Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗

- Що йо­го в бо­га ро­би­ти? - бiд­кав­ся ште­гер, - бi­жiть до уп­ра­ви­те­ля!

Один по­бiг. Уп­ра­ви­тель за­раз прий­шов i зве­лiв спро­бу­ва­ти про­би­тись у цю шах­ту з ста­рої, з тiєї, де во­да бу­ла. Шах­та бу­ла стор­чо­ва, i в неї мож­на бу­де спус­ти­ти­ся прос­то в цеб­рi.

Всi ки­ну­лись до тiєї шах­ти, тяг­ну­чи за со­бою ко­до­лу, ба­ра­бан. Ма­ру­ся бiг­ла, щоб не зос­та­ти­ся по­за­ду.

- Давай це­бер! Чуєш, швид­ше! - гу­кав ште­гер. Пос­пi­ша­ю­чись, пос­та­ви­ли ба­ра­бан, при­че­пи­ли це­бер. Ште­гер сам став у нього.

- Спускай!

Барабан зак­ру­тив­ся; це­бер здриг­нув­ся i про­ва­ливсь у шах­ту. Дов­го кру­ти­ли шах­та­рi ба­ра­бан, а ко­до­ла все розк­ру­чу­ва­лась та розк­ру­чу­ва­лась, ся­га­ючи аж до дна. Вреш­тi ста­ли i до­жи­да­лись. Дзенькнув дзво­ник, - ба­ра­бан зак­ру­ти­­­­в­ся зно­ву, нак­ру­чу­ючи ко­до­лу на­зад. Без краю дов­гий здав­ся Ма­ру­сi час, що про­ми­нув, по­ки ште­ге­ра пiд­ня­то шах­ти.

- А що? як? - по­ча­ли всi йо­го пи­та­ти­ся.

- Можна! Дiр­ка, що че­рез неї во­да про­би­ла­ся, стра­шен­на. Крiзь ту дiр­ку й мож­на ту­ди до­лiз­ти. Хай зо мною ще хоч двоє ста­не.

Двоє шах­та­рiв ста­ло до ште­ге­ра в це­бер, їм по­да­ли кiлька пля­шок з мо­ло­ком та хлi­ба - це щоб пiдк­рi­пи­ти тих, якi ще жи­вi.

- Боже по­мо­жи!

- Спускай!

Цебер з людьми зник у ямi.

Маруся про­тов­пи­лась аж до шах­ти.

- Та чо­го це тут дiв­чи­на? - скрик­нув уп­ра­ви­тель, її вздрi­в­ши. Але за­раз-та­ки пiз­нав її i вже бiльше нi­чо­го не ска­зав.

Маруся сто­яла над шах­тою. Сто­яла й до­жи­да­ла­ся. Ду­ма­ла, що це ско­ро, ось за­раз вер­нуться, ви­тяг­нуть її тат­ка. Але нiх­то не вер­тав­ся, не ози­вав­ся. Гли­бо­ка шах­та прог­ли­ну­ла лю­дей i не вер­та­ла.

- Довго шу­ка­ють! - ска­зав хтось.

- Якби дав бог, щоб хоч жи­вих най­шли!

I зно­ву всi за­мовк­ли, до­жи­да­ючи­ся… Про­ми­ну­ла вже, ма­буть, го­ди­на. Без краю дов­гою зда­ла­ся во­на всiм, а най­бi­ль­ше Ма­ру­сi! Звiст­ки з шах­ти не бу­ло нi­якої. Вреш­тi мо­туз, про­ве­де­ний з шах­ти до дзво­ни­ка, за­во­ру­шивсь, i дзво­ник дзе­ленькнув. Всi стре­пе­ну­ли­ся.

- Тягни!

Барабан пi­шов спер­шу ти­хо, а да­лi все швид­ше й швид­ше. Ма­ру­ся лед­ве ди­ха­ла… Хви­ли­на… двi… три - i ось, ось це­бер!… В цеб­рi сто­яв ште­гер з од­ним ро­бiт­ни­ком i пiд­дер­жу вав об­ря­то­ва­но­го чо­ло­вi­ка.

Але це був не Ма­ру­син тат­ко. Обе­реж­но вий­ня­ли з цеб­ра при­ве­зе­но­го.

- Багато жи­вих? - спи­тавсь уп­ра­ви­тель.

