Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗

Костик, не поцікавившись докладно, чим викликана потреба такого маскараду, відразу накрив тестя мокрим рядном: що-що? Його родина мала б з себе гаманів [82] робити? А пан тесть не знав, з якої ложі походить його майбутній зять? То вже й останньої національної ознаки треба цуратися?

Якої ознаки, що за ознака — не дуже-то й розумів Єлінський свого натуристого зятя. Про ніякі ознаки йому, боже борони, не йдеться! Він хотів, ну, просто хотів, аби злі язики пізніше мололи бозна-що, ну, точніше, з огляду на деяке ліпше товариство, що буде на весіллі, щоб… як то сказати? щоб… одне слово, зять повинен зрозуміти його…

Костик одне розуміє: хто не визнає його народу, то може не визнавати і його, Петра Костика, а від вівтаря відступити ще не пізно.

Кажуть запевняє, що така погроза зробила своє. Тесть відразу присмирнів, а Костик, скориставшись з тимчасової перемоги, пішов далі в атаку. Якщо так справи стоять, то він тепер підмовить своїх з'явитися у найстародавніших, з самого дна скрині, з самого споду жердки [83] прадідівських народних одягах. Чоловіки хай прийдуть у білих вовняних гачах, в сердаках та кожухах з дармовисами, а жінки — у червоних, з вивернутими халявами чоботях і у фезах під рушниками.

Костик хоче обумовити наперед, аби пізніше не було скандалу на весіллі, щоб, не дай бог, не було окремих столів для панства, а окремих для мужицтва і щоб біля одних тарілок не лежали срібні виделки та ножі, а біля інших — дерев'яні та залізні ложки. Для нього всі весільні гості — рівні!

— Тут уже Костик не має рації, — сказала мама, що не тримала ні одної, ні другої сторони, — він повинен розуміти, що селяни краще почуватимуть себе у своєму гурті, ніж мішма з панами. А щодо тих ножів і виделок, то просто сміх. Нащо би то я мучила селян і змушувала їх орудувати ножем і виделкою? Хай би вже їв так, як дома звик, — ложкою. Той Костик таки неможливий. Не заздрю його жінці. — При цьому мама чогось подивилася на мене.

Цікаво — коли весілля Данкової сестри можна було прирівняти до вистави у справжньому театрі, де від глядача приховуються всі підготовчі роботи, то весілля у Суховерхові, якщо триматися цього порівняння, нагадувало аматорську виставу (непричком у нас, у Веренчанці), де в усіх готуваннях — від костюмів до лаштунків — бере участь півсела.

До речі, про костюми. За три дні до весілля виявилося, що у Празького (перший дружба!) немає чорного вбрання.

— Як-то? — дивувався дехто. — Взагалі не має парадного вбрання?

Має, і то в досить доброму стані, але темно-синє.

— Темно-синє на таке весілля не годиться! — прийшли до одностайного висновку всі суспільні кола Веренчанки. — Треба чорного.

А звідки його взяти? Найпростіше було б сісти у поїзд, поїхати до Чернівців і купити нове, але на це не дозволяє, як висловився веренчанський дяк Пантелеймон, каса Празьких. Залишався один-єдиний вихід — позичити в когось чорне вбрання. Так, але в кого? Хлопці (ненавиджу це слово і проклинаю його!), які, мабуть, щойно з цього приводу придивилися уважніше до Василя, виявили, що в нього фігура нетипова. Він низький, зате ненормально широкий у плечах. Довгорукий, але коротконогий. Стала собі тепер братія ламати голову, де б то знайти двійника Празькому і щодо фігури, і… такого, до якого можна б підійти з цим як-не-як неповсякденним проханням. Шукали відповідного кандидата, шукали і таки знайшли. Брат молодого пригадав веренчанським людям, що батько аптекарки не завжди був маленьким, засушеним чоловічком. Кільканадцять років тому то був кремезний, правда, низького росту мужчина, що загальним силуетом (Улянич почав залюбки вживати інтелігентних словечок) досить нагадував нашого дружбу.

Позичати взагалі не належить до приємних речей, а тим паче одяг, який людина береже, можливо, вже тільки на смерть, але Празький і його друзі не мали іншого виходу. Напевно, ніхто з нас не сподівався, що все піде аж так гладко. Старий добродій, як тільки дізнався, в чому річ, охоче, з місця погодився позичити вбрання. Попросив тільки, щоб Празький при ньому приміряв. Коли Празький вволив його волю (ще б пак, за таку послугу!), то старий був просто щасливий від того, що його вбрання ще на щось придалося.

