Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗

Чому глибоке і трагічне?

Не знаю. Так мені здається, а мені ще сімнадцяти немає.

І сніг з-під кінських копит (не дуже допомагала загата з двох чоловічих спин), і дзенькіт дзвіночків на шорах, і безконечне засніжене поле — як усе це інакше сприймалося б, по-іншому звучало б, якби ти, любий, був поруч!

Коли сани в'їхали на обійстя молодої, виявилося, що всі вже чекають на запізнілих гостей, щоб іти до шлюбу. Дарчині очі й серце відразу заспокоїлися, коли серед гурту молодих чоловіків побачила Данка. Вірити не хотіла: він виріс за той час, що вони не бачились! Витягнувся і, мабуть, тому ще більш зсутулився. Скидалося на те, що й він шукав Дарки. Зустрівшись з нею очима, він привітав її чемно, але чужо. Дарка зрозуміла, чому це так. Мафія стежила за кожним його жестом. Коли їх очі зустрілися вдруге, він повів бровою в бік хлопців — мовляв, я підійшов би до тебе, але тепер не можу.

«Але за столом будеш біля мене?..» — спитала його у свою чергу Дарка.

«А як же інакше?»

«А ті, — тепер Дарка повела бровою в бік мафії, — дозволять тобі?»

«Не май мене вже за такого безвольного раба!» — так само без слів, однією недоброю складкою поміж бровами відповів Данко.

Церковця була недалеко від обійстя молодої, тож весільний похід на чолі з молодими рушив пішки. Дарці сподобалося, що родина молодого з'явилася ні по-стародавньому, ні по-модному одягнена, а так, як тепер водилося на селі.

Дарка побоювалася, що молодий біля самого вівтаря знов утне якусь штуку, але, слава богу, все добре закінчилося. Пізніше на весіллі говорили, що його мама, стара Костикова, стояла за спиною сина і буквально притримувала його за полу сюртука, щоб в останню хвилину не втік від шлюбу.

Костик не надто охоче, але й не надто мляво заявив при вівтарі, що має добру невимушену волю взяти за жінку оцю біля нього невісту, панотець прочитав відповідне місце з євангелія, поблагословив обручки, молоді наділи їх собі на пальці і стали вже чоловіком і жінкою. Все так просто, що аж лячно.

Повернення від шлюбу загаялося трохи через складання гратуляцій молодій парі. Дарка змогла погратулювати Костикові щойно в хаті. Коли Дарка підійшла до молодого, він, нахилившися, буцімто подякувати за добрі побажання, спитав густим шепотом:

— Ти чого не хотіла за мене піти? Я був би тебе, дурненька, на руках носив…

Я мусила мати дуже розгублений вираз обличчя, бо Данко підійшов до мене і спитав:

— Що з тобою? Що він тобі сказав?

На моє щастя, біля столів зчинилася така метушня (гості намагалися займати місця цілими групами), що я могла й не чути Данкового питання, а тим самим і не відповідати на нього.

— Сядемо ось тут, — вказала Дарка на перші скраю вільні місця з остраху, щоб хтось не перетягнув Данка у свою компанію і не розлучив його з нею.

— А чого тут? Не поспішаймо. Ми теж сядемо з своїми. Може, ще заспівати доведеться. А де Орися?

Не знаю. Не знаю. Не знаю. Боже мій, а що, як мама мала рацію, що він воліє ту музикальну гусочку, а не мене?

Орися якраз окупувала шість місць за іншим столом і подавала нам знаки, щоб ми протискалися до неї. Була в оточенні аж чотирьох, тобто всіх, що були на весіллі, академіків. Одного з них, з гарним прізвищем Соловій, Дарка знала з чернівецького поїзда. Соловій сідав у Кіцмані і завжди чомусь в останній вагон.

Він пам'ятав Дарку теж, бо, коли їх знайомили, обоє одночасно вигукнули:

— А ми вже давно знаємося… з вигляду.

Ориська (зрештою, як вона й запланувала!) відразу опинилася в центрі уваги. Її срібній сукні таки судилося відіграти свою велику роль.

Дарка подивилася на молодих. Сиділи на почесному, встеленому килимами місці, як два випадкові пасажири на одній лаві у вагоні.

Ляля Данилюків теж не з любові вийшла за свого Альфреда, але та бодай вміла хоч під час весільного банкету вдавати закохану в свого новоспеченого мужа, чим хоч трохи замаскувала свою ганьбу. (Вважаю, що виходити заміж без любові — це ганьба, та ще й ганебна!)

