Любий бо-пер!.. - Дері Тібор (читать книги онлайн без TXT) 📗
Я вже згадував, що людина в моєму віці набуває звичок, і вони, наче зайвий жир на тілі, перешкоджають роботі мозку. Це правда, що інстинкт спонукає нас до формування звичок, і якби ноги не призвичаїлися під час ходьби чергувати праву з лівою, ми ніколи б не зрушили з місця. А втім, ми й так не багато досягли. Відтоді, як мій син Тамаш підняв стяг повстання проти швидкоплинного, тобто проти мене, я почав уважніше спостерігати за собою, зайнявся прополюванням своїх звичок. Слід зазначити, що людина впродовж життя набуває двох видів звичок: необхідних і зайвих. Необхідним є, наприклад, дихання. Я згадую про це не через педантизм: нині надто багатьом людям перешкоджають вдихати глибоко, для свого задоволення, до того ж інколи роблять це так заповзято, що об'єкт їхньої турботи доводиться прикривати землею, аби він далі не загиджував довкілля. Необхідними є також навички, яких ми набуваємо заради людської гідності, задля утримання рівноваги в суспільстві. Наприклад, це звичка казати правду лише в тому випадку, коли вона не зачіпає інтересів нікого з присутніх. Те саме з брехнею: брешемо лише тоді, коли нас не можуть піймати на гарячому. Наше спілкування у цей момент набуває таких витончених, достойних менуету форм, що годі повірити Дарвіну, буцімто ми походимо від нерозумних тварин. Конче потрібною виявляється й звичка навчати своїх нащадків читати-писати, інакше як би вони успадкували ті численні різновиди брехні, відомі з історії людства, якими підтримується існування нашого роду.
Та все це загальновідомі речі. Я пишу про власне старіння, а не про вселюдське. Я не терплю старих людей мого віку, чиї звички, обертаючись дивацтвами, змушують їхнє оточення постійно чухати потилицю. Отже, слід з'ясувати, які з моїх глибоко вкорінених звичок можна видалити, тобто, розвиваючи попереднє порівняння, які ліпоми чи жировики в моїх духовних жирових тканинах не беруть участі в обміні речовин душі і їх можна вирізати хірургічним шляхом без небезпеки для життя. В ту мить, коли Тамаш розпочав облогу пострілом своєї гарматки, я ще сподівався, що мої очі й руки мене не підведуть і я зможу провести операцію.
Пригадую, як я вже тоді виявив у себе певні ознаки скнарості, ледь набухлі бруньки на стовбурі моєї старості. Старість?.. щоб я? десять років тому?.. ні, це неправильне слововживання! Хоч моє тім'ячко уже давно вкрите сивиною, але, по-суті, воно лише щойно заросло: тобто я написав кілька сторінок, які, враховуючи мою посередню обдарованість, вийшли майже досконалими. Звісно, серед моїх високошановних колег мало хто щось доп'яв, та, на щастя, зрідка траплялися й такі, які, читаючи їх, спадали з лиця. От під ту пору я й зауважив, що в рукописі подекуди пропускаю слова або не дописую наприкінці слова одну чи й дві літери. Я списав це на поспішливість — мовляв, необхідно якнайшвидше зафіксувати вдало побудовану фразу. Однак десь тоді зі мною сталося ще кілька оказій, через які я почав пильніше до себе придивлятися. Результат виявився приголомшливий: я з'ясував, що пропущені літери означали не що інше, як скнарість. Скнарість? Накопичення в моїх кишках — тобто в іншому, органічнішому пласті мого життя — так само вказували на мій зростаючий потяг до приватної власності.
Скнарість? Це я — скнара?.. Таке мені й уві сні не привиділося б. Як я вже згадував, я вважав себе безтурботним, навіть легковажним, коли не було потреби економити надмір енергії та мізерні статки. Накопичення останніх, на жаль, не компенсує зменшення перших.
Зростання моїх років і прибутків призвели до зворотного результату: що менше в мене залишалося надій на майбутнє, то скупішим я ставав у теперішньому. Ніби збагнувши, що руйнування моїх клітин можна так-сяк підлатати форинтами, мої долоні стислися, й поволі, майже непомітно, я сам зіщулився тілесно і духовно. Долучився до нього й душевний шок, викликаний брутальним оголошенням війни з боку мого сина Тамаша.
Але одного дня мої очі відкрилися: під враженням від вервечки подій, хай загалом і дрібничкових, і подиву, ба навіть потрясіння, що їх супроводжувало, я усвідомив, що поводжуся стосовно себе геть недостойно. Мій біологічний вік не заслуговує на закостеніння старечими звичками. Гадаю, я ще замолодий для того, аби стати рабом звичок, хоча б тієї ж скупості, яка пасує лише моїм рокам. І хоч мені вже є що втрачати, та ще живе в мені надія на виграш.
