Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗
— Будеш вечеряти?
— Давайте! — сказав Митька.
Сонька подивилась на сина червоними, сухими очима й сказала:
— Чого ж ти так запізнився?
— А хіба вам тато нічого не говорили?
Кметь здригнув. В Митьчинім голосі йому почулось щось насмішкувате.
— Що там таке? — просто, ніби нічого й не трапилось, звернулась жінка до Кметя.
Кметеві не хотілось відповідати, але той тон, з яким звернулась до нього жінка, підкуплював, і він не міг мовчати.
— Та то ж прохали на зверхурочні зоставатись,— сказав суворо Кметь і тут же подумав: що йому? От він ударив Соньку — і ніхто не посміє йому на це сказати щось. Не хоче на зверхурочні — теж нікому нема діла.
— А чого ж батько не остався? — звернулась мати до сина.
— То хай тато й скаже!
Митька кинув це недбало, наче його зовсім не цікавило, чому його роботящий батько не хоче на зверхурочні зоставатися» Але Кметь добре розумів, що син бавиться з ним, глузує з нього. О, він добре знає, чого хоче Митька: Митьці хочеться, щоб його батько день і ніч працював на користь ненавидних йому, що покалічили його життя. То байдуже, що Митька ніколи з ним не говорив про це. Кметь і без нього знає, чим дихає його син.
І знову наростала лють.
— А в тебе що — язика нема? — кинув грубо Кметь.
Митька положив ложку на стіл і сказав:
— У мене, тату, єсть язик. Та ви ж самі вчили мене, щоб я даром не ляскав ним. Я ж почім знаю, чого ви не зостались на зверхурочні. Як узнаю, то тоді й скажу.
Сонька сіла на стілець і питливо подивилась на Кметя.
— Не ляскав! — кинув зневажливо Кметь. І тут же подумав: «Він скаже!»
Що він скаже? ї раптом здригнув. Може, син знає, що його батько надумав? Так ні, цього не може бути. Відкіля він знає?..
На вулиці бахнув постріл.
— Що це кожну ніч стріляють,— сказала Сонька.— І коли вже цих бандитів не буде?
Кметь подивився на жінку. «Бандитів! Вона теж щось розуміє! Сволоч!» — потім він підвівся і побрів із хати.
II
На другий день Кметь це пішов на роботу: «Він буде говіти». Почуття незадоволення й тривоги не залишали його ні на одну мить. Воно й зрозуміло: думка про злочин гнітила його, а все складалось так, що він мусив одтяту вати цю справу. Головне ж, у нього було дуже замало пороху, а він хотів зробити щось грандіозне. Кметь уявляв собі цілий потоп огню. Це, безперечно, буде щось надзвичайне.
Того ж дня Кметь помітив, що Митька, ідучи на завод, чогось посміхнувся, і Кметеві здалось — зловтішно. Невже син догадавсь, чому батькові так забажалось говіти?
З Сонькою після сварки він почував себе краще: жінка тепер не посміє розпитувати його. Правда, було якось не по собі, бо Сонька не тільки нікому не скаржилась на нього, але й поводилась так, ніби між ними нічого й не було. І не розумів Кметь цього, бо навіть Кирпанева жінка і та вже вміла постояти за себе.
Цілий день Кметь ходив по базару й розпитував у людей, де йому можна дістати пороху. Кожному він додавав:
— У нас на річці дикі качки сидять, хочу набити на праз-ник.
Всі йому, звичайно, вірили, і ніхто не звертав особливої уваги на цю людину з хворобливим блиском в очах. Тільки якийсь солдат зауважив:
— Тепер, товаришу, дичі бити не можна. Стріляти будете після Петра.
Кметь запам'ятав це й розпитував ще обережніш.
До обіду базар так розрісся, що загатив трохи не всю вулицю. Як комашня, метушились люди на великому плацу.
«От тобі й нема свободної торгівлі»,— із зловтіхою подумав Кметь. В кожнім крамарі він тепер бачив свого спільника.
Півфунта пороху він усе-таки дістав. Решту рішив дістати завтра. А ввечері, коли задзвонили до сповіді, Кметь пішов до церкви.
Біля дверей він перехрестився і побрів у темний куток. Як і кожна випадкова людина, він почував себе серед ікон якось ніяково.