Молода пані Костикова не опанувала цього мистецтва і не знати, чи хотіла б ним скористатися, якби навіть їй були відомі його секрети. Всю її увагу привернули свашки, що розносили на полумисках страви по столах: чи подають в тому порядку, як було намічено, і чи починають з тих столів, що їм було велено?

Молодий теж, наче гусак, витягав і так довгу шию, щоб ще раз пересвідчитися, чи свашки не обминають з ліпшими стравами мужицького стола.

Добре пророкувала моя мама: селяни таки сіли однією масою.

— А де пан Улянич? — спитала я Орисю, щоб знати, чи тримати мені вільне місце для нього.

— Де? — Ориська аж зарожевілася спересердя. — Оглянься поза себе, то побачиш, де мій швагер. Сів собі серед мужиків…

— То, може, молодий просив його про це?

— Просив? Його до такого треба аж просити? Не будь смішна…

Хто зайняв уже місце за столом, хто ще вовтузився, але тости вже почалися, бо молодий хотів випити.

Місця було мало, людей багато, лави стояли майже впритул до столів, тож справжньою мукою було вставати під час кожного тосту, а вислуховувати побажання молодій парі сидячи, видно, в цьому середовищі не було прийнято.

— Я їхав сюди і весь час думав, чи застану тебе тут.

Під скатертиною його рука намацує мою, тягне її на своє коліно і владно вкладається на неї.

— А мало бракувало, щоб мене не було на весіллі…

— Е, ні! Я мусив тебе бачити. Знаєш, що я б зробив, якби тебе тут не застав?

— Що?

— Я б зараз по весіллі пішов до твоїх старих і з порога стеремкотів на них: ах, теремтете, де ви поділи мою Дарцю?

— І ти направду так зробив би? І так спитав би? — Хочу ще раз почути з його уст слова «мою Дарцю» і щиро жалкую, що не зможе цього почути моя мама, — Як би ти їм сказав? Як?

Данко не підозріває підступу. Він радий, що мені сподобався його жарт, і повторює фразу цілком.

Моя рука під скатертиною вдячно втискається в його долоню.

— Вип'ємо, Дарцю?

— Дякую. Я більше не можу. Я ж, власне, не п'ю.

— Всі панночки не п'ють, а пізніше всі трішки п'яненькі. Я дуже люблю, коли панна трішки п'яненька. Вона стає тоді така ласкава, така покірна…

Якби він при цьому не прищулив по-батярському ока, я була б удала, що не зрозуміла його брудного натяку. В цій ситуації повинна я зареагувати (завжди при цьому слові згадується мені чомусь хімія) — хоч би з-за дівочої солідарності.

Відсуваю неторкану чарочку з вином.

— Дитина образилася? — сміється. — Тоді я за кару вип'ю і твоє вино. Тепер я буду справді п'яний, але ти мене не бійся.

Звільняє свою праву руку з-під стола і при всіх відгортає мені жмутик волосся з-над очей:

— А ти знаєш, я бачу тебе дві.

— Дан, ти ще не так багато випив.

— А ти вислухай до кінця. Тебе є завжди дві. Одна та, коли ти зі мною, а друга та, коли ти далеко від мене. Ти не будеш гніватись, коли скажу, що я ліпший до тієї далекої. Оцій, що зі мною, іноді свідомо завдаю болю, знаєш, як то часом в людину чорт вскочить, а тій, далекій, ніколи не зробив би прикрощів. Але ж бо й вона до мене краща, ніж ти. Ти не образилася?

— Ні.

Не маю права ображатися, бо зі мною іноді теж таке діється. А може, таке розщеплення психіки притаманне закоханим взагалі?

Сумно мені. Той далекий Данко не прискалив би так по-батярськи ока, як щойно зробив цей.

Тільки що взялися за виделки (кулінарні запахи, які ще за три дні до весілля долітали з Суховерхова аж до Веренчанки, повністю виправдали себе!), як біля вхідних дверей зчинився галас. Якась пара нестарих, по-міщанськи одягнених, чорноволосих людей на втіху присутнім галасливо добиралася до стола молодих з великими, як уже встигли поінформувати Дарку сусіди, з породи лебедів, живими гусками під пахвами.

Почулися вигуки з різних кінців столів:

— Тримай боки, бо процесія йде!

— Мой, Траяне, куди прешся з худобою, не видиш, що люди сидять?

— Заберіть у чоловіка гуси, бо ще злетять і нароблять баджокурі [89].