Краса і сила - Винниченко Владимир Кирилович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
- Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше. А під вербою, що стояла на березі ставка далеко від водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили, і бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п'ятій…
- Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, юдячи, та щось до сну клонить,- примощуючись, проювив після шостої Тарас і вже п'яненько усміхнувся.
- Нічого, нічого -. Звісно, наморишся… От хоч би, іприміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…
Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно і тихо заснув.
- Спить уже,- прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.
- Ну, йди стань там і дивись,- повернувся Андрій до Гришки,- як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.
- Що за чорт! Нема! - хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій.- І за пазухою нема… Невже брехав?… Уб'ю гада! Ну, повертайсь… Щось у сій кишені… зав'язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика і одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п'ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.
- А що, багато? - підбіг Гришка.
- Єсть. Ти ж позакидай сі пляшки, або я й сам се зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки - там п'ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
- Андрій Панасович!…- несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм.- Якби зараз… Сьогодня ж неділя…
- Н-ну! - грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці.- Сказав - увечері… Чого ж ще?
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся і тихо пішов за Андрієм…
А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас із диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.
- Се Голуб! Се ніхто, як Андрій! Гайда всі до його! - заревли декотрі з купи.- Ходім до його, однімем! Се ж розбій!
І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.
III
- Куди, Ільку?… Драстуй! Іш! Надів нового піджака та й не пізнає вже…
Ілько повернувся,- коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всміхалася.
- Не бачив,- підходячи до неї, усміхнувся й Ілько.- Драстуй.
- А може, ще й досі сердишся?
- За що?
- А за те, що… тоді…
- Ну, от! - знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт.- Хіба ж се первина?
- Ну, а справді не сердишся? Га? - заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.
- Та й чудна! - підняв голову Ілько.- Говорю, ні, то й ні… Чого се ти так убралась: кохточка, нова спідниця… Ху, ти!
- А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь - та гайда в садок.
- Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.
- Хіба й ти з ним на «роботу»?
- Атож!
- І підеш-таки?
- Та піду ж.
- А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?
- Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положім, вона не до душі, але… обіцяв. Прощай!
- Та підожди! - схопила його за рукав Мотря.- Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде…
- Та хто його зна…- почухався Ілько.
- Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій - то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве б розказала… От побачиш!
Ілько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, що обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.
- А справді ж щось скажеш цікаве? - спиняючись, спитав він.
- Їй-богу, їй-богу, розкажу!…-«От таки ж піде за мною!» - додала вона в думці.
- Ну, як так…- недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, начеб хотів сказати:
«Отже, лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»
Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.
- Гайда на призьбу! - притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.
- Ну, що ж там цікаве?
- А тобі дуже хочеться знать?
- Як… як от се зараз поцілувать тебе!
- Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!
- Та говори!
- Ну, слухай, - не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона,- виходю заміж за… Андрія.
- Та ну?! - спинившись, скрикнув Ілько.- Брешеш!
- Їй-богу, правда! - повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.
- І таки не брешеш? - криво всміхнувся він.
- В четвер і рушники подам.
- Он як…- тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.
- Правда, цікаве? - сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.
Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.
- Так он як! - дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.
- А так…- теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.
«Так он що, заміж за Андрія! - крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька.- Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима…» Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх,-метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.
А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло в неї у грудях із самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…
- А ти не виходь заміж,- тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:
- Що ти сказав?
- Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.
- Не виходить зовсім? - сумно усміхнулась вона.- Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж се добре, що я бігаю до тебе, що він мене б'є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?
