Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор (полная версия книги txt) 📗
Вона бажала книги, втішної, як сновид, і приязної, як добрий і далекий друг. Якоїсь частки в світі, голосу, який мав би силу поглинути всі дотеперішні скорботи, розчинити всю гіркість днів, що надто багаті були на інтимні розчарування, голосу, здібного стати межею для молодости, яка минала, й відкрити двері в нове життя, яке почнеться завтра.
Вона натиснула на двері й переступила поріг маленької книгарні, власника якої вже знала. Теплий спокій і ясна тиша огорнули її. У вузькій і довгій кімнаті під стелею молочно-матова куля розливала рівне світло. Шорстка плетена доріжка простяглася між прилавком і книжковими шафами. З глибини крамниці від конторки, над якою горіла лампа під зеленим абажуром, їй назустріч підвівся господар.
У люб’язній готовості старий чоловік схилив перед нею голову:
— Пані?!..
Вона сказала:
— Я хотіла б книги, яка відрізнялась би від усіх інших! Чудесної книги!..
Сніг, падаючи з рукавів, танув, лишаючи на доріжці темні плями.
Від цього поважного пана, старої людини, книгаря, власника крамниці, вона вимагала, щоб він зробив чудо. Чи може книга стати чудом?
Він підвів голову й поглянув їй у вічі. Мовчки, не говорячи ні слова, він наблизився до однієї з великих лакованих етажерок, витяг тоненький томик у зеленій оправі, поклав перед нею й сказав:
— Ось!..
Жінка поклала торбинку й муфту на стілець, струснула з рукавів і ґоржетки сніг, пальцем розгорнула палітурку й на білій сторінці титулблату прочитала наголовок:
— Райнер Марія Рільке. Історії доброго Бога!
Ні ім’я автора, ні назва книжки не сказали їй нічого. Вона запитала:
— Хто це: Райнер Марія Рільке?
Давній друг узяв книгу, загорнув її в папір і простягнув їй.
— Це поет! — урочисто заявив він. — Справжній поет! Усе інше ви знайдете всередині.
Вона йшла освітленими вулицями святкового міста, білими від снігу; вона несла з собою загорнену в папір книжку й відчувала, як з кожним кроком вона робиться все більше й більше радісною, немов наскрізь пронизана щастям, оновлена й зміцнена від чуда, яке вже сталося наперед, немов перед собою вона несла світло зірки, з якою в цей Святвечір ходять хлопчики від хати до хати.
Цілу ніч, не одриваючись, вона провела за читанням принесеної книги незнаного автора. За читанням?.. Ні, це не було читання; це було не читання, а молитва. Вона вся була поглинена, потрясена, віддана. Вона палала, розчулена й збуджена. І це зробив той, кого вона ще кілька годин перед цим не знала навіть на ймення.
Серед «Історій доброго Бога», вміщених у цій книзі, була історія Мікеланджело й історія старого Тимофія, історія хоробливого Евальда і чужинця, який одержав листа, історія про дітей і про смерть, яка не могла примусити вмерти любов, що блакитною квіткою розквітла в саду закоханих, їй здавалося, що всі страждання, які вона знала колись у минулому, далеко відступили від неї, як зірване подувом вітру з гілки спадає зів’яле листя.
За деякий час, одного вечора, сама в кімнаті, немов десь у пустелі серед якогось безмірного краєвиду, втрачаючи межі простору, гублячи зв’язки часу, в цілковитій одірваності од усього, вона взялася писати. Вона не міркувала. Нічого не зважувала. Ні над чим не замислювалась. Навряд чи вона усвідомлювала, до кого вона пише. В ній не було нічого, окрім безмежної потреби вдячности.
«Дорогий друг! Ваші «Історії доброго Бога» присвячено Елен Кей, і в цій чудесній присвяті Ви кажете, що ця книга належить їй, бо ніхто не здібний полюбити «Історії доброго Бога» більше, як вона. Я ніколи не хотіла бути ніким, як тільки собою. Але цього разу я хотіла б бути Елен Кей, щоб мати право на цю присвяту, бо я вірю, що справді люблю «Історії доброго Бога» більше, ніж хто-небудь у цілому світі».
Минув тиждень. Був зимовий сонячний ранок. Яскраве світло заповнювало кімнату. Разом з усією іншою поштою листоноша приніс також спішного листа. Паризький штемпель. Незнайомий почерк: твердий, легкий і радісний. Конверт запечатаний був овальною печаткою, відбитою в темно-зеленому воску. Ймення не надалося розібрати.
