Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Зрештою, слідчий подзвонив до нас в управління, від нас прийшла людина, і невдовзі мені доповідають: якщо затриманий за розкрадання директор їдальні Волощук не бреше, то є реальний шанс взяти Данила Червоного.
Такими обіцянками не розкидаються. Я тоді відразу склепав — цей Волощук хоч і шахрай та сучий син, але точно не дурень. Повинен прекрасно розуміти, що буде, якщо в НКВД спіймають на брехні. Але звідки в якогось там директора їдальні, цілком лояльного до радянської влади — списування продуктів на усушку-утруску я не рахую, це не заважало йому бути партійним — інформація не лише про Червоного, а й про те, де і як його можна взяти? Скринька просто відчинялася: у мене в кабінеті переляканий Волощук сказав, що Червоний підтримує зв’язок із його донькою Уляною. Причому зв’язок той самий, інтимний.
Прозвучало це так: «Остап до моєї Ульки ходить, набридло вже, може, хоч ви, товариші, щось із ним зробите».
Слово за слово, з’ясувалося таке.
Уляна Волощук, або, як її називають колеги, Волощучка, працює у відділі народної освіти. Закінчила інститут у Тернополі, вступила там до комсомолу, виявила себе активісткою. Тому, коли повернулася до рідного Луцька, її відразу запросили працювати лектором. На своїй посаді дівчина, якій тільки-но двадцять два стукнуло, розвинула бурхливу діяльність. Спочатку по району з лекціями та агітаційними бригадами їздила. Потім налагодила роботу в межах області. На місці практично не сиділа, ініціативи — фонтан. Роз’яснювала по містах, а особливо по селах політику партії та уряду, про колгоспи, про вибори, про освіту... Ну, і взагалі — про все на світі.
Але коли я почув про можливий зв’язок Уляни Волощук із Червоним, навіть ще не до кінця вірячи у це, таки склав два і два. І з висоти власного досвіду роботи на Західній Україні відразу зрозумів: ширма це все. Комсомол, активність, агітація... Ідеальне прикриття для бандерівської зв’язкової! Особливо в ситуації, яку я вам окреслив. Націоналісти поступово припиняли відкриту боротьбу, ішли в глибоке підпілля, всіляко конспіруючись, у тому числі вкорінюючись у органи радянської влади. Ось звідки, між іншим, стався витік інформації про маршрут нового начальника гарнізону, переданий боївці Червоного. Навряд чи Уляна Волощук була причетна саме до цього епізоду, але раз у відділі освіти працює бандерівська зв’язкова з комсомольським квитком, нема гарантії, що таких прихованих ворогів — навіть з партійними квитками! — нема деінде.
А Волощук і далі переконував: його донька не лише зв’язкова, а й коханка Данила Червоного. Справа в тому, що живуть вони разом, у одному будинку. І Волощук не раз чув, як серед ночі до Уляни хтось приходив. Коли намагався розібратися, донька спочатку відбріхувалася — не твоє, мовляв, діло! — а потім навіть погрозила: не лізь, куди не просять, бо тебе за зраду своєму народу повісять, посіпака москальський, комуняка засратий. Так і сказала.
Я з того допиту багато чого запам’ятав.
4
Проте це ще нічого не доводило. Мало хто приходить до дівчини серед ночі... Та, виявляється, взимку з Волощуком сам Червоний говорив, власного персоною.
Привела його та ще двох сама Уляна. Просто завела вночі до кімнати, де батько спав, та поставила перед фактом: спокутуй гріхи перед своїм народом, комуняко, а то не подивлюся, що рідна кров... Так виходило з його слів, що сам Червоний поставив директора їдальні в такі умови, аби той махлював із продуктами, викручував певну кількість харчів, готував їх для переправлення в ліс на потреби бандерівців. Словесний портрет і фото самого Червоного в нашому розпорядженні, звісно ж, були. Але, знову ж таки, чому я маю брати на віру свідчення переляканого шахрая? Він же на упівців готовий списати всі свої гріхи. Траплялися подібні випадки.
