте:

—Про конституцію забудьмо, без толку однаково. Є більш цікаві нам тут речі.

—Наприклад?

—Поговори зі своїм жидом, — Данило кивнув у бік доцента Шліхта. — Ти ж із ним наче дружиш?

—Ніби... Розумний чоловік...

—Тут інших не тримають. Жиди — взагалі не дурна нація, он як світ дибки поставили в сімнадцятому році. — Він натякав на те, що керівники пролетарської революції були переважно євреями, і чомусь саме цими розмовами Червоний проїв мені в лікарні всю печінку. — Я тут поговорив із ним. Цікаві речі говорить.

—Тобто?

—Існують, виявляється, якісь табірні положення. Він, звичайно, їх не читав. Але я Шліхту твоєму вірю...

—Не мій він взагалі-то... Просто теж із Ленінграда...

Червоний відмахнувся — він уже чимось захопився.

—Згідно з цими положеннями, Гуров, в’язень виправного табору має право на цілодобовий вихідний раз на десять днів, — тут Данило багатозначно підніс палець догори. — Чув щось про таке?

Я знизав плечима, тоді мотнув головою.

—О! — Червоний тепер націлив палець на мене. — Але, як каже жид, існує конфлікт між цим положенням і виробничим планом. Табір має план, у нашому випадку — це видобуток вугілля. Якщо в’язні за законом матимуть навіть один вихідний на місяць, виконання цього плану постане під загрозою. За що по шапці дістане керівництво табору. — Побачивши, що я уважно слухаю і все це для мене — справді новина, бандерівець не стримав звичної вже для мене переможної усмішки. — Це все розказав мені Шліхт. Вони такі люди — звідкись знають усе. Не лише про такі речі, як вихідний.

—Шліхт — нормувальник...

—Правильно. Він і пояснив: теоретично, це він так сказав, в’язні можуть мати вихідний, якщо увесь табір — увесь, Гуров, — перекриє, це знову Шліхт сказав, якусь там верхню планку квартального виробітку.

—Тобто, — уточнив я, — для того, щоб мати право на добу відпочинку, вся зона повинна виконати план раніше встановленого терміну?

—А бажано ще й перевиконати, — кивнув Червоний. — Ось тільки норми ці постійно збільшуються. Та й про план ми знаємо лише кілька основних речей. — Він загнув указівний палець. — План треба виконувати. — Загнув середній палець. — План треба перевиконувати. — Загнув великий палець, поклавши його між вказівним та середнім, — вийшла дуля. — План ми не виконали.

Оскільки, як пояснив мені твій Шліхт, з Москви регулярно спускають різні норми, тут, у таборі, в них плутаються. Результат: нас просто ганяють на роботи. Якщо ми здохнемо, нас одразу ж замінять іншими. Не існує плану, який можна виконати чи навіть перевиконати, заробивши собі на вихідний. Ти зрозумів, Гуров, у чому пастка?

Я знову знизав плечима.

—У нас буде вихідний не тоді, коли це належить, а тоді, коли цього захоче начальство, — терпляче, мов маленькій нерозумній дитині, пояснив мені Червоний. — Це порушення конституції, Вікторе.

—Пиши в Кремль, — вирвалося в мене.

Червоний схилив голову набік. Потім постукав скривленим пальцем себе по центру лоба. Нарешті покрутив цим самим пальцем біля скроні. Підвівся і перед тим, як іти, кинув ніби між іншим фразу, глибинну суть якої я зрозумів за кілька тижнів:

—У Кремлі не читають, друже Гуров. Інакші є способи.

9

Кілька наступних днів у житті особового табору номер шість нічого не відбувалося. Я навіть встиг забути про розмову з Червоним: мало хто вихідного собі хоче. Звичайні собі зеківські мрії, нашому братові тільки мріяти й залишається — навіть снів багато хто давно не бачив...

Та раптом, коли шахтарська бригада повернулася черговий раз із копальні, до мене поспішив незвично збуджений Шліхт. Для чогось сторожко озираючись, колишній доцент заговорив, точніше зашепотів, ніби збираючись втягнути мене в якусь таємну змову чи навпаки — повідомити про неї:

—Вітюшо, я не розумію цих людей. Тобто зовсім їх не розумію?

—Ви про кого, Ісаковичу?

—Ці, з України... Націоналісти. — Через те, що бандерівці запросто, без очевидної злоби, швидше за звичкою, називали його «жидом», Шліхт ставився до них насторожено: — Вітюшо, вони стахановці! Не розумію, для чого їм це треба, але вони справді стахановці!

—І тепер не дійшло...

—Що тут не зрозуміло, Вітюшо! — Тепер у голосі колишнього доцента вчулися нотки роздратування, наче він висловлювався чітко, а його однаково не хотіли розуміти: — Уже кілька днів їхня бригада посилено працює! Або їх хтось підгодовує тут, Вітюшо, або я не знаю... Ці люди двожильні, семижильні, та головне — для чого вони це роблять?

—Ісаковичу, — зітхнув я. — Почніть від самого початку. Що сталося?

—Нічого особливого! Крім того, що група з нашого бараку раптом почала активно працювати! Ви ширше на це дивіться, Вітюшо, ширше! їм тепер не встигають подавати порожні вагонетки в шахту, ви уявляєте, на секундочку, що це означає?

Я таки уявляв.

Бригаду зеків із кайлами заганяли вглиб темної шахти, де вони, дихаючи вугільним пилом, з ранку до вечора відбивали породу, якою завантажувалися вагонетки — теж вручну, зеки орудували важкими совковими лопатами. Повні вагонетки штовхали до рейок старої колії: коли в цих краях почали добувати вугілля, ствол шахти значно поглибився, ось тільки прокладати вглиб рейки ніхто не збирався. Тому спочатку група доходяг штовхала порожню вагонетку по колії ззовні, потім вручну, навалившись гуртом, спускали на землю, далі доставляли до кінця забою. Там її завантажували відбитою породою і вже повну перли назад, так само вручну заводили по настелених дошках на рейки і штовхали нагору, де розвантажували, аби цю насипану купу далі перекидати до інших, більших вагонеток. Ці доставлялися за межі зони, до залізничної станції в Воркуті, де вугілля вантажилося в вагони, котрі паровоз тягнув залізницею ще далі, ближче до Великої землі.

Униз, до шахти, вело дві колії. Коли порожню вагонетку спускали, повну вже штовхали догори. Сам попервах я вкусив такої праці, тож відразу пригадав біль у всьому тілі та цілковиту апатію, котра дуже швидко охоплювала разом з отупінням від монотонної каторжної праці. І раптом оце здивування Шліхта. Виявляється, бандерівці дружно взялися до роботи, наче від її кінцевого результату залежали їхні життя. Знати б ще, де він та який — цей кінцевий результат...

Я по-новому подивився на українців. Вони, так само як і решта зеків, поверталися стомленими. Та в цій втомі проглядалося щось таке, чого я, навіть фіксуючи для себе, не міг до діла зрозуміти. Дивна зосередженість на невідомій поки що, не зрозумілій мені та іншим меті. Червоний та інші втомлювалися від праці, котра якщо не давала задоволення, то принаймні — мала смисл. Але який смисл бачили вороги радянської влади в безпросвітній праці на неї, ані Шліхт, ані — після його слів — я, зрозуміти поки не могли. Ударної праці тут, у таборі, ніхто не побачить. Навіть помітивши, не нагородять, навіть не відзначать перед строєм. Єдине, на що можна було сподіватися — так званий посилений пайок: зайві сто грамів гливкого хліба та мерзла бруква. Трошки знаючи Червоного, міг точно сказати: навряд чи він рватиме пупа заради можливості дістати доважок до скудної пайки.

Підозри, звісно, були. Правда, я ще до кінця не розумів, як ці трудові подвиги бандерівців у шахті пов’язані з розмовами про вихідний день. Та досить скоро все стало на свої місця — того самого морозяного ранку під кінець листопада, коли Червоний під час розводу на роботи висунув свої вимоги.

До нього ніхто з в’язнів ні на що подібне не наважувався. І сталося це якось так буденно: Данило відразу після переклику голосно гукнув бригадира. їхню бригаду водив на роботу розкуркулений, один раз засуджений, а перед самою війною відразу заарештований та засуджений повторно п’ятдесятирічний Григорій Лемешев, до якого в таборі приклеїлося прізвисько Гриша Кубань.