- Усiх троє, - вiд­мо­вив ште­гер, - оце один, а двоє ще там. За­би­лись у да­ле­кий за­ку­ток, та­кий, що й во­да ту­ди не до­сяг­ла.

- А тi?

- Двох ба­чив - утоп­ли, а бiльше не­ма. Та, ма­буть, не ми­ну­ла ли­ха до­ля.

Цебер зно­ву пi­шов на­низ, а хвер­шал ки­нув­ся кло­по­та­ти­ся ко­ло об­ря­то­ва­но­го. Про­ми­ну­ло ще з пiв­го­ди­ни, - зно­ву дзе­ленькнув дзво­ник i зак­ру­тив­ся ба­ра­бан. Ма­ру­ся зно­ву вся вип­рос­та­лась - го­то­ва в цю мить до жит­тя й до смер­тi. Ось зно­ву це­бер - i в йо­му був не її тат­ко. Ште­гер ска­зав, що жи­вих троє. Тре­тiй по­ви­нен бу­ти тат­ко. Не мо­же бог так ду­же не по­жа­лi­ти її, щоб вiд­ня­ти вiд неї тат­ка. Ад­же вiн доб­рий!

- Господи! - мо­ли­ла­ся во­на дум­кою: - Ад­же ти доб­рий! Вер­ни тат­ка! А нi, - то вiзьми ме­не до йо­го!

А тим ча­сом це­бер дав­но вже пi­шов на­низ. I як по­чу­ло­ся "пiд­нi­май!" - Ма­ру­ся при­тис­ла свої ху­дi ру­че­ня­та до гру­дей з усiєї си­ли i, ши­ро­ко розк­рив­ши очi, вту­пи­ла їх у чор­ну гли­бо­ку шах­то­ву яму. По­ва­гом пiд­няв­ся це­бер. Двоє шах­та­рiв дер­жа­ли то­го, хто там сто­яв, i це був - Мак­сим. Лед­ве сту­пив вiн на зем­лю, - ту ж мить Ма­ру­си­нi ру­ки об­хо­пи­ли йо­го.

Припадаючи до йо­го, во­на скрик­ну­ла:

- Татку! лю­бий! жи­вий!…

I зму­че­на дiв­чи­на впа­ла неп­ри­том­на до нiг батько­вi.

Максим про­ле­жав кiлька день у лi­кар­нi, а по­тiм ки­нув шах­ти. Уд­вох з Ма­ру­сею во­ни по­вер­ну­лись у своє се­ло. Те­пер во­ни жи­вуть у своїй ха­тi i гос­по­да­рю­ють щас­ли­во.

1893. IV.13.

У Олексїiвцi.

ЕКЗАМЕН

Сьогоднi ве­ли­кий день у То­по­лiвськiй шко­лi: у цей день має вiд­бу­ти­ся ек­за­мен, а на йо­му по­ви­нен бу­ти член ра­ди шкiльної. Тим-то у шко­лi ще з учо­ра все го­тується. I мо­ло­дий, що тiльки пер­ший рiк учи­те­лює, вчи­тель, i сто­рож Ки­ри­ло Кри­во­ру­кий пра­цю­ються з усiєї си­ли. Ще вчо­ра ма­ненька хат­ка, що во­лость вiд­да­ла у своєму бу­дин­ко­вi на шко­лу, хат­ка, зав­бiльшки со­рок квад­ра­то­вих ар­шин, по­ча­ла че­пу­ри­ти­ся. Усi ями в зем­ля­нiй до­лiв­цi по­за­си­пу­ва­но, а по­тiм сто­рож поп­ри­ма­зу­вав їх гли­ною i кож­но­му шко­ля­ре­вi прик­ро на­ка­зу­вав, щоб во­ни, хлоп­цi, яко­мо­га обе­реж­нi­ше при­тор­ка­ли­ся своїми но­га­ми до при­ма­за­них мiс­цин:

- А то ся­де та й тов­че чо­бiтьми! Де б обе­рi­га­ти­ся, ле­ге­нь­ко сту­па­ти, а вiн тов­че. А ти за ним маж та рiв­няй! От уже приїде пан, то вiн вам дасть!

