Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

Батько навіть не спи­тав у доч­ки, де во­на бу­ла: він звик до її вольних ви­ходів з до­му, до її ни­кан­ня по усіх усю­дах і не впи­няв ні в чо­му. Він знав, що во­на йо­го й не пос­лу­ха­ла б ні в чо­му.

Самовар вже по­га­сав і шипів на всю прос­тор­ну сто­ло­ву, потім за­пи­щав на п'ять тонів ви­ще, підняв ще на три то­ни то­не­сенький го­лос, за­чир­кав, зацвірінькав, не­на­че го­ро­бець, і за­мовк.

- Це ти, па­по, вже й до­пи­ваєш чай? - спи­та­ла Нас­ту­ся й ніби впа­ла на стілець ко­ло са­мо­ва­ра.

- Вже й на­пив­ся. Я оце зас­пав по обіді. Вже го­ди­на пізня. Я опізнив­ся в клуб. Ме­не там, пев­но, вже ждуть та ла­ють мої парт­не­ри.

Самусь позіхнув, і йо­го куд­латі ву­са ніби за­ма­ха­ли вго­ру кри­ла­ми, не­на­че птиці здійма­ли­ся ку­дись летіти в вирій. З-під вусів блис­ну­ли міцні зу­би, сли­вень усі цілісінькі.

- А ти, пев­но, бу­деш тут са­ма ну­диться. Пус­тив я твою ком­паньйон­ку чи еко­ном­ку до­до­му на тиж­день, а во­на от і за­ба­ри­лась. Ти, сер­це, побігла б до кот­рої тітки, або до ку­зин­ки, або до дя­ди­ни.

- Бог з ни­ми, ти­ми тітка­ми. Во­ни своїми осу­да­ми на­же­нуть на ме­не ще більшу нудьгу. Мені доб­ре й самій те­пер, най­луч­че самій, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

І в неї тру­сив­ся чай­ник у руці, з кот­ро­го во­на на­ли­ва­ла собі чай у ста­кан; тру­си­лась у другій руці ло­жеч­ка, кот­ру во­на взя­ла й по­ча­ла ко­ло­тить чай. Батько вваж­ли­во гля­нув на її ру­ки, на стри­во­же­не лич­ко.

- А я оце по­чув но­вин­ку. Мені ка­за­ли, що відо­мий кра­сунь Пав­лусь за­ли­цяється до те­бе, ще й ду­же за­ли­цяється, слідком бігає за то­бою по всіх усю­дах.

Настуся лип­ну­ла на батька яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма й з ди­ва ви­со­ко підня­ла свої густі тонкі, ніби на­мальовані чорні бро­ви на ши­ро­ке чис­те чо­ло.

- Хто тобі це ка­зав? Пев­но, тіточ­ка? - аж крик­ну­ла Нас­ту­ся.

- Мені со­ро­ка на хвості при­нес­ла цю звістку. Але я му­шу за­ува­жить, що кра­сунь Пав­лусь гультяй, ле­да­що та кар­тяр: цілі ночі п'є та гу­ляє з та­ки­ми, як він, по уся­ких рес­то­ра­нах, ве­ли­ких і ма­лих, і до реш­ти гай­нує батьківське доб­ро. Про­гу­ля­ли й про­мар­ну­ва­ли во­ни вдвох з батьком по заг­ра­ни­цях та в Мо­на­ко на ру­летці се­ло й са­хар­ню, а Пав­лусь не­за­ба­ром про­гай­нує і той хутір Ше­лес­ту­ху, що зос­тав­ся в йо­го. Врешті він нес­тат­ко­ви­тий, пус­тий па­ни­чик, кот­рий тільки зу­гар­ний ти­ня­тись по Хре­ща­ти­ку та на­во­дить своє пенс­не на паннів. Це який­сь ви­ро­док ко­лись слав­но­го, по­важ­но­го ро­ду на Ук­раїні.

- Там-то мені кло­по­ту за тво­го Пав­лу­ся! Не­хай гу­ляє на здо­ров'я, - про­мо­ви­ла во­на, ніби зо­бид­же­на.

- А до служ­би, яка б во­на не бу­ла, або до будлі-яко­го діла він та­ки зро­ду нез­дат­ний. Він тільки й уміє їсти, пить, спа­ти, розкішно жить та в кар­ти доб­ре гра­ти.

