Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗

- … вона сли­ха­ла, шо у лю­дей большi ру­ки i оч­ки… стоїть та й кру­тить хвос­том…

- Да, оч­ки на­де­ла, - до­дає член. - Хо­ро­шо! Бу­деть! - про­мо­вив вiн i, нахилившись над реєстром, хо­тiв пи­са­ти "бал­ли".

- Может бить, пi­сать єщо? - спи­тавсь учи­тель.

- Мм… муркнув член, по­га­дав­ши, ма­буть, про не­до­сяж­нi пра­ви­ла пра­во­пи­су. - Не­хай пи­шеть!…

Вчитель по­чав чи­та­ти який­сь ури­вок з кни­ги, а шко­ляр пи­сав на кла­со­вiй таб­ли­цi. По­тiм по­ча­ли вип­рав­ля­ти по­мил­ки. Член якось пiд­су­нув до се­бе книж­ку i, звi­ря­ючи з нею на­пи­са­не, знай­шов двi по­мил­ки. Зос­та­ва­лось їх ще з п'я­те­ро, але член ска­зав, що все ос­таннє так, i хлоп­ця пу­ще­но. Са­ме та­ким ро­бом узя­ли­ся й до дру­го­го шко­ля­ра. Тi­льки, як дiй­шли до ариф­ме­ти­ки, бi­до­лаш­ний нi­як не мiг рi­ши­ти зав­да­чу - да­рем­но нап­рав­ляв йо­го вчи­тель, да­рем­но пiд­га­няв член. На­реш­тi, член не вдер­жавсь:

- Шо ето? - зне­нацька крик­нув вiн. - Ариф­ме­ти­ки не зна­ють, щи­тать не умєють! Ви учи­тель, ви нi­че­го не де­ла­ли! Я в учи­лищ­ний со­вет на вас по­дам ра­порт!

Бiдолашний учи­тель тiльки кру­тивсь на од­но­му мiс­цi. Шко­ля­рi си­дi­ли бi­лi, як крей­да. Зне­нацька оз­ва­ло­ся хли­па­н­ня, спер­шу тих­ше, а да­лi все го­лос­нi­ше й го­лос­нi­ше, i пе­рей­шло, на­реш­тi, у го­лос­нi за­во­ди пла­чу. Пла­кав са­ме той ма­ленький хлоп­чик, що ще заз­да­ле­гiдь хо­тiв утi­ка­ти вiд "па­на".

- У! Я не хо­чу тут!… Я не хо­чу! Я до­до­му пi­ду! - ри­да­ючи ка­зав вiн.

Почувши це, член зу­пи­нив­ся. Вчи­тель по­бiг до хлоп­ця. Але вiн не зва­жав на вмов­лен­ня i не по­ки­дав ри­да­ти i на­ма­га­ти­ся до­до­му. До­ве­лось пус­ти­ти йо­го з шко­ли. Ба­ча­чи, що вже пе­ре­бор­щив, член при­тих. Ек­за­мен ос­тан­нiх шiс­тьох хлоп­цiв, що зда­ва­ли на "свi­доцт­ва", вiд­був­ся ти­хо, на­д­то, що всi во­ни "арих­ме­ти­ку" зна­ли, i пан член не мав ра­цiї сер­ди­ти­ся.

Нарештi скiн­чи­ли. Пан член ус­тав.

- А тєх не бу­дем ек­за­ме­но­вать? - спи­тавсь учи­тель, по­ка­зу­ючи на шко­ля­рiв пер­шо­го та дру­го­го ро­ку.

- Ннєт… Та они умєють чи­тать?…- ка­зав утом­ле­ний член, пог­ля­да­ючи на го­дин­ни­ка: бу­ло вже шiсть го­дин. - Хлоп­цi, чи­тать умєєтє? - за­пи­тав­ся вiн у шко­ля­рiв.

- Умiєм… несмiливо вiд­мо­ви­ли де­якi.

- А щи­тать? Ну: дваж­ди сєм?

- Чотирнадцять! - гук­ну­ли всi вiд­ра­зу.

- А 25 без 7?

- Вiсiмнадцять.

- Ну…промовив член, ва­га­ючись.

- Може, за­ку­сить би…- обiз­вавсь ба­тюш­ка.

