Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор (полная версия книги txt) 📗
Піаніно здригнулося. Повний і теплий згук, немов м’яким світлом, наповнив кімнату. Бенвенута грала Генделя, мелодію просту й ясну.
Тоді арію з Баха. Їй здавалося, що не треба було настрашувати Рільке потоком акордів надто могутніх, — і вона почала з зовсім простих мелодій: коротка пісня Шумана, пастораль Скарлатті.
І завжди, між двох речей, у кімнаті згучав спів дрозда, голос весни, що народжується.
Коли піаніно замовкло, було вже темно. Дрізд більше не свистів. Панувала довга мовчазна тиша.
І тоді вона відчула за своєю спиною присутність Рільке, який наближався нечутними кроками. Вона відчула, що руки його торкнулись її волосся і його гаряче, вогке од сліз обличчя торкнулось її щоки.
Вона не сказала ні слова. І вони вийшли у вологий вечір, сповнений тиші садів, і так ішли до самого дому. І вона відчула, що на її життя зійшло благословіння Боже.
І перед тим, як її покинути, Рільке взяв її обличчя в свої руки і поцілував її в чоло.
Письменник і Генерал
Того року влітку полікуватись і відпочити Ґете поїхав з Ваймара до Карлсбада. Тричі на день, вранці, в обід і ввечері, він виходив до джерела в парк, щоб тут, за порадою лікаря, випити корисної для здоров’я мінеральної води. Він ходив привітною й затишною вуличкою в холодку дерев, посаджених двома рядами вздовж пішоходів, і по дорозі щоразу зустрічав людину, поважного вже віку, десь років на 78—80, що, спираючись на тростину чорного дерева з золотою ґулею, проходила повз нього.
Розпитавши, Ґете довідався, що то був одставний заслужений Генерал австрійської служби, який походив з давнього й відомого аристократичного роду. Письменник міг помітити, що колишній Генерал виявляв безперечну цікавість до нього. Коли Ґете проходив вуличкою й проминав його, Генерал спинявся й, спираючись на тростину, стояв, дивлячись йому вслід.
Цей інтерес з боку старої людини, так безпосередньо виявлений, зворушив Письменника. Одного разу, прогулюючись, як звичайно, при зустрічі з Генералом Ґете відступив трохи набік і затримав свої кроки. Він не спішив; його приваблювала в одноманітності курортного життя перспектива нового знайомства.
Старий Генерал з приязною усмішкою підійшов до Письменника і трохи підняв капелюха над головою, вкладаючи в цей неквапливий жест усю вишукану галантність старої людини, яка звикла постійно бувати при дворі короля.
Ґете відповів чемно тим самим порухом.
Так вони стояли один проти одного: високий і міцний у чорному довгому сурдуті Письменник і цей старий чоловік, що, незважаючи на свій вік, ще зберігав слід військової виправки й звички наказувати.
Його руки вже по-старечому тремтіли, коли, одягнувши знов капелюха й обома руками охопивши ґулю тростини, Генерал спитав:
— Чи правда, що Ви зветесь пан Ґете?
— Цілком вірно! — ствердив той.
— З Ваймара? — доповнив своє запитання Генерал. Він хотів бути точним і поінформованим до кінця.
— Цілком вірно! — ще раз ствердив письменник.
— Чи правда, що Ви пишете книги? — продовжував допитуватись Генерал.
— О, так!
— І складаєте вірші?
— О, так!
Відповіді явно тішили Генерала. Він доброзичливо дивився на свого співрозмовника й тоді, підсумовуючи, зауважив:
— Це повинно бути чудесно!
Ґете на це зауваження Генерала відповів невизначеним:
— Гм!..
Генерал продовжив розмову.
— Чи ви багато написали?
— Гм! Здається, що так!
Генерала цікавили подробиці. Він хотів вдатися в деталі професійних тайн поетичної творчости. Своїми конкретними відповідями Поет справив на нього якнайкраще враження.
Зовсім так, немов при огляді полку, він розпитував би полкового ад’ютанта, він благоприхильно спитав пана Ґете:
— Чи важко складати вірші?
— Так, так! — не втрачаючи рівноваги, зазначив Ґете.
Генерал висловив з цього приводу загальнотеоретичний здогад:
— Це, слід думати, — сказав він, — повинно залежати від доброго травлення шлунка. Чи мали ви нагоду добре попоїсти й добре, як слід, випити, чи ж не так?