Настя на­ду­ла губ­ки й на­су­пи­ла брівки.

- Там-то мені кло­по­ту. Я не ма­ти Пав­лу­се­ва, щоб пек­лу­ва­тись про йо­го до­лю.

- Та во­но так! В Пав­лу­ся тільки всього, що йо­го кра­са. Гар­ний, як на­мальова­ний. П'є, гу­ляє сли­ве що­ночі, а свіжий з ли­ця, як мак; ву­ха ро­жеві, не­на­че в йорк­ширсько­го ка­бан­ця. Але я дав­но за­ува­жив, що в те­бе більше сер­ця й фан­тазії, ніж просвітності, - бовк­нув батько. - Ти й твоя не­ня схожі, як дві краплі во­ди, і вро­дою, і вда­чею, і впо­до­бою, та ще й обидві на­ха­па­лись за гра­ни­цею уся­ко­вих най­но­во­модніших шту­чок: і спіри­тиз­му, і гіпно­тиз­му, і де­ка­дентст­ва, і уся­кої нісенітниці…

- Не ка­жи мені, па­по, про усякі най­но­во­модніші штуч­ки, про якихсь де­ка­дентів та сим­волістів, бо ска­жу тобі прос­то в вічі, що ти в цьому нічогісінько не тя­миш.

- Овва! Нев­же ж та­ки я та­кий не­тя­ма, що й та­кої зовсім та­ки не муд­рої нісенітниці не втям­лю? - ска­зав батько насмішку­ва­то.

Настусю вра­зив цей насмішку­ва­тий та лег­ко­важ­ний тон. Батько вра­зив її стра­шен­не са­мо­любст­во, не­на­че шкряб­нув нігтем по ви­разці. Во­на спах­ну­ла.

- Мені, та­ту, про це не­варт роз­во­диться на­да­рем­но. В Росії суспільство ще та­ке гру­бе, та­ке не­роз­ви­те, що зовсім та­ки нез­дат­не втя­мить га­разд цього тон­ко­го нер­во­во­го делікат­но­го ду­ху в по­езії. Во­но ще має за­над­то цуп­кий ніс, щоб по­чу­вать ці тонкі аро­ма­ти. Во­ля­чи­ми нер­ва­ми, ко­ня­чи­ми но­са­ми не по­чу­тиш цих тон­ких, делікат­них па­хощів.

- Овва! Ку­ди ж пак! Хва­ли­ти бо­га, і в нас но­си на своєму місці, як і в заг­ра­нич­них лю­дей.

- А про ма­му не ка­жи мені та­ки нічогісінько! Ма­ма бу­ла свя­та. Мені важ­ко слу­хать до­ко­ри та нарікан­ня на неї, ко­ли во­на вже в до­мо­вині, - крик­ну­ла Нас­ту­ся й од­ра­зу зап­ла­ка­ла.

- Твоя свя­та ма­ма бу­ла для те­бе во­ро­гом че­рез те, що вже без тя­ми те­бе ду­же лю­би­ла та пес­ти­ла. Во­на те­бе навіки зба­ви­ла своєю хо­роб­ли­вою лю­бов'ю та спри­ян­ням, - ска­зав батько, важ­ко зітхнув­ши.

Настуся бряз­ну­ла ло­жеч­кою об стіл, зня­ла­ся з стільця, крут­ну­ла­ся по сто­ловій, ніби хтось вист­ре­лив в неї й по­ра­нив, влу­чив­ши в гру­ди; потім вхо­пи­ла ка­пе­люш і спох­ва­ту не наділа, а наст­ро­ми­ла йо­го на го­ло­ву, ніби на­ла­го­ди­ла­ся ку­дись утікать.

- От так са­мо бу­ла ро­би­ла й твоя ма­ма, як бу­ла мо­ло­да! На­ука, як ба­чу, та­ки не пішла в ліс! Ска­жу бу­ло за обідом не на докір, а так собі, ніби сам до се­бе, що во­на спра­ви­ла над­то вже до­ро­ге пальто й на­да­рем­но вте­лю­щи­ла зай­ву сот­ню кар­бо­ванців, а во­на бу­ло схо­питься з стільця, ки­не обідать, вхо­пить зон­тик та про­жо­гом і вис­ко­чить на ву­ли­цю. Та бу­ло й блу­кає та блу­кає, до­ки го­ло­ва провітриться та висвіжиться од та­кої страш­ної крив­ди. Го­ренько мені з та­ки­ми чу­дер­нацьки­ми людьми!