- Обикновенно… не мi­ша­ло б… Ну, дєтi, - знов оз­вав­ся вiн до шко­ля­рiв, а тi чо­гось повс­та­ва­ли, - зна­чить, ви те­пер по­лу­чи­те свiдєтельство - ко­то­риє ек­за­мен зда­ли, а ко­то­риє нет, то, обик­но­вен­но, учi­те­ся, по­то­му шо на­ука… то-єсть… по­то­му, шо без єї че­ло­век тьомний… А арих­ме­ти­ку, особ­ли­во арих­ме­ти­ку, шоб зна­ли. По­то­му, обик­но­вен­но, арих­ме­ти­ка - то ве­ли­ка на­ука!…- i по­ка­зу­ючи ве­ли­кiсть "арих­ме­ти­ки" яко на­уки, пан член пiд­няв уго­ру про­ти ло­ба па­ль­ця i пог­ро­жа­ючи, штрик­нув їм у по­вiт­ря.

Далi те­чiя чле­но­во­го крас­но­мовст­ва всох­ла, i вiн став, не зна­ючи, що ка­за­ти… Шко­ля­рi, ба­тюш­ка, вчи­тель i со­бi сто­я­ли, не зна­ючи, що їм ро­би­ти.

- Так от шо… теє…- по­чав зно­ву член, зга­дав­ши, як вiн ко­лись був уку­пi з iнс­пек­то­ром на ек­за­ме­нi i як са­ме той за­кiн­чив йо­го, - шко­ла у вас хо­ро­шая, i я так до­ло­жу у со­вет. I арих­ме­ти­ку зна­ють, - один не знаєть, ну, та то вже нi­че­во… - I член так са­мо, як i iнс­пек­тор, по­дав ру­ку вчи­те­ле­вi та ба­тюш­цi.

- Так їх рас­пус­тiть? - спи­тав учи­тель.

- Еге, да…

- Читайте мо­лит­ву! - про­мо­вив учи­тель.

Хлопцi, ту­по­чу­чи но­га­ми, по­вер­ну­лись до iко­ни. Про­чи­та­ли мо­лит­ву.

- Ну, те­пер теє… до­мой iдiть! - по­чав член. - А ми до вас, ба­тюш­ка. Обик­но­вен­но тре­ба за­ку­сить. Мо­же б то­го… й во­доч­ка?…

- А все­неп­ри­мiн­но!… Як же!… По­жа­луй­те!…

- Так, так… От ми там i про­то­кол ек­за­менськой под­пи­шем…

1884 р.

ПАНЬКО

Панько ос­тан­нiй ус­ко­чив у де­рев'яний ве­ли­кий це­бер до чо­тирьох то­ва­ри­шiв i гук­нув ма­ши­нiс­ту:

- Пускай!

Цебер по­чав спус­ка­ти­ся в шах­ту спер­шу ти­хо, а да­лi все швид­ше й швид­ше. Вiн хи­тав­ся на всi бо­ки, i шах­та­рi по­вин­нi бу­ли ча­сом вiд­пи­ха­ти­ся вiд стiн, щоб не вда­ри­тись об їх, то­дi б усi сторч го­ло­вою мог­ли по­ле­тi­ти в шах­ту з ро­з­би­то­го цеб­ра. Але шах­та бу­ла не гли­бо­ка; чор­нi стi­ни про­май­ну­ли швид­ко, й шах­та­рi вже бу­ли на днi.

- Ну, ви­лазь! - ска­зав Панько й сам вис­ко­чив пер­ший, де­р­­жа­чи в ру­ках ди­на­мi­то­вi пат­ро­ни. То­ва­ри­шi по­ча­ли ви­ла­зи­ти за їм з стру­мен­том у ру­ках.

Зараз же бi­ля стор­чо­вої шах­ти про­би­ва­но но­вий хiд­ник. Але ве­ли­чез­на бри­ла кам'яна, зуст­рiв­шись на до­ро­зi, не да­ва­ла йти да­лi. Шах­та­рi му­си­ли роз­би­ти цю ка­ме­ню­ку ди­на­мi­том. За кiлька ступ­нiв во­ни бу­ли вже там, де тре­ба. На­хи­ля­ючись, во­ни прой­шли, чи, ма­буть, кра­ще ска­за­ти - про­­лiз­ли у по­ча­ту но­ру. Там бу­ло мок­ро й тем­но. Двi лам­пи шах­тарськi, бли­ма­ючи, ос­вi­чу­ва­ли чор­нi стi­ни i не мен­ше чор­нi шах­тарськi об­лич­чя, тiльки зу­би та очi бi­лi­ли на тих арапських об­лич­чях.