Місце мого пробудження — квартира мого тестя. Свій власний портрет я аналізую зазвичай з дзеркала, котре являють мені обличчя моїх ближніх; з безпомильним тваринним інстинктом я відшуковую в них усі ті риси — оскільки вони дратують мене в дзеркалі, — які хотів би витравити з власного зображення. Отак людство, наче велика дзеркальна галерея, навчає мене, яким бути не треба, а отже, непрямо, яким бути слід. Звісно, зізнаюся, навчання дається мені не завжди.
Не часто зустрічав я людей противнючіших за мого тестя. Його присутність інколи так збурювала мій ніжний шлунок, що мене аж нудило. Тому, зрозуміло, що тещу свою, якій я симпатизував, я відвідував у той час, а саме в пообідню пору, коли сподівався не застати старого, тобто коли він ішов до улюбленої кав'ярні, щоб посидіти в товаристві своїх колишніх колег — банківських директорів. Найчастіше я заходив до тещі десь у перших числах місяця, з певною сумою грошей в гаманці, що призначалися їй на видатки по господарству. Відсутність старого в цей час видавалася бажаною, оскільки його панський гонор не дозволяв прийняти від мене гроші: у світі людських взаємин екс-директор банку визнавав лише принцип «даю — беру». Але найголовніше: чи зміг би він грати переді мною роль глави сімейства, якби змушений був визнати, що з часу зміни суспільного ладу в країні, тобто впродовж двох десятиліть, утримую його я, хоч і без особливого задоволення.
Моя незвичайна пам'ять з більшою чи меншою певністю відшукує в нашаруваннях минулого ті мишачі нірки, в яких я переховував важливі для мене спомини. Завдяки цьому я й зараз можу відтворити ту розмову з моєю покійною дружиною, тоді ще дівчиною, яка відбулася напередодні одруження. Ми обоє були членами партії, обоє працювали в підпіллі, та познайомилися лише по війні, в районній парторганізації й швидко потоваришували. Вона була напрочуд красивою дівчиною; на дзеркальних уламках моєї пам'яті вона й зараз відбивається в сотнях моментальних знімків, як перпетуум-мобіле, як пам'ятник вічній молодості.
Вічна молодість! О-хо-хо…
Якось вона спитала, чи не міг би я винайняти для неї дешеву кімнату. Вона хоче йти від батьків? Чому? Досі вона тільки тому лишалася вдома, що квартира авторитетного банкіра була зручним прикриттям для підпільної роботи. Отже, вона не уживається з батьками?
Доки житиму, не забуду цю сумовиту, зболену посмішку, з якою вона звела на мене погляд, але одразу ж опустила очі, вочевидь, не знайшовши в мені опертя. Вона понурила голову, її довга біла шия схилилася до мене. Ця шия була сама покірливість.
— Я не люблю свого батька, — мовила просто. — Люблю тебе.
Любить мене, бо не любить свого батька?.. Чи так слід було розуміти її, запитую я себе тепер, копирсаючись у найглибших звивинах мозку.
В одній з мишачих нірок заворушилась ця мить, яка, поки я ще при доброму розумі, лишиться зі мною назавжди.
— То з чого ви збираєтеся жити, дозвольте поцікавитись? — спитав її батько, блиснувши в мій бік очима, побільшеними пенсне. Його біле трикутне обличчя з правильними рисами й ледь виступаючим підборіддям залишалося непорушним упродовж усієї нашої бесіди, і лише під правим — чи лівим? — оком, під шкірою посмикувався дрібний м'яз, ніби грижа, ущемлена мозковою діяльністю.
Блиск пенсне: «Так-так, а з чого ви будете жити, перепрошую? Зі своїх книжок? А яка у вас професія, тобто справа, дозвольте спитати? Он воно що, у вас її немає. А скільки ви на місяць заробляєте на книжках, перепрошую?» Знову блиск пенсне. Той наш обмін думками не належить до найприємніших спогадів мого життя. «Ви навряд чи зможете забезпечити майбутнє моєї дочки. Але, можливо, ви маєте якісь інші прибутки. О-о, звісно. Не маєте. Ну-ну. Завбачливий батько подумати про це зобов’язаний. Ви комуніст? Одне слово, комуніст. Ну-ну. А скажіть, ви вважаєте, що ця система тут довго втримається?». Блиск пенсне. Яке щастя, що я навіть зараз, маючи за сімдесят, не потребую окулярів, аби під час розмови зазирнути комусь в саму печінку. «Отже, ви вірите в систему?.. Й гадаєте, що західні держави… Не відповідайте, я не бажаю сперечатися про політику. Чи маєте ви помешкання? Кажете, що маєте. Дві вмебльовані кімнати в квартирі, яку покинув власник, тікаючи за кордон, і які місцева влада передала вам. Розумію. І ви не згоріли з сорому, беручи у власність квартиру, тимчасово полишену власником? А що ви збираєтесь робити, якщо він повернеться, дозвольте поцікавитись?».