- Я, па­по, не так ви­хо­ва­на, щоб слу­хать чиїсь до­ко­ри. Я зрос­ла на вольній волі й люб­лю пов­ну во­лю. Мені вже до смерті об­рид­ли усякі на­путіння од тіток та дур­них дя­дин, та якихсь зо­виць, та ку­зи­нок. Луч­че повіси­тись, ніж пов­сяк­час слу­хать якісь огид­ливі на­путіння. Во­ни ме­не ду­шать у горлі, - кри­ча­ла Нас­ту­ся в при­хожій.

Вона на­тяг­ла на се­бе пальто, вис­ко­чи­ла на ву­ли­цю, гурк­нув­ши две­ри­ма, і зслиз­ла десь у тем­ряві.

«Іста ма­ма! Вся ма­ми­на вро­да і вда­ча, не­на­че дві па­ля­ниці од­но­го пе­чи­ва. За­над­то вже в їх ба­гацько уяви, сер­ця, нервів, хо­ро­ви­тої не­чут­ли­вості, ве­редів та упер­тості. Ко­ли чо­го за­ма­неться, за­ман­дю­риться, то вже й не го­во­ри й не ка­жи нічо­го, бо по-твоєму та­ки не бу­де: «Не мов мені ні сло­веч­ка, не­хай бу­де греч­ка!»

- Фаетон вже по­да­ний, - обізвав­ся Пет­ро, дер­жа­чи на­по­го­тові розіпну­те па­но­ве пальто, й хап­ки нап­нув йо­го на мо­гутні плечі.

«Погана спра­ва бу­де й з доч­кою, як бу­ла по­га­на спра­ва й з її ма­мою. Во­ни обидві, як ба­чу, од­ним ми­ром ма­зані. А за Пав­лу­ся Ма­лин­ку я доч­ки не од­дам. Не­хай Пав­лусь цього і в го­лові собі не пок­ла­дає. Він, пев­но, ду­має, що в ме­не гро­шей пов­ний міх, але й з мо­го «по­рожнього міха бу­де йо­му не ве­ли­ка втіха…»

І ста­рий Са­мусь аж го­ло­ву по­хи­лив од ду­мок, си­дя­чи в фа­етоні. Важкі пе­ред­чу­ван­ня нес­подіва­но на­ляг­ли на йо­го ду­шу, не­на­че на­су­ну­лись на небі важкі хма­ри туч­но­го наг­ло­го до­щу.

«Павлусь ніко­ли не ка­же: «мій батько», а все ка­же: «мій банк», як го­во­рять в йо­го дур­но­му круж­ку мо­лоді пе­щені гультіпа­ки. Він, пев­но, має на думці й у мені прид­ба­ти собі не та­ту­ся, а «банк», замість сво­го «покійно­го бан­ка». Ну, не на таківсько­го нат­ра­пив, щоб дав­ся йо­му в ру­ки!»

В освітле­них по­ко­ях, звідкіль виїхав Пет­ро Ми­хай­ло­вич і вип­лиг­ну­ла Нас­ту­ся, ста­ло од­ра­зу ти­хо. Лам­пи бу­ли по­засвічу­вані й освітлю­ва­ли ви­со­ку за­лу, тро­хи ви­щу од інших по­коїв, освітлю­ва­ли прос­тор­ний кабінет з ма­сив­ним ду­бо­вим сто­лом, зак­ла­де­ним та за­ки­да­ним ха­зяй­ськи­ми кни­га­ми та па­пе­ра­ми. Світло в залі од­би­ва­лось у двох здо­ро­вих, сли­ве під сте­лю, дзер­ка­лах. З стіни ди­ви­лась Нас­ту­си­на ма­ти, штуч­но на­мальова­на, на­че жи­ва, ніби во­на од­на ог­ля­да­ла освітлені по­кої, ніби сподіва­ла­ся в по­кої якихсь гос­тей.