Робiтники по­ча­ли ог­ля­да­ти ка­мiнь.

- Ну, з їм бу­де мо­ро­ка! - про­мо­вив один.

- Та здо­ро­вий! - до­дав дру­гий.

- То нi­чо­го, що здо­ро­вий, а ось по­ди­ви­мось, як йо­го про­би­ва­ти, - ска­зав Панько. Ану лиш да­вай свер­дел!

Почали вер­тi­ти ка­мiнь, б'ючи по сверд­лу мо­лот­ком: ка­мiнь ма­ло по­да­вав­ся.

- I що б бу­ло кра­щий стру­мент узя­ти! - сер­див­ся Панько, що по­ряд­ку­вав дi­лом. А то цим - до ве­чо­ра не зро­биш дiр­ки.

- Та й ве­чiр не­да­ле­ко, - оз­вав­ся хтось.

- I доб­ре, бо вже й кiст­ки бо­лять на цiй чор­то­вiй ро­бо­тi, - до­дав один шах­тар.

- Не жу­рись! - од­ка­зав мо­ло­дий ви­со­кий па­ру­бок, - за­те за­вт­ра не­дi­ля, по­гу­ляємо!

- Погуляємо! - тро­хи зло вiд­ка­зав йо­му чо­ло­вiк з бо­ро­дою. Вiн при­хо­див на ро­бо­ту з се­ла i мав сьогод­нi йти до­до­­му, не­су­чи свiй за­ро­бi­ток сiм'ї. Па­ру­бок же той жив на шах­тi i всi гро­шi вит­ра­чав на се­бе. Пер­ший був по­ряд­ний гос­по­дар i не мiг бу­ти при­хильний до ши­бай­го­ло­ви шах­тарської.

- Погуляємо! Вам усе тiльки б гульки справ­ля­ти! За гулька­ми й дi­ла не знаєте.

- А яко­го я дi­ла не знаю? - роз­сер­див­ся па­ру­бок.

- А от та­ко­го, що те­бе по­си­ла­но взя­ти пу­тя­що­го стру­мен­ту, а ти взяв каз­на-що.

- Велике ли­хо! - вiд­мо­вив па­ру­бок. Як тре­ба бу­де, то пi­дiй­мусь та й вiзьму кра­щий.

- А во­но й справ­дi тре­ба взя­ти, - про­мо­вив Панько. - Ану лиш до­будь!

- Круть-верть - за­раз бу­де! - ска­зав па­ру­бок. Хо­дiм, Се­ме­не!

Другий па­ру­бок, той, що ла­яв ро­бо­ту, пi­шов з їм до цеб­ра. Три шах­та­рi по­сi­да­ли, при­хи­лив­ши­ся спи­на­ми до ка­ме­ню­ки. Двоє по­ча­ли за­раз же кру­ти­ти ци­гар­ки i по­за­ку­рю­ва­ли їх вiд лам­пи, що при­че­пи­ли збо­ку на стi­нi. Панько не ку­рив. Вiн ду­же вто­мив­ся. Сьогод­нi йо­му бу­ло ба­га­то ро­бо­ти. Хо­тi­ло­ся вiд­по­чи­ти. По­ки то­ва­ри­шi ку­ри­ли й роз­мов­ля­ли, вiн мовч­ки си­дiв, прип­лю­щив­ши очi. За­люб­ки зга­ду­вав, що сьогод­нi пi­де до­до­му, об­миється, вiд­по­чи­не й по­бу­де в своїй сiм'ї. Сiм'ї всього - жiн­ка мо­ло­да та ма­ленький син, ро­кiв три йо­му бу­ло. Влiт­ку Панько хлi­бо­ро­бив, а взи­м­­ку за­роб­ляв по шах­тах. Цей за­ро­бi­ток да­вав йо­му змо­гу не вбо­жi­ти, ще тро­хи й пiдп­рав­ля­ти своє гос­по­дарст­во. Вiн те­пер ду­мав про свою теп­лу чис­теньку хат­ку. Во­на так i в'явля­лась йо­му, а се­ред неї Одар­ка. I об­лич­чя в Одар­ки так на­че всмiх­ну­ло­ся до нього. Якесь лю­бе, ла­гiд­не по­чу­ван­ня об­ня­ло Панька, i йо­му так схо­тi­ло­ся швид­ше ту­ди, до неї й до си­на. Ну, Да­нь­ко за­пев­не спа­ти­ме, як вiн прий­де, але завт­ра вже ж спи­тається: