Сімурґ - Поваляева Светлана (читать книги без регистрации .txt) 📗
— Я можу місяцями споглядати і вивчати спектри Т’Маккени. Він у якомусь сенсі — квінтесенція чоловічих образів, скажімо, у літературі… або у кіно… він — повітряний змій, стробоскоп чоловічих фантазій та рефлексій.
— А що, жінки тебе не цікавлять? Як на мене, природніше вивчати те, що ближче до твоєї сутності.
— Моїй сутності байдуже. Не залежить на статі. Але з боку того, про що говориш ти, чоловіки мене цікавлять більше. Жінки зараз стали передбачуваними, як телевізор, і прагматичними, як праска, як полиця з університетськими підручниками. Для чоловіків зараз одвічне чоловіче «розкладання усього сущого по полицях» знівелювалося до простої ширми, рудиментного способу існування у самозахисті. Насправді, чоловіки у розрізі нагального часу — це хаос саморефлексій, мішанина передбачуваних вчинків з непередбачуваною мотивацією, а це змінює не лише кінцевий результат, а й суть справи.
— Зараз, зараз… ти весь час кажеш «зараз».
— Так. Все змінилося. Але не так кардинально, як тобі тепер здається. Просто якісь певні ознаки набули переваги.
— Зрозуміло… але… мені здається, ти у це не вписуєшся… ти ніби дивишся на все… навіть не збоку… ну, ніби як знизу нагору з глибини колодязя, коли на дворі ясний день, а з глибини колодязя видно зорі на небі…
— Я не з часу, це точно… та й ти вже — також…
— А звідки?!
— Нн-ну, не знаю… за рисами зовнішності ми з тобою, напевно, майже однолітки, десь так… але так склалося, що я можу існувати у ширших часових межах, аніж ти: здебільшого це — лабіринти, коридори, драбини і сходи, кімнати, завулки, западини, тупики… тобі я це можу пояснити лише через просторові категорії. Ти існуєш у прямій лінії, тобі моє існування здається якимось дивом, що зрозуміло для людини, яка жила у вузькому тунелі, просуваючись лише вперед, тобто її просувають, проштовхують помалу м’язи цього тунелю, цієї кишки, немов удав свою запогликовтану жертву, сам знаєш, до чого… насправді від цього «дива» — жодної користі… та ні! не користі… ну, насолоди…
не знаю… для тебе це — шоу, а для мене… незбагненна властивість моєї сутності. Я можу подорожувати, вчворяти якісь фокуси без найменшого сенсу, без жодної мети, а буває й гірше… ЦЕ починає керувати мною попри мої власні наміри, попри моє бажання… як от з тобою.
Голос Мари стає натужним і здушеним, але я продовжую її пестити, і це якимось чином пов’язане з невпинним потоком слів, що виливається, вихлюпується з мене, Маккена свердлить мене поглядом, я вже навіть не усвідомлюю, де я, а хіба я взагалі хоч раз усвідомив, де я? я ув отворі Мари, я на сцені, я розказую Терренсу Маккені, засмаглому демонові, що сидить за столиком навпроти мене: ти знаєш, що таке мексиканський телесеріал, або, скажімо, рубрики у газетах, що ті їх у свою чергу нещадно тягнуть з інтернету, на штиб «Светская жизнь», «КазусЫ» або «Вот ето да!»?.. ну от… тепер уяви собі: вона вагітніє від нього за якісь півтори години до його загибелі. Правда, круто? Вони мають секс, коли їй «не можна», але вона каже, що «можна», й він, підозрюючи, що таки «не можна», ясна річ, миттєво втрачає самоконтроль… незабаром його кудись викликають по мобілці (хто, куди — не суттєво). Вона, розімліла, чекатиме його повернення у ліжку. А він, ідучи до машини, несучись в машині крізь дрібну мжичку слизьким нічним шосеєм, відчуває усім єством, бачить, неначе у фантастичному кіно, як його сперматозоїд дістається її яйцеклітини, — переживає весь процес у спалахах магнію, котрий у фотосправі, здається, вже років сто не використовується. Й за-за чергового сліпучого спалаху, немов розриваючи паперовий рекламний барабан, просторову мембрану, вигулькує, вдирається потужна вантажівка з фірою…