Та остаточно я повірив Волощукові, коли той назвав псевдо одного з тих, хто разом із Червоним приходив, — Лютий. Цього так само давно ми розробляли, випадково такі відомості не збігаються, виходить, ми справді дістали змогу вийти на Червоного, і саме найпевнішим способом — через інтимні, сердечні справи. Тепер головне — правильно цю інформацію реалізувати, провести комбінацію акуратно, аби сама Уляна нічого не запідозрила. Операцію я взяв під особистий контроль. Признаюся: відсунув інші справи, важливішої за ліквідацію Червоного на той момент для мене не було.
Найперше, що наказав зробити, — негайно звільнити Волощука. Затримали його ще зранку, спокійно, без галасу. Пояснювалося все це просто: хвиля після тієї газетної замітки. Ну, викликали чоловіка ще й в прокуратуру, ну, протримали там... З ким, як кажуть, не буває. Так. Усі, хто хоч якось були до історії причетні, дістали суворий наказ тримати роти на замках. Наших працівників додатково попереджати не треба, а ось слідчому прокуратури, якому Волощук признався, про всяк випадок за нашою рекомендацією виписали службове відрядження до Львова — завжди можна навантажити людину роботою при бажанні.
Самого Сидора Волощука відпустили акурат під кінець робочого дня, благо, Уляни не було вдома, десь проводила чергові агітаційно-просвітницькі заходи, хоча, розумієте тепер, яка їм була ціна... Наступного дня «Вільний шлях», з нашої, звісно, рекомендації, публікує коротке повідомлення: за фактом таким-то, опублікованим тоді-то, проведена перевірка; порушення підтвердилися, винні дістали суворе покарання. Усе, досить, у ті часи подробиць у газетах не друкували. Усі без газет знали — раз хтось покараний, то суворо. Але раз не в тюрмі, влада й партія дали шанс зрозуміти помилки та виправитися. Тут, виходить, прикрилися.
Далі треба було підвести до Уляни Волощук нашу людину. Це складніше, особливо якщо врахувати її граничну обережність. Узяли під нагляд, обережно зібрали попередню інформацію. З усіма рівна, привітна, проте близько до себе нікого не підпускає, стосунки підтримує суто ділові, робочі, часом приятельські, товариські. Ось тільки ніяк не вдавалося вирахувати, хто ж справді її друг, через кого діяти.
На мене тиснули час і керівництво з Києва: міг не доповідати передчасно, знав, чим все може скінчитися. Та набагато гірше, якщо не поспішаєш доповідати. Червоний давно всім у печінках сидів, з усіх рівнів шпиняли: коли, товаришу Доброхотов, ви покінчите з цими націоналістично-фашистськими недобитками... Звісно, постійно рапортуєш: робота, мовляв, ведеться. Але краще таки доповісти про реальні результати. Хоч підганятимуть, проте точно знатимуть: Доброхотов на своєму місці, займається тим, чим повинен, компетентний і так далі.
За кілька днів я вирішив активізуватися. Саме намалювалася можливість підштовхнути до Уляни одну нашу людинку. Ось тільки в тій ситуації слід було врахувати: ця Уляна Волощук — людина, поза сумнівом, досвідчена й обережна. Через те і виходити на неї треба, реалізуючи багатоходову комбінацію. Тому наш хлопець, назвемо його Захаром, планувався лише для дезінформації.
Примітка Клима Рогозного: Нижче Лев Наумович багато чого опускатиме й недоговорюватиме, бо того вимагає статус. Загалом і сьогодні працівники хоч міліції, хоч спецслужб, хоч на пенсії вони, хоч діючі, в розповідях про різні оперативні комбінації обходяться загальними, неконкретними фразами. Зокрема, обтічними словосполученнями на кшталт «за оперативними даними», «реалізуючи оперативну інформацію» тощо. Але насправді в подібних випадках варто зважати: в усі часи, навіть тепер, а тоді — поготів, у будь-якій радянській організації, особливо такій, що займалася ідеологічною та просвітницькою роботою, і вже напевне — там, де існувала комсомольська чи партійна організація, неодмінно працювало кілька неявних працівників органів державної безпеки. Назви її хоч НКВД, хоч ГПУ, хоч КГБ — суть від цього не зміниться. Часом ці сексоти навіть не знали про існування одне одного, навіть строчачи доноси одне на одного. Підводити до зв’язкової Уляни випадкових людей Доброхотов не ризикнув. Через те далі напевне йдеться про стукачів із системи народної освіти, котрих до певного часу просто притримували.