Не знати чому, але при погляді на цей лист у неї забилося серце й кров хвилево прилила до обличчя. Вона знемагала, їй бракувало відваги розкрити листа. Спинена мить тяглася. Сонячний час линув у чеканні несподіваного.
Нарешті вона наважилась, розірвала конверт, і з нього випало кілька аркушів паперу, густо списаного стислим почерком. На останній сторінці вона прочитала внизу підписане ім’я. В руках вона тримала відповідь од Рільке.
«Париж. 26 січня 1914. Мій дорогий друг! Дозвольте мені вжити цього урочистого звороту; Ваш лист став для мене другою натурою. Яке щастя, що Ви його написали, і як добре, що Ви відчули трудність для Вас перетворитися в Елен Кей, що понад міру ускладнило б речі. Тим паче, що стосовно «Історії доброго Бога» одна й другий лишилися взаємно незадоволені… Але, може бути, Вам також усе, що я зробив відтоді, здається неточним або байдужим?!.. Отже, я краще йтиму за ласкавими рядками Вашого листа, зверненого до молодого чоловіка, що ось уже довгі й дивні роки одного дня віддався доброму Богові»…
Вона читала далі, немов мріючи. «Але якщо Ви подорожуєте, то чому в своїх мандрах Ви не приїхали сюди, в Південну Іспанію?.. О, як би я прийняв Вас!.. Моє серце нагромадило б тріумфальну арку на тріумфальну арку! Ви побачили б, як наша музика текла б без краю, бо свого справжнього призначення вона досягла б у найбільш схованих глибинах моєї істоти, куди досі я ще поринав!..»
Рільке в листі розповідав про себе: «Цю зиму я прожив у маленькому іспанському містечку поблизу Ґібралтару. Деякий час я жив у Толедо. Це було щось незрівнянне, немов кожного дня й кожної ночі, що не мали собі подібних, я переступав через межі всього приступного уяві і все ж таки лишався в ній. Усе подібне було на візію, яка одкривається людині, перевищуючи звичайне людське буття; як і це місто, і цей пейзаж, що перевищували всякий звичайний пейзаж, який ми знаємо… І тоді в Ронда (в цьому маленькому містечку на півдні Іспанії) я раптом зрозумів, що зір мій перевантажений: надто пишна велич цього неба, надто різкі контури тіней від хмар, які перебігають по обличчю землі! Я продовжував жити там, немов виснаживши свої очі, немов я повинен був або осліпнути від сприйнятих зорових вражень, або, тому що буття невичерпне, мені треба було почати приймати світ уже не зором, а новим, зовсім іншим почуттям».
Зір був пересичений, око виснажене. Він був уже нездібний сприймати в себе щось здовкола через бачення. Він прагнув іншого.
«Музики, музики — ось було те, чого я там потребував. Одного дня хтось грав у маленькому готелі. Я не бачив музики, я сидів у сусідній кімнаті, і тоді я відразу відчув, що світ зникає, що він дедалі більше перетворюється в плин, і це було для мене щастя, яке я сприйняв без зусиль, я був сповнений почуттям, цілком розчинений у музиці. Я сказав „так“ світові, і моє „так“ було таке ж недоторкнено нове, як ступня дитини, що ніколи ще не ходила!..»
Ці слова прозгучали для неї, як спів пісні, якої вона ніколи не чула і яка здавалась їй знаною одвіку. Скидалося, немов не він, а вона сама говорила, звертаючись до себе зсередини себе.
Він прагнув музики, світу, перетвореного в музику. Лист, який він одержав од неї і в якому вона говорила про себе як про піаністку, прийшов для нього, як несподіване здійснення бажання, ніби відгук долі, що готувала йому остаточне розв’язання. Він писав:
«І тепер я живу без музики в глибокій внутрішній журбі! Але ваша музика передо мною, як майбутня весна. Якщо вона не прийде мені назустріч тут або там, я кинусь їй напереріз, як це роблять люди, які їдуть у Сицилію, коли весна безнадійно забарилась на Півночі».
Ніколи жадна людина не говорила з нею так, але все, що сталося, не була ніяка химера. Це, справді, були аркуші паперу, це, справді, був лист, і вона його тримала в своїх руках, і це зовсім не був звичайний щоденний привіт, коли наприкінці листа вона прочитала: «Не дайте згаснути в мені цьому чудесному вогню!» і «Ваш з усією сердечною приязню Райнер Марія Рільке».