— Добре, добре, дуже добре! — жебонів, то пригладжуючи, то обсмикуючи анцуг на Празькому, — Ви візьміть в руки, прошу вас, що то за матерія! Таке вбрання!.. Тепер таких не подибаєш навіть у самому Бухаресті. Я вже думав, — втер око, — що в ньому покладуть мене тільки у труну, а воно, диви, ще потанцює собі на весіллі. Добре, добре, дуже добре…

На весілля у Данилюків мама була переробила мені сукню з бабиної бальної. Та, по-перше, тоді було літо, по-друге, я була на півтора року молодша, тобто могла ще з'являтися на людях у переробленій сукні. А тепер не хочу. Я надягну свою шерстяну, ясно-сірого кольору, з широкими, по-грецьки розпоротими рукавами, підбитими голубим атласом. Зрештою, іншого парадного вбрання на зимовий сезон в мене й немає.

Орися покрутила носом, почувши мій проект. (Характерно, що чим вона стає дорослішою, тим більше загострюється в неї носик. Дехто з хлопців тієї думки, що це додає їй пікантності. А я думаю — навпаки).

— Для молодої панночки така сукня на весілля не годиться. Чи ти, може, хочеш підладитися під них? (Мала на думці шляхту?)

Орися ані в гадці не має пристосовуватися до шляхтянок. Повинна ж бути між нею і тією публікою якась різниця чи ні? Чи Дарка думає, що вона, Орися, з якоїсь гуманності чи делікатності буде знижуватися до їх рівня? Навпаки! Так, навпаки! Орися, наприклад, одягне на весілля сріблясту мереживну сукенку на яскраво-червоному чохлі, до того зачіска а-ля Пола Негрі плюс срібні туфельки, плюс вечірня срібна торбинка.

— Це добре на великосвітський бал, але не на скромне весілля на селі, — насмілилася я заперечити Орисі в галузі бонтону.

— Я знаю, можеш мене не повчати, але я навмисне. Я одягаюся не для них. Казав мені швагер, що на весіллі, дуже можливо, буде хтось з чернівецьких академіків [84]. Компрене ву, розумієте, мадемуазель? А твій Данилюк має чорний одяг чи, може, теж треба буде позичати? Правда, на його фігуру було б легше дібрати.

Ориська хотіла вколоти мене, а тим часом її шпилька справила мені тільки радість («твій Данилюк»!).

— А чого ти носиш такі тугі станики? [85] — вже не мала до чого причепитись. — Це тепер не модно. У великому світі прийнято, щоб жіночі груди, капку підняті, окреслювалися під сукнею природно… зовсім вільно. А ти виглядаєш, як випхана дошка для прасування.

Коли Ориська пішла від нас, я під тим приводом, що з нагоди весілля хочу обмитися від «а» до «зет», як каже моя бабця, замкнулася в кімнаті і зробила щось перший раз у житті: подивилася на свої груди в дзеркалі. Ніколи досі не звертала спеціально уваги на цю деталь мого тіла, а тепер, під впливом розмови з Орисею, хотіла де в чому переконатися. Я навмисне взяла їх у долоні. Були легкі і пружні. Орися має рацію, мої груди настільки від природи підняті, що їм не треба ніякого галтера.

Не знаю чому, але свідомість цього дала мені не знану досі радість.

Обережно натякнула я про мою розмову з Орисею, тобто про нову моду, мамі.

— Мамця знає, що тепер не модні станики (в нашому домі вважається непристойним слово «бюстгальтер»).

— Так? Що ти кажеш? А то відколи? Чи не привезла цієї моди Ориська з Гіц, — відразу здогадалася моя мама.

Маму не цікавить моя думка в цій справі. Вона каже безапеляційно:

— Молодій панночці ходити без станика — це, це… — шукає відповідного слова пальцем по чолі, — це… нескромно і не дуже безпечно. Розумієш?

Розумію. Не треба хіба казати, що станик, який мама подала мені разом з рештою білизни, я не одягла, а сховала в найпевніший сховок дівчат у цілому світі — під матрац ліжка.