Мара стогне, жодна сила мене вже не зупинить, навіть покійна мати з її зубною пастою і нагальними запитаннями, слухай далі, кажу я, облизуючи вухо Мари: у його гаманці знаходять її фотокартку, на звороті якої нашкрябано олівцем домашню адресу, номери домашнього та робочого телефонів, ім’я, прізвище. Колись він поцупив цей паперовий надгробок особистості, цей трофей фетишиста у відділі кадрів на їхній спільній роботі. Інших зачіпок немає. Ані його особистих документів, ані візитівок, ані навіть прав на машину, від якої мало що залишилося. Під ранок її будить телефонний дзвінок з моргу лікарні швидкої допомоги, та ні, хіба вони здатні на таку оперативність?! до слухавки довго ніхто не підходив, але щодалі мене проймало дивовижне відчуття, а трохи згодом воно переросло у впевненість, що там, куди я телефоную, не хочуть підходити до телефону, вагаються, чим наполегливіше той дзвонить, стоять над апаратом, чекаючи, поки він замовкне, а я не кладу слухавки, і нарешті: «Так», ну, говоріть… не буду я нічого казати! вони не здатні до такої оперативності! ніхто не телефонуватиме суботнім ранком дощу мряки савану снів мумії часу посеред посивілого від вологи прілого листя у лісопарку… Мара вигинається, моя долоня вже повна її соку…
— І далі що?
— Далі? Далі… він зникає з моргу.
— Мгмм… і невідомо за які башлі тікає з Міста залізницею, скориставшись шалено слушною — і, найголовніше, неповторною, єдиною в житті й на мільйон життів — нагодою!
— Ти що, подумала, що я про себе розповів?
— А про кого ж?!
— …у мене в джинсах є внутрішня потаємна кишенька, де я зазвичай тримав ті бабки, які в жодному випадку, за жодних обставин не можна розтринькувати. Поки їх звідтам видобудеш — перехочеш і дівки, і пива, і будь-чого, у якому б не був куражі. Зрозуміло, все, що було у гаманці, по кишенях, шкірянка дуже кльова…
— Зрозуміло.
— Ну от.
— Заспокойся. Вона зробить аборт, щойно помітить свою вагітність.
— Звідки ти знаєш!
— Звідусіль. З тебе. З Всесвіту. Не знаю… знаю, та й усе.
Я спливаю кудись, у якусь каламуть, ніби заливають мене струмені води, але на дотик ця вода зовсім не відчувається, я чую Мару всім своїм тілом, я прагну кінця, Мара волає і перетворюється на Дж. Гендрікса… Порожньо й боляче десь поза межами психологічних збочень витонченої жорстокості видуманого кохання не хочеться жодних садомазохістських уточнень нема на одужання й найменшого сподівання якщо навіть нас рознесе по світу хвороба мозку невиліковна під ногами судомить в агонії брудні затоптані квіти хоч який би воно вигляд не мало зовні всередині розхристаний карнавальний бубон крізь дірки проглядають зорі та хмари о Амок ми не будемо більше ми більше не будемо більше вже неможливо йдемо здавати тару вітер здмухує карткові будиночки Таро… й до наших крилатих мов у Меркурія ніг кружляє й плавко падає біла карта повний місяць поміж козячих грудей ночі — диявольський оберіг вибрязкує вар’яцькими цяцьками страченого кілька століть тому барда… King Crimzon… ми покарали себе собою так що не скоро позбудемося непритомності світанкового попелу випорожнених очей роздерті троянди вуст тремтять коліна порожнеча переповнює спрагле горло поламані пальці загорнуті у пергаментний саван диму зіжмакані випорожнені тіла на лаві охлялі маріонетки дроти щільно обкручують мляві шиї порожні зіниці мертвих будинків Подолу мовчки всотують залишки почуттів Місто бавилося нами всю ніч жорстоко немов чаклунська дитина а на світанні виплюнуло мов виноградні бубки — приречені на асфальтову смерть вони запопадливо на поливальні машини очікують пияк-морозівник підбирає недопалки в першому сонці вени відчувають як літаки збиваються з траєкторій ранкові рейси до Амстердама… карнавальне лахміття нічних фантасмагорій…Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола, мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло, відчуваю тільки чоло і шибу, решти мене наче і нема, єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і ґрунт, і померле дерево, і шкло… пісок…
