Мартін Іден - Лондон Джек (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
«Це просто якесь диво, — писали Мартінові «Сінглтрі, Дарнлей і К°», — що критико-філософська книжка розходиться, як роман. Ви надзвичайно вдало вибрали тему, і всі інші умови теж склалися дуже сприятливо. Будьте певні, що й ми куємо залізо, поки воно гаряче. У Сполучених Штатах і Канаді вже продано понад сорок тисяч примірників і готується нове видання тиражем двадцять тисяч. Ми ледве встигаємо задовольнити попит. Щоправда, ми самі сприяли його збільшенню. На саму рекламу видавництво витратило вже п'ять тисяч доларів. Ваша книжка повинна побити всі рекорди.
Ми маємо честь надіслати вам при цьому проект договору на нову вашу книжку (у двох примірниках). Просимо звернути увагу на те, що ми збільшуємо вам гонорар на двадцять відсотків від загальної суми продажу, а це найвища можлива межа, яку може собі дозволити будь-яке розважливе видавництво. Якщо ви згодні прийняти нашу пропозицію, впишіть, будь ласка, у відповідний пункт договору назву вашого твору. Ніяких умов щодо його змісту й характеру ми не ставимо. Це може бути книжка на будь-яку тему. Якщо у вас є щось готове, тим краще. Слушний момент треба використати.
По одержанні підписаного вами договору ми з великою приємністю вишлемо вам аванс у сумі п'ять тисяч доларів. Як бачите, ми цілком вам довіряємо, а саму справу замірюємо у великому масштабі. Крім того, ми хотіли б скласти з вами умову років, скажімо, на десять, протягом яких ми мали б виключне право видавати всі ваші твори. Але до цього ми ще повернемось».
Мартін, відклавши листа, зайнявся підрахунками: помножив п'ятнадцять центів на шістдесят тисяч, що в сумі дало дев'ять тисяч доларів. Поставивши у відповідному пункті договору назву «Дим радості», він підписав його і надіслав видавництву разом з двадцятьма оповіданнями, створеними ще до того, як він винайшов бездоганну формулу писання газетних фейлетонів. І з найбільшою швидкістю, на яку тільки здатна американська пошта, до Мартіна прибув від видавництва «Сінглтрі, Дарнлей і К°» чек на п'ять тисяч доларів.
— Я хотів би піти сьогодні з вами до міста, Маріє, — сказав Мартін того ранку, як одержав чек. — А ще краще зустрінемося о другій годині на розі Чотирнадцятої та Бродвею. Я на вас чекатиму.
У призначений час Марія була вже на місці. Намагаючись розгадати таємницю цього побачення, вона подумала про нові черевики, і була розчарована, коли Мартін, проминувши взуттєву крамницю, повів її далі, до нотаріальної контори. Те, що сталося потім, назавжди лишилося у неї в пам'яті, як чудовний сон. До неї доброзичливо всміхалися якісь вичепурені добродії, що розмовляли з Мартіном та між собою. Стукотіла машинка. Усі підписувались на якомусь папері. Був там і власник будинку, де вона жила, і він теж підписався. А коли вони всі вийшли на вулицю, власник будинку підступив до неї і сказав:
— Ну, Маріє, за цей місяць вам уже не треба платити мені сім з половиною доларів.
Марія заніміла з подиву.
— І за цей місяць, і за другий, і взагалі за всі, — додав він.
Марія стала дякувати йому, як за велику ласку. І тільки повернувшись додому і переговоривши з сусідами та з крамарем-португальцем, направду повірила, що цей будиночок, де вона прожила стільки років, платячи хазяїнові щомісяця комірне, тепер став її власністю.
Того самого дня ввечері, коли Мартін зійшов з трамвая, португалець, ставши на дверях крамниці, привітався до нього й спитав:
— Чого ви тепер нічого в мене не купуєте?
Мартін пояснив йому, що тепер уже сам собі не варить, і крамар, запросивши його випити з ним, почастував найкращим, як зауважив Мартін, вином, що знайшлося в крамниці.
— Маріє, — сказав Мартін того ж вечора, — цими днями я виїду від вас. Та й ви теж незабаром виїдете звідси. Тепер ви здасте кому-небудь цей будинок, а самі будете хазяйкою. У вас, здається, в Сан-Леандро чи то в Гейвордсі є брат, що працює в молочарні? Отож зараз же ви мусите віддати всю білизну назад, не правши її, — розумієте? — не правши, і поїхати завтра до свого брата, в Сан-Леандро, Гейвордс чи куди там. Хай він приїде сюди, і ми з ним поговоримо. Я житиму в Окленді, в готелі «Метрополь». Він-то вже мусить розумітись на молочних фермах.
Отак Марія стала повновладною господинею будинку й молочної ферми, де мала двох наймитів до найважчої роботи, а в банку завела собі рахунок, що дедалі зростав, дарма що всі діти були взуті й ходили до школи. Рідко кому щастить зустріти в житті казкового принца. Але Марія, яка ціле життя гарувала так, що їй було не до мрій про якихось там принців, знайшла його в особі колишнього робітника з пральні.
Тим часом світ почав допитуватися — хто ж такий цей Мартін Іден? Видавцям він відмовлявся давати будь-які біографічні відомості, але від газетярів так легко не відкараскатися. Окленд був батьківщиною Мартіна, і репортери розшукали десятки осіб, які охоче розповіли, хто він був і ким не був, що робив і надто чого не робив ніколи. І на втіху цікавої публіки всі такі відомості з'явилися на сторінках преси разом з фотопортретами, на які не забарився взяти патент місцевий фотограф, що колись зняв Мартіна. Мартін до того ненавидів журнали і взагалі буржуазне суспільство, що спочатку силкувався навіть боротися з цим рекламним шалом, але згодом скорився йому, бо це виявилось легше.
Важко було сховатися від спеціальних кореспондентів, які приїздили здалека, щоб побачитися з ним. Та й дні були такі довгі з тієї пори, як він кинув писати й учитися, а треба ж було їх чимось заповнювати. Тим-то дозволив собі невеличку примху — давав інтерв'ю журналістам, розмовляв з ними про літературу та філософію і навіть приймав запрошення до буржуазних домів. Якийсь чудний, хоч і вигідний, душевний спокій опосів його. Ніщо його не турбувало. Він простив усім, навіть тому репортерові, що змалював його запеклим соціалістом, дав інтерв'ю аж на цілу сторінку і дозволив сфотографувати себе в кількох позах.
Принагідно він бачився з Лізі, яку виразно засмутила його раптова слава. Це ще збільшило відстань між ними, і, певно, задля того, щоб хоч трохи зменшити її, Лізі погодилась ходити до вечірньої школи та на торговельні курси й одягатись у модної кравчині, що брала величезні гроші. Дівчина мала такі помітні успіхи, що Мартіна навіть узяв сумнів, чи правильно він повівся щодо неї, бо ж уся її поступливість і ретельність були тільки заради нього. Вона хотіла стати чогось вартою в його очах, саме виходячи з його мірила вартості. Однак він не подавав їй ніякої надії, ставився до неї, як до сестри, і рідко її відвідував.
«Запізнілого» видала фірма Мередіт-Лоуел, коли Мартін уже піднявся на вершину популярності, і, як захопливий белетристичний твір, ця повість зажила ще більшої слави, ніж «Ганьба сонця». Минав тиждень за тижнем, а дві книжки Мартінові — річ нечувана! — все ще мали найбільший попит. Не тільки любителів белетристики, а й тих, хто захоплювався «Ганьбою сонця», зачарувала надзвичайна майстерність, з якою було написано морську повість. Тільки-но Мартін Іден успішно атакував містицизм, а тепер і на практиці показав, що таке справжня література, явивши таким чином своє рідкісне обдарування — критика й митця в одній особі.
Гроші плавом пливли до нього, так само й росла його слава, і він сяяв на літературному небі, як огненна комета. Але вся та метушня, що він зчинив, більше бавила його, аніж цікавила. Мартіна вразила тільки одна маленька подія, і якби світ знав про неї, то теж був би вражений. Одначе світ вразила б не сама ця дрібничка, а те, що вона набрала в Мартінових очах величезної ваги. Суддя Блаунт запросив його на обід. Сам собою цей факт був мізерією, але такою, що невдовзі мала вирости у щось велетенське. Мартін образив суддю Блаунта, поводився з ним брутально, а суддя Блаунт, спіткавши Мартіна на вулиці, запросив на обід! Мартін думав, скільки ж разів бачив він у Морзів суддю Блаунта, і той ніколи не запрошував його на обід. Чому тоді не запрошував? — питався подумки Мартін. А відтоді ж він не змінився. Він був усе той самий Мартін Іден. У чому ж різниця? Тільки в тому, що його твори видано, що вони стали книжками? Але ж він написав їх давно. Усі вони були готові ще тоді, як суддя Блаунт нападався на нього й на Спенсера. Отже, суддя Блаунт запросив його на обід не заради його вартості справжньої, а заради фікційної!