, Збоку хтось погасив свічку,-і .від неї розлився по церкві сморід» Кметь дивився на бабу, що стояла поперед нього» Вона ретельно молилася і часто била поклони. Потім, коли вийшов священик, Кметь подивився на нього й подумав: «і цей піп буде сповідати мене?» І не вірилось, що саме цей, бо ншк не в’язалась гладка велетенська попова постать із таїнством сповіді, Кметь замислився,
— І ви шветь прищлі? — нарешті почув він біля себе хриплий голос.
Підложивши голову під чорне покривало, Кметь раптом згадав про злочин. Він здригнув, і йому забилось серце. Він навіть подумав, що може щось крикнути і зробити якусь нісенітницю, Голова його ходила ходором.
Додому він прийшов мало не розбитий. Сонька і сьогодні латала кофту. Але Кметь не тільки не чіпав її, а навіть і не заговорив до неї. На нього несподівано найшла байдужість, і почував він себе безсилим.
Заснув він скоро і прокинувся, коли вже сонце стояло у вікні, а по стіні бігали сріблясті зайчики.
«Ну, будемо кінчати»,— подумав Кметь і пішов під повітку, де лежав захований порох. -
Надворі було весело й дзвінко. По блакитному полю сунулись сиві, розірвані хмари. Якась -пташка сіла на стріху й вистукувала: «цвірінь-цвірінь».
Кметь пішов у куток, де лежала солома, розрив її і дістав відтіля пакунок, «Мало, треба більше»,— рішив він і знову ретельно уложив пакунок -на попереднє місце,
У двох церквах дзвонили — одноманітно й невесело. Після причастя Кметь ще пішов на базар, але пороху вже дістати не міг (цікаво, коли священик давав йому з ложки вина, його раптом занудило, І потім усе стояв перед ним гладкий попів палець і темно-червоний шматок проскури).
Цілий день Кметь обмірковував, як йому попасти на завод, щоб положити зарання пакунок із порохом у тім місці, де намітив (для чого це, саме зарання, зробити — він не знав). Проходити через ворота він не рішався, бо можна було зустріти когось із знайомих. Цього ж Кметь не хотів.
Коли зайшло сонце, Кметь мовчки вийшов із хати і, як тать, озираючись, пішов до повітки. Дістав там пакунок і побрів на вулицю. Він мав дійти до того місця, де кінчається заводський паркан, перейти на той бік дороги і там перелізти*
Це можна було зробити непомітно, бо з того краю починались луки,й майже ніхто не ходив туди.
Коли Кметь ішов біля заводських воріт, відтіля виходили робітники з кошиками: був шабаш. «Ну, це краще»,— подумав він і звернув за ріг.
Від луків дмухало вогкістю, а в далечині на обрії простягались сизі димки. Сонце'стояло ще височенько, але Кметь цього гіе боявся. Коли б хто й побачив його — кому яке діло. Він же робітник цього заводу і коли перелазить через паркан, ТО, значить, має на це рацію.
Переліз він невдало. Перш за все важко було дістати верху, а коли скочив на паркан, почув, що болить рука: він розідрав її, і кров залляла всі пальці. Сплигнувши на той бік паркану, він почув ломоту і в нозі.
Кметь попрямував до порожнього цеху (після війни там ще не було праці). В порожньому цеху він бачив резервуар із нафтою.
Дивно, скільки раз проходив біля цього місця й ніколи не відчував того, що зараз. Він завше пізнавав себе тут своєю людиною. А тепер...
Кметь ішов повз велетенські димарі. Збоку стояли гігантські іржаві домни й вигинали свої величезні постаті в небо. З поверху по драбинці, що вела нібито в льох, спустився вниз.
Навкруги було мовчазно. І в цій мовчазності він відчував невимовну тоску.
«Що за причина?» — подумав Кметь і рішив: це того, що він переліз через паркан.
Кметь увійшов у пустельний цех. Бантини полосували весь дах, і крізь незалатані порожнечі витикались шмаття голубих просторів. Стояла залізна тиша. Оіїецьки сиротливо тулились до мертвих вальців. Печі порозкривали свої пожадливі роти й похмуро дивились у тьму.
Але всюди відчувалась велика сила пориву, що причаївся в цій залізній мовчанці. Здавалось, що не встигне засвистіти ремінь, як тут знову забушує вогняне море й вийдуть із берегів залізні океани, як побідний потоп.
