Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
I матінка відчула все це вмить.
17
Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.
Удвох вони, — сусіль — до хати! — ввійшли сливе ніким не вбачені та й стали собі в кутку — вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.
А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з'явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.
Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.
— В душі народу — темна ніч! — волав до громади Пампушка. — А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…
Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид, і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.
А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:
— Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…
— Та й що ж?
— Мене сірома ледве не побила…
— Шкода, що не побила! — кепкуючи, сказав хтось од вікна.
— Про що ж ти просиш раду? — спитав Мелхиседек.
— Владою вам даною, пресвятий отче, — смиренно мовив пан Пампушка, — потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв — геть!
— А то чому ж? — спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.
— Чому ж? — спитав і сам єпіскоп.
— Війна! — розвів руками пан обозний. — А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.
— Ти хіба тямиш по-грецькому? — здивувався єпіскоп.
— Є ж на світі перекладачі!
— А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? — запитав єпіскоп.
— В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.
— А пшона?
— Ще менше. Нема кому проса рушити.
— Сала?
— Майже ніц.
— А м'яса?
— Нема зовсім. Війна ж!
— Чим же ти годуєш козаків?
— Якщо кільце облоги замкнеться таки, встане над містом привид голодної смерті, владико.
— Пороху ж маємо досить?
— Ні сірки, ні селітри!
— Шаблі? Рушниці? Списи?
— Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема.
— Мідь завтра буде, — сказав Мелхиседек.
— Звідки ж?
— Завтра скинемо дзвони, — немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек.
— Які це дзвони? — аж відсахнувшись од владики, спитав Саливон Глек, цехмайстер гончарів, що його мали в місті за найкращого дзвонаря.
— 3 церков… Які ж!
— Он як! — аж наче простогнав старий Саливон, але не сказав більш нічого.
Зате Пампушка знову почув себе на яку мить православним та щирим до віри батьків, а не потаємним католиком.
— Не дам! — сказав він. — Не дам я дзвонів. Скарає вас бог!
— Гляди, щоб він тебе самого не скарав. Чим людей годуватимеш?
— Їх нагодуєш! 3 усіх усюд посходились до Мирослава. Тиняються без ніякого діла. А їсти їм дай!
— Чому ж тиняються? Чому без діла?
^ — Дармоїди, — знизав плечима Пампушка. Л — Так-таки всі й дармоїди? Всі?
— Як один.
— А я? — раптом спитав Михайлик, бо почуття польоту не облишало його й тут, а ніс після падіння й зовсім розпух, і він уже й не розважав, куди летить. — А я? — невідчепно повторив він, не почувши відповіді на свій здивований вигук. — А я?
18
— Що «ти»? — знову впізнавши парубка, спитав Пампушка.
— Я ж ось — не дармоїд, — одвітував Михайлик.
— Еге ж, не дармоїди ми, — з гідністю сказала й ненька.
— Хто ж ви? — спитав пан Хівря.
— Ковалі ми, — глипнувши скоса на Ярину, поважно відповів Михайлик.
— Чого ж тиняєтесь? — звідався Мелхиседек.
— Нема де жити, — тихим баском буркнув Михайлик.
— Нема й роботи, — зітхнула й паніматка.
— Ковалям нема роботи? — здивувався владика. — За війни?
— Хто ж куватиме зброю? — спитав і гончар Саливон Глек.
— У вас, у Мирославі, — тридцять дві кузні, але ж ніде роботи нам…
— Тридцять дві кузні? — нашорошив вуха пан Пампушка. — Ти звідки знаєш — скільки? — і кинув Мелхиседекові: — Це таки — шпигун!
— I ніде вам не знайшлось роботи? — відмахнувшись від обозного, спитав єпіскоп.
— I не знайдеться! — в своїм стрімкім любовнім льоті забуваючи про стриманість, обов'язкову задля молодика перед старшими, гостро сказав Михайлик. — Робота є лише для ваших, для тутешніх, для цеховиків. У вас, у Мирославі, навіть челядником не можна стати прийшлому ремісникові.
— Такий уже порядок, — проголосив цехмайстер ковалів Ткаченко.
— Порядок?! — спалахнула матінка. — Ні ладу, ні поладу. Безладдя й безуряддя! А зброї ж тут у вас — не гурт!
— Прийшлі шевчики з шевчуками без діла тиняються, а й чобіт у вас — обмаль, — додав Михайлик. — Та й коні нековані!
— Та й хліба на базарі малувато, — сердито докинула й матінка.
— А в місті, — хутко підхопив Михайлик, — повнісінько безхатніх пекарів і мірошників, бондарів і стельмахів…
— Різників і броварів, — продовжувала Явдоха, — сідлярів і кушнірів, чинбарів і теслярів, вуглярів і колесників…
— Бо ж їх у вас — за людей не мають, — сердито підхопив Михайлик. I сказав: — Я гадаю, панове громадо, що ви повинні заразісінько…
I тільки тут молодий коваль зауважив, що матінка вже смикає його за латаний-перелатаний рукав.
I хлопчина замовк, кинув оком на своє лахміття, таке пошарпане, що не вчепиться й рак, і зніяковів.
— Та звісна річ, повинні! — підхопив останні Михайликові слова отець Мелхиседек. — Ви мусите, панове цехмайстри, зразу ж ознаймити, же на час війни бодай, до цехів приймаєте всіх.
— Приблуд? — жахнувшися, бундючно спитав коваль Ткаченко.
— Усіх, хто здатен і зугарен працювати.
— А предківські звичаї? — знову озвався цехмайстер ковалів. — У нас така вже установа здавна!
— Та й хто ж дозволить ламати звичай? — спитав цехмайстер бортників. — Хто дасть нам таке право?
— Бог, — сказав єпіскоп.
— Війна дала нам право, — додав цехмайстер гончарів Саливон Глек. — Отже, діди, підіймайте зади! Та й до роботи!
— До роботи ще рано, — буркнув цехмайстер жіноцьких кравців. — А до розваги візьмемо: те діло треба розжувати.
— Ніколи жувати! — знову забувши, де він є, прохопився Михайлик, на мить одірвавши погляд від панни Ярини, і знову матінка смикнула сина за рукав, а потім, швиденько пригнувши голову його до себе, стала пригладжувати давно не стрижений у дальній дорозі чуб.
Михайлик сердито випростався. I повторив:
— Жувати ніколи! Війна не жде!
— А чого це ти тут командуєш? — трішки отямившись від подиву перед поведенцією свого недавнього ковалика, визвірився пан Купа-Стародупський.
— Ого?! — щиро здивувався Михайлик. — Це я командую? Та я ж — несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Так же, мамо?
— А так…
— Ну, ну, несміливий! — посміхнувся єпіскоп, бо хлопець йому все більше та більше подобався.
— Стривай, стривай! — схаменувся, нарешті, обозний. — А як ти сюди потрапив?
— Влетів! Чи то, пак, увійшов, пане Купо.
— Але з якого права?
— 3 ніякого, — сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик.
— Та як же ти насмів! — собакувато витріщився обозний.
— Насмів! — сказав якимось чужим голосом і, ще більше сам собі дивуючись, стенув плечима хлопець.
— Ану геть! — з баса гукнув йому обозний. — Геть звідси!
— Чого ж то «геть»? — спитав Мелхиседек. Л — Голодранців сюди ніхто не кликав.
— А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… — і глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. — А тепер слухай-но, пане обозний, — провадив далі Мелхиседек. — Якщо люди та коні не будуть ситі…
