Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Це шана батькові, а не попові, — скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: — Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада…
— Сьогодні ж, доню.
I він переступив поріг.
Зодягнений у чорну сукняну чоху, — ніхто в нас так чорно тоді не одягався, — стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, — рум'яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухапся стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув він свої полонини за багато років перед тим.
Ступивши до архирейських покоїв, Гнат Романюк оком бувалого в бувальцях католицького попа за найкоротшу мить кинув оком по всій кімнаті, по людях, що там раду радили, по юрбі за вікнами, по стелі й по стінах, досвідченим оком священика й мандрівника.
На піднебенні, тобто на стелі між двома дубовими сволоками, там були картини зі сценами античних і запорозьких битв, а посередині, в різьбленому колі, схожому на ромен, голубіло зображення неба з золотими зірками. На стінах, обклеєних голландською шпалерною тканиною, висіли в золотих рамах картини: були там і подвиги Самсона, схожого на запорожця, і море з чайками козацькими, що нападають на турецьку галеру, і страта гетьмана Остряниці, і кілька достотніх фламандських та італійських картин, і портрети українських гетьманів у горностайових мантіях, і гравіроване в Лондоні поличчя Богдана Хмельницького. Стояли по кутках і стародавні мармурові статуї, знайдені в землі коло самого Мирослава, і мальовані глечики з клечанням та квітами, скіфські, етруські й старогрецькі вази, ятагани, кинджали, шаблі та пістолі на килимі, а посеред столу, поряд з чорним архирейським клобуком, полковницький пернач. Полиці з книгами тяглись вздовж лівої стіни, і всюди теж лежали книги, порозгортувані, з закладками, оправлені в телячу шкіру, — книги, книги й книги.
Ступивши кілька кроків по рясно всипаній, заради Зелених свят, травою й квітами підлозі, — була ж саме Клечальна субота, — Гнат Романюк підійшов до столу, що й за ним по кутках зеленіло клечання, а владика підвівся назустріч, вітаючи гостя, запрошуючи до господи, щиро радіючи старому гуцулові, рятівникові панни Подолянки.
— Слава Йсусу! — привітався по-карпатському Романюк.
— Навіки слава! — озвався єпіскоп. — Сідайте, прошу вас. Куценький ченчик, отець Зосима, чорним чортом повільно
ниступивши з-за спини його преосвященства, повагом підсунув гостеві мережаний дзиглик, пан Романюк хотів був сісти, але, скинувши оком до порога, помітив здоровенного козарлюгу з матінкою, що йому кілька днів тому гуцул порятував життя н бою…
Сивоголовий бачив, як Михайлик рвонувся був до нього, але, стриманий паніматкою, так і лишився біля дверей.
Тоді пан Романюк підійшов до хлопчини, обняв обшарпаного сіромаху, почоломкався з ним; уклонився; Явдосі і вже хотів був повернутись до підставленого Зосимою дзиглика, але старому здалося, буцім парубок сам не свій.
— Чого це ти такий скуйовджений, легінику? — спитав у нього Романюк.
— Сватався тільки-но! — глузливо пропищав пан Хівря.
— До кого ж це ти? — спитав у Михайлика галичанин, уже шкодуючи, що розпочав таку недоречну розмову.
Михайлик мовчав, похнюпившись.
Тоді пан Романюк, щоб перевести на жарт, заговорив:
— Розумію, синку: все палає в тебе, бушує й веретениться в очах… — і посміхнувся. — Я пригадав одну боснійську пісеньку… я був колись каноніком у Мостарі, в долині Неретви-ріки, і чув там жартівливу пісеньку про пожежу міста Травника, що його підпалила красан-дівойка «чорним оком крізь кришталь зіниці», та й згоріло те місто з усіма палатами, з двома веселими духанами, з корчмою новісінькою, згоріло все місто від погляду дівчини, либонь такої ж, як оця, що зараз вийшла… Так? Я вгадав, юначе? Це ж вона була ось тут?
— Вона, — сміливо сказав Михайлик, і ні тіні посмішки не пройшло по обличчях на цей раз, так він сказав це однісіньке слово: вона! — і всі відчули, що й тут уже палає ціле місто… — Вона!
Помовчавши, владика запросив галичанина вдруге:
— Сідайте ж!
I вдруге вклонився гуцулові, гостеві города Мирослава.
21
Вмочивши сухе василькове кропило, що лежало край столу на срібному казанчику свяченої води, Гнат Романюк покропив собі лоба та й сів на той дзиглик, а всі дожидали, що скаже він, цей, здалеку прибулий, гість.
Ще вчора пан єпіскоп не знав би про Романюка ні дрібки більше, як лиш те, що він урятував торік Ярину Подолянку, та гетьман Однокрил, Гордій Пихатий, прислав із посланцем листа, нахабно вимагаючи видати йому до рук подорожнього галичанина, котрий, як донесли про те гетьманські вивідачі, зачепився мимоїздом у Мирославі, і за того католицького попа обіцяючи не докучати долинянам всіма прикростями облоги.
А сьогодні мирославці вже знали, що цей сивоголовий гуцул, українець, слов’янин баламутний, провчившись кілька літ у Відні, Болоньї та Римі і все життя бувши католицьким священиком, до кінця збагнув підступність зазіхань римського престолу проти всього слов'янського світу і, облишивши служіння богові й папі, подався в мандри, — де конем, а де й пішки — по всій Слов'янщині, з країни до країни, щоб розповісти людям страшну правду про Ватікан.
Сівши на дзиглику, Романюк запитав:
— Ви мене кликали, отче?
— Просив завітати, — приязно посміхнувся Мелхиседек.
— Я прийшов попрощатись, доміне.
— Так раптом?
— Оцей добродій, — кивнув Романюк на Пампушку, — сказав сьогодні, що гетьман Однокрил за мою голову пообіцяв…
— Одійти від нашого міста! — підказав Пампушка-Купа-Стародупський.
— Та й що?! — аж потемнівши лицем, тихо спитав єпіскоп, ледве стримуючи вибух люті.
— Я не хочу, жеби за голову одного гуцула пролилась кров наддніпрянців, — посміхнувся Ігнатій Романюк.
— Однак — вона ллється, — похмуро сказав старий гончар Саливон Глек.
— I не за голову гуцула! — сердито докинув єпіскоп. Але гість наполягав:
— Я благаю, газдо.
— Ви, доміне, — розсердився Мелхиседек, — у козаків благаєте про те, чого не вчинили б ваші горяни — бойки, лемки чи гуцули!
А Романюк, розуміючи його обурення, замовк, хоч уже й не хотілось лишатися в цім городі після такої гетьманської вимоги.
— Чого йому кортить? — спитав Саливон Глек. — Аж так кортить із вами зазнайомитись?
I Гнат Романюк, зненацька спалахнувши, аж під сивим волоссям стало видно, як червоніє шкіра, заговорив чітко та хутко, інколи незвично й химерно наголошуючи окремі слова, — чи то від закарпатської говірки, а чи від впливу десятка мов, які він добре знав, цей колишній канонік, котрий ціле життя тинявся по Європі:
— Чого кортить? А того, що ми вже з ним знайомі, з вашим гетьманом.
— Коли ж то?
— Давненько вже. Та й ось тепер, — загадково мовив Романюк.
Мелхиседек чекав, не розпитуючи.
— Я ось тепер, вандрувавши, потрапив у лабети до однокрилівців, і один із двораків гетьманських мене впізнав… — і Романюк трохи помовчав, перебираючи бурштинові чотки. — I вони вже везли мене до гетьмана, щоб, йому показавши, передати святій інквізиції.
— За що ж? — не стримавшись, спитав Михайлик.
— Є за що, — відповів галичанин. I замовк.
Замислився.
Сидів, прозорі чотки перебираючи, сідий, похилий, зосереджений.
22
— Ваш самозваний гетьман, певно, побоявся, щоб я не виказав народові, як… кілька років тому, коли він був ще генеральним писарем… я його бачив на горбі Ватікан, у передпокої святої конгрегації для поширення віри.
— Он як?! — вихопилось у Мелхиседека.
— Ви певні, святий отче, — пильно примружившись на галичанина, спитав Пампушка, — ви певні… що бачили саме його?
— Ось моя рука, рубайте! — і гуцул заходився називати докази: — Лебедина бородавка. I мерехтливі очі. Його ж панська хода: бочком, бочком, а величава!
— А крило?
— Крила не бачив.
— Як то?
— Сховав либонь під одягом і прив'язав до тіла, як те він робить завше, приймаючи іноземних послів чи гостей.
