Краса і сила - Винниченко Владимир Кирилович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
- Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!
- І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!
- Ні.
- Ех! Пропадать - так пропадать! Держи руку, держи руку.
- Та не хочу!
- Держи! Даю дев'ять! Бий!
- Бий, Данило, б-б-бий,- заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.
- Та то, дядьку, не Данило.
- Ну, то… Іван…
- І не Іван.
- Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Сви-ня!… Ти, Гаврило, б-б-бий… Або знаєш що? Не б-б-бий…
- Не мішайте, дядьку! - одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусате і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.
- Держи руку! Держи! Дев'ять!
- Ні.
- Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!… Но!… Береш дев'ять?
- Ні.
- Но!
Але, одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:
- Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…
- Та не виймайте,- сказав парубок,- я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!
Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця 'й почав лічить.
- Та не давайте, не візьму!
- Сорок п'ять… До пари мені буланий… шістдесят…
- Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…
- Дев'яносто п'ять… Осе вісім… Вісімдесят… десять! На, бери! - махнувши рукою, скінчив циган.
- Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!
Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.
Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.
- Тьху, чорт! - схаменувся Андрій.- Заслухався чортового цигана і, мабуть, проґавив діла… Ну, да… Ні, слава богу, стоїть… Що ж Гришка?… Ні, й той уже лежить.
Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.
«Ну, пора!» - рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.
- їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев'яносто п'ять. Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-богом завіряю, що сам дав дев'яносто п'ять.
- Та воно та-а-ак,- схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою ріденькою борідкою,- коли ж… дорого.
- Не дорого, земляк, їй же богу, не дорого!
- Драстуйте, мужички,- привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:
- Доброго здоровля.
- Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї… Да, да… Скільки просять?
- Не дорого, господін… дев'яносто п'ять!
- Ну да, оно… собственно… А дають?
- А даю дев'яносто два,- промовив чоловічок.
- Гм… Волики нічево сибі… Тольки, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, приміром, за мене. Люблю волики, їй-богу, люблю!… Я сам помєщик, імєю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Виділ я тольки што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сибі, не дорого, їй-богу, не дорого. Так будь дєньги, так і купив би. І немного: дев'яносто рублєй… Тольки ж і волики… І ето волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж опять скажу, хто што любить… От скажем, приміром, етот мужичок. Он по видімості больше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?
- Та, знаєте,- усміхнувся мужичок,- не так любиш, як треба.
- Е, ні! - добродушно підхопив Андрій.- Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада - што нада, то нада! А то таки і… Как би вам по-простому із'яснить?… І охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.
- Ну да, звісно, що охота…
- О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!
- Авжеж, без охоти за роботу не берись,- згодився один з купи, зітхнувши.
- Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать,- наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти.- Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пойду посмотрю на тії волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сибі, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, ну - і… хе-хе-хе… дозволиш сибі погулять у воскресеніє. До свіданія!
- Щасливо… прощавайте…- потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:
- Так берете дев'яносто два?
- Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!
- Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.
- Куди ж ти, Тарасе?
Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.
- О! І ви! - наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій.- Не сторгувались?
- Дорого! Волики б і нічого, та…
- Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой,- мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мені все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тобі душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «Люби ближнього, как самого себе».
- По Євангелю, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?
- Да, да! Не обмани і не украдь!… А он-о-но і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче… А от ето і мої воли… Що, Гришка, напував воли?
- Напував, пане! - схопився Гришка і зняв картуза.
- Пили добре?
- Добре, пане.
- Підкинь же сінця… Ну, що,- повернувся Андрій до Тараса,- нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отседа лучче видно… Мордочки какії… Ах, ви ж мої!… Ех! Знаєте, єслі 6 хто дал січас мені за мої восімдесять, доложил би десять і купил би… Накажи мене бог, купил би… Тольки што ж? Не дадуть за мої восімдесять… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? За п'ятнадцять рублєй не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…
- Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? - розглядаючи воли, промовив Тарас.
- Ха-ха-ха! А бодай вас! - наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: - Хоча, положить, волики нічево сибі… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж етим!
А сі волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:
- А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче сих,- що правда, то правда! Але ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і сі нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті при-йшлись до душі, а мені сі… Га?
- Та що ви?!
- А от же їй-богу!
- За мої даєте вісімдесять?
- Даю.
- І зараз гроші?!
- І зараз гроші!…-«Та й дурні ж сі панки, прости господи!» - мовив собі в думці Тарас.
- Значить, я можу зараз і ті волики купить? - радісно скрикнув Андрій.- Господи! Та ні, ви… шуткуєте.
- Ну, от!…
- Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, как по батюшке…
- Семенович.
- Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип'ю прямо, хоч вже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки,- вже пошепки і з виду грізно додав Андрій,- і в одну виллєш з сього слоїка… Чуєш? Не бійсь, се - сонні каплі… На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!… Та не барись, Гришко! - се вже вголос говорив Андрій.- Купиш там і ковбаски, й палянички… Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно - травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!