— О, безперечно так! Зі мною бувало саме завжди так!
— Ну, ось бачите! — відзначив Генерал, пожував устами і тоді, в порядку поради Письменникові, він зазначив:
— У такому разі Ви не повинні залишатись у Ваймарі. Вам треба переїхати до Відня!
Порада могла здатися трохи, на перший погляд, несподіваною й прямий сенс висловленої думки не відразу ясним, але Ґете ствердив:
— Я про це вже також думав!
— Ну, ось бачите ж! У Відні добре їдять і добре п’ють!
Генерал не сумнівався, що перебування у Відні якнайкраще сприятиме розквіту творчого генія Поета.
І у відповідь з боку Ґете трохи невиразне, але в кожнім разі дуже чемне:
— Гм!..
— У нас, — ще раз зазначив Генерал, — надають належної ваги людині, здібній складати вірші! Такі люди, якщо тільки вони вміють добре триматися й пристойно поводитися в суспільстві, знаходять собі прийом у найперших домах і найвидатніших родинах!
— Гм!
Генерал волів поставити справу на конкретний ґрунт. Як військова людина, він не любив гаятись. Він сказав:
— Приїздіть до Відня, і, коли приїдете, зверніться до мене, у мене широке коло знайомих, я маю велику рідню і користуюся впливом. Лише при відвідинах, — попередив він, — обов’язково зазначте: Ґете з Ваймара, знайомий з Карлсбада. Останнє мені потрібно, щоб я пригадав собі, про кого саме йде справа, бо мені так багато доводиться тримати в своїй голові.
— Буде зроблено! — в тон Генералові відповів Ґете.
Тоді прийшла деяка пауза в ході розмови, коротке мовчання, бо старий Генерал оглядав молодшого за нього Письменника уважно з ніг до голови: його черевики, вузькі штани, застебнутий на всі ґудзики сурдут, круглого високого капелюха з твердими крисами. Очевидячки, Письменник справив на старшого віденця враження цілком респектабельної людини, і Генерал, закінчивши оглядини, продовжив розмову.
— Але, — звернувся він знов до поета, — скажіть мені, будьте ласкаві, що саме ви, власне, написали?
— Дещо! — відповів з готовністю Поет. — Дещо! Від Адама до Наполеона, від Арарату до Блоксбергу, від кедра до терну.
Відповідь задовольнила Генерала.
— Це повинно було принести вам славу?
— Гм!.. Достатню!
По обличчю Генерала пробігла легка тінь.
— Шкода, — зауважив він, — що досі мені не довелося прочитати жадного з ваших творів, бо я раніше ніколи, на жаль, нічого не чув про вас. Сподіваюся, що протягом цього часу з’явилися нові, доповнені й поліпшені видання ваших творів?
— О, так, і чимало!
— І, певне, ще з’являться? — допитувався Генерал, уточнюючи справу щодо видань.
Письменник не одкидав подібної можливости.
— Треба сподіватися, що вони ще з’являться!
— Ну, ось бачите! — з гіркістю признався Генерал. — Це мені дуже прикро, бо я не куплю ваших творів!.. Прошу зважити на те, що я купую лише остаточні видання; інакше завжди маєш неприємне почуття, що ти маєш у себе неповноцінне видання книги, бо ж ти буваєш примушений купувати ту книгу вдруге, отже, робити зайві й непотрібні, згодьтеся, витрати. Тому, з цих міркувань, щоб усе було певне, я чекаю завжди на смерть автора раніше, ніж купити його твори. Прошу не прийняти це за зле, але це в мене принцип, якого я стало притримуюсь, і я не можу відступити від цього принципу також і для вас, пане Ґете!
Було аж надто важко сказати щось з приводу цього, й Ґете вимовив знов своє невизначене «Гм!».
І Генерал в ознаку, що він уважає розмову закінченою, знов підніс з вишуканою чемністю свого капелюха над головою, і Письменник з такою ж чемністю повторив той самий жест, і вони розлучились. Кожен з них пішов своєю дорогою: Письменник в напрямку парку і Генерал, продовжуючи свою прогулку в сутінку дерев затишної вулички. І, одійшовши, Письменник трохи повернув голову назад, і він побачив, що Генерал затримався на мить і, спинившись, дивиться йому вслід… І Письменник побіжним жестом чемно торкнувся кінчиками пальців твердих крисів свого високого й круглого капелюха, і Генерал зробив той самий жест в ознаку привіту.
