Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич (книги хорошего качества TXT) 📗
Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась, так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди...
Добре і тут нагодилась: із станції прямо на кладовище;..
Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь - поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге - і серце заниє: нема сонця - то золота печаль. Сум...
Над свіжою могилою - молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим чаром подих юності. Блиск молодих очей, запальні промови, гомін...
Жінка... сакви на плечах. Марна...
Плаче.
Оступили:
- Що таке? Хто ви, бабусю?
- Ох, діточки мої, та це ж мого Андрійка ви тут поховали!
Зашуміли:
- Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.
- А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?
Зводить на їх заплакані зацікавлені очі:
- Як се, діти, талант?
Пояснили:
- Маляр був би з його людям на диво та на радість.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
- Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.
Затурбувалась:
- Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.
Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.
Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:
- Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?
А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається:
- Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Київ... По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків - курява, як димок,- всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах - сакви, в руках - костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати - очі засвітять щирістю та й знову погаснуть - боїться.
Помітили. Привітно:
- А що вам, бабусю?
Губи ворушаться - щось каже - не чути.
- Голосніше, бабусю, не чуємо!
Підійшла ближче:
- Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?
- Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними: Одві-дувать когось ідете?
- Максимка, сина... Іду та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що, може, й не пустять.
- Під слідством?
- Еге ж, еге - під слідством.
- То, мабуть, таки й не пустять.
- Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.
- А звідкіля ж ви, бабусю?
- Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.
Сіла на лавочку.
- Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село...
А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Максима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала і те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.
- Дуже любив їх він змалку. Скривився: «Так оце б я, мамо, кавунця з’їв, так з’їв...»
А в неї лежав у скрині срібний карбованець - збиралася восени хату крити,- пожаліла не купила.
Зітхнула, похитала гірко головою:
- Кажуть: талант... Гіркий, сину, був твій талант.
Витирає очі полою.
- Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недосипала та тії людям мітки пряла...
Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.
Хтось зітхає з глибини:
- Погостювала бабуся в дітей.
- Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..
Задумалась.
Кинулась - бере сакви на плечі.
- Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку... Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти найнялася хату мазати... У місті, у євреїв...
На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:
- Отам іще життя! Тії бідні діти, як бур’ян ростуть. Та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. «Дивись,- кажу,- Хайко,- це до матері,- щоб ти мені отак і отак робила!» А то народить - народила, та й покидала, як щенята...
- Прощавайте, діти... Спасибі за раду.
Грати...
Повно їх нагнали, повно - сісти немає де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи - ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:
А один молоденький, безусий - зовсім дитина, з «Кобзарем» у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі і чиясь коза...
Кличе:
- Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить та все на вікна позирає.
Один по одному - стовпились коло вікна, крадькома виглядають за грати, гомонять:
- Бідна бабуся - певно, десь до сина примандрувала!
- Та, видко, й не зблизька - одіж якась незнакома.
Почали вгадувати: один каже - так ходять на Волині, другий - понад Десною.
- Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,- жаліє жвавий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому сю ніч хата під ясенами і півники в городчику, і брат Андрій - вже не хворий, веселий-веселий, радісний, як тільки малим бував... Цілий день, як обмарений, ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах...
Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у грати... Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу - одного в один бік, другого в другий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до грат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу, далі лицем до холодного гратища як прикипів.
Крикнув на всі груди:
- Мамо!..
Всі аж кинулись од його.
- Мамо Ковалихо!
Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до грат летіть зривається. Щось говорить - не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
- Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок...
Із-за грат, як грім:
- Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!
Тремтять грати.
Знову хатина між ясенами. Коло хати - пустиня, все позаростало бур’яном. Обійшла город, подвір’я - вертається знову до хати.
В хаті вже дівер. Стоїть коло стіни, з гвіздком у руці. Очі горять, як у вовка, сам аж тремтить... гвіздком на портрет націлюється...
Скрикнула:
- Що ти хочеш робити? - вхопила за руку.
- Пусти! Я йому, острожникові, очі повиколюю! Це ж він дітей твоїх занапастив, це ж вони пішли його слідами до своєї погибелі.
Рветься до стіни. Одіпхнула, стала між ним і стіною.
