Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич (книги хорошего качества TXT) 📗
Зітхнула:
- Не-е буде сього, діти, мабуть, поки й вашого віку!
- Буде! - аж очі заблищали.
Дівер був у вдови - брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана - ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злидні не вийшли в люди.
Раніш у хату, було, не нагляне - тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:
- Що це ти надумала, братово! Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми - хай учаться робити.
- Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.
- А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш! - І почав: - Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
- Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.
Почервонів, розсердився:
- Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!
- Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.
Пішов.
Пороз’їздились, як і не було.
А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.
- Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рідного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на стежку ставить.
Осміхнулась мати, розглядає:
- Бач, якого знайшли собі!..
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.
Лежить мати на холодній печі, стогне. Недужа.
Не дотримав дівер слова - зайшов.
Не розважати чи допомогти - суму та жалю нагнати.
- Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала - гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:
- А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити - тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обізвалась:
- Хай висить. Не руш!
- Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, подивляться, що стара?
- Дарма! Мені буде, не тобі!
Розсердився:
- Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!
Пішов.
Поки був у хаті, держалась. Пішов - заплакала:
- Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть...
Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так, пішли чутки: почали людей у тюрми брати.
Болить материне серце - віщує щось. До ворожок - а ворожки, старі відьми, теж щось чують - всі в один голос: «Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім».
А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:
- Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть - і їх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева листя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: «Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..»
Один село проти пана поставив - сидить у Києві, другий не пішов цареві служити - посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: «Краще втопитись, чим піти бідній за багатого». Просить-благає - провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося...
Їхала до Катеринослава - завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:
- Матінко, рідная, пропав мій вік!
- А що, може, б’є?
- Нівечить і б’є мало не щодня!
Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Максима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив - бив. «Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!»
Грюкнуло в сінях - затремтіла.
- Чого це ти, дочко?
- Він! - Благає: - Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
- Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,- краще з хати піду.
Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:
- З ким ти тут шепочеш?
Побачив - не поздоровкався.
- Ага! Матір виписала. Думаєш - злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!
- Не по твої гроші я приїхала - свою нещасну горювальницю провідати.
За сакви, за костур:
- Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
- Ще й двері одчиню!..- Одчинив.
Пішла з двору не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ - аж чує - за нею стугонить: летить, кричить, плаче:
- Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
- Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
- Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати:
- Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
- Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.
- На те не вважай - бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:
- Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
- Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати: обійдуться мої сини і без його грошей.
- О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб...- Не доказала. Заридала гірко-гірко: - Я ж і так, мамо, нещасна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода стало: взяла.
Іде - печуть її ті карбованці огнем.
Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті карбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення - голова забита. Розкаже раз, другий - знову починає про те ж:
- Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим...
- То так і не бачили?
- Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка... До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе...
- А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?
- А Максимка посадили в Києві.
- Теж у тюрму?
- В тюрму ж - не куди.
Збоку сидить панок, перснями грається. Чмихає носом, вертиться на місці, не всидить... Далі не втерпів:
- Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?