Тим ча­сом учи­тель влас­но­руч­но по­рав­ся ко­ло по­об­па­да­лих шпа­рун на стi­нах та на гру­бi i, за­ко­тив­ши ру­ка­ва за лiк­тi, щи­ро при­ма­зу­вав ру­дою й бi­лою гли­ною, зов­сiм нез­ва­жа­ючи на те, що та­ка пра­ця анiт­ро­хи не вiд­по­вi­да­ла йо­го вчи­тельським обов'язкам. Але що ж бу­ло ро­би­ти, ко­ли вiн нi­як не здо­лав до­мог­ти­ся, щоб гро­мадський ата­ман дав йо­му ма­зильниць?! Шко­лярськi пар­ти, що стiльки ра­зiв цiєї зи­ми за­ход­жу­ва­лись роз­си­па­ти­ся пiд шко­ля­ра­ми, та й роз­си­па­ли­ся на­вiть ча­сом, цi пар­ти поз­би­ва­но те­пер гвiзд­ка­ми й клин­ця­ми, i во­ни по­ча­ли по­зи­ра­ти якось на­вiть спи­ш­на; та це не пе­реш­код­жа­ло сто­ро­же­вi Ки­ри­ло­вi по­да­ва­ти вчи­те­ле­вi до ува­ги, що ко­ли во­ни, шко­ля­рi, не по­бе­ре­жуться, то "ота ге­монська зад­ня пар­та ко­ли б не обер­ну­лась, бо там нi­як не при­лад­наєш од­нiєї нiж­ки". Та й учи­те­льсько­му стiльце­вi, що якось ви­пад­ком, ма­буть, пот­ра­пив до шко­ли, тре­ба бу­ло лi­ка­ря, i вчи­тель дов­го пра­цю­вав­ся, сил­ку­ючись, щоб за­мiсть трьох бу­ло в йо­го чо­ти­ри но­ги, як то по­вин­но бу­ти в кож­но­го по­ряд­но­го стiльця. Ще два стi­льцi взя­то в ба­тюш­ки i в во­лос­тi - про са­мо­го ба­тюш­ку й про "чле­на".

Сьогоднi й шко­ля­рi поп­ри­хо­ди­ли, одяг­шись, мов по-пра­з­ни­ко­во­му: ма­ло не на всiх бу­ли но­вi­шi свит­ки, а то й чу­ма­р­ки, бо­сих не бу­ло. Сто­рож вос­таннє ви­ти­рав три вiк­на шкi­льної свiт­ли­цi. Ба­тюш­ка та вчи­тель роз­мов­ля­ли про­мiж се­бе i бо­ялись за то­го або iн­шо­го шко­ля­ра, що мiг не зда­ти ек­за­ме­ну.

Школярi й со­бi з за­па­лом роз­мов­ля­ли.

- Чого ж вiн приїде, той пан? - до­пи­ту­вав­ся ма­ленький хло­п­чик, що тiльки од­ну зи­му по­хо­див до шко­ли, у сво­го стар­шо­го то­ва­ри­ша.

- А пи­та­ти­меться, чи нав­чи­ли­ся ми…

- А вiн який? Страш­ний?

- Та хi­ба ж я знаю: я й сам йо­го не ба­чив. Спи­тай­сь у Оле­к­сiя Пет­ро­ви­ча.

- Олексiю Пет­ро­ви­чу, - ози­вається шко­ляр до вчи­те­ля, - а вiн страш­ний?

- Хто?

- Та той пан, що приїде?

Учитель сил­кується впев­ни­ти, що страш­но­го в "то­му па­но­вi" нi­чо­го не­ма.

- А вiн не би­ти­ме? - не по­ки­да сво­го шко­ляр.

- Та нi! Хто ж тут смiє би­ти­ся? - ду­же зваж­ли­во впев­няє дру­гий.

- Е, не смiє! А як спи­тається, а ти й не зна­ти­меш, то що то­дi? То­дi й би­ти­ме…

У дру­го­му мiс­цi, де си­дять що­най­стар­шi, чу­ти, як во­ни бу­бо­нять со­бi пiд нiс, ще раз про­чи­ту­ючи вив­че­не. Ко­жен пра­цює, бо кож­но­му хо­четься ма­ти "свi­доцт­во". Один ма­ненький хлоп­чик за­лiз у ку­ток i на­ля­ка­ни­ми очи­ця­ми пог­ля­дає навк­ру­ги: вiн заз­да­ле­гiдь зля­кав­ся "па­на".

- Я вте­чу, як вiн приїде! - ше­по­че вiн на ву­хо своєму то­ва­ри­ше­